Навесні 1938 року судетські німці зажадали від уряду Чехословаччини надання Судетській області широкої автономії, рівнозначної відділенню від Чехословаччини, й підняли путч, котрий було придушено. Ці події стали приводом для введення до Судетської області німецьких військ. Причому все це відбувалося за повної згоди провідних країн Заходу.
Увечері 31 серпня 1939 року всі німецькі радіостанції повідомили про нібито раптовий напад поляків на німецьке місто Глейвіц, захоплення ними радіостанції й передачу в ефір закликів до війни з Німеччиною. Цю провокацію було проведено переодягненими в польську військову форму есесівцями. Мета — виправдати вторгнення німців до Польщі.
Відлік часу, що привів до трагедії в Косово, почався з того моменту, коли косовські албанці почали вдаватися до терористичних актів проти сербських сил правопорядку. У відповідь на ці дії косоварів сербський уряд змушений був увести до Косово додаткові сили безпеки й військові підрозділи, що привело до відкритих озброєних зіткнень між так званими армією визволення Косово й сербською армією.
Будь-яка людина, якій не засліплює очей любов до НАТО, проаналізувавши викладені вище події, зробить висновок, що початком трагедії в Косово була найелементарніша провокація албанських сепаратистів. Досвід організації провокацій фашистською Німеччиною ними було використано в повному обсязі. ЗМІ, причому аж ніяк не прихильні до Мілошевича, неодноразово вказували на факти підготовки албанських терористів у західноєвропейських країнах. Так, наприклад, спостерігач ОБСЄ в Косово від Естонії Крістьян Аавік не так давно в газеті «Постмєес» прямо говорить про те, що він зустрічав у Косово інструкторів із західноєвропейських країн.
Все, що сталося потім в Югославії, всім добре відомо. Не треба думати, що так звані етнічні чистки й турбота про права людини лежать в основі розв'язаної війни проти Сербії. Це зовсім не так. Для НАТО й США Сербія — як більмо в оці тільки тому, що там існує занадто самостійний режим, непіддатливий впливові західних «цінностей». Ну прямо справжнісінькі лівійці чи іранці.
Натовські ЗМІ переконують світ у тому, що в усіх бідах в Югославії винен Мілошевич. Ну й прибрали б тільки його. У них же досить «крутих рейнджерів», агентів ЦРУ, спецпідрозділів тощо. Так ні, з «вини» одного Мілошевича страждають зараз усі народи Югославії: серби й албанці, чорногорці й угорці, румуни й болгари, цигани й українці.
Це тільки один бік продуманої провокації, що здійснили США й НАТО проти суверенної Югославії. Інший — перевірка реакції громадської думки й урядів європейських країн на можливе повторення подібних провокацій відносно інших країн і народів у майбутньому. Саме цей бік подібного розвитку подій більше за все повинен непокоїти нас, жителів позаблокової України.
Сьогодні ми маємо загальні кордони з Польщею й Угорщиною, що вступили до НАТО. Загальновідомо, що взаємовідносини між Угорщиною, Польщею й українцями протягом тривалого періоду часу були аж ніяк не безхмарними.
В Угорщині й зараз певні кола вважають землі Закарпаття своєю «законною» власністю. Не можна бути впевненим у тому, що серед 15% угорців, які проживають у Закарпатті, не знайдеться купки провокаторів, які повторять досвід терористів-албанців у Косово.
У Галичині сьогодні існують досить напружені стосунки між поляками, які мешкають там, і надто націоналістично настроєними українцями. Достатньо тільки пригадати події, пов'язані з похованнями «польських орлят» на Личаківському кладовищі у Львові. Хто сьогодні з цілковитою впевненістю візьме на себе відповідальність заявити, що ярі прихильники вступу до НАТО не спровокують завчасно підготовлений конфлікт на українсько-польському кордоні з тим, щоб війська Альянсу вступили на територію України?
А Румунія? Хіба вона не має територіальних претензій до України, зокрема до Чернівецької області, де мешкає понад 19% румунів і молдаван? Націоналістичні настрої в Румунії загальновідомі. Прагнення до відтворення Великої Румунії з включенням до неї Молдови існують до цього дня.
Як ми бачимо, й на кордонах України існує сприятливий грунт для провокації, подібної до тієї, що призвела до кривавих подій в Югославії.
Непередбачувана й ситуація в Криму. Останні демонстрації кримських татар під лозунгами зневажання прав людини наочно свідчать про можливий етнічний конфлікт безпосередньо в Україні. І хто може гарантувати, що до цього конфлікту не втрутиться натовська Туреччина?
Може, дасть нам тверді гарантії, що подібне не може ніколи статися, наш український натовець пан Заєць?
Упевнений, що таких гарантій не може дати ніхто: ні Президент, ні міністр закордонних справ, ні керівництво силових структур, ні Верховна Рада.
Пересічні мешканці України, які не розбираються в багатовекторності зовнішньої політики уряду, напевно, хотіли б отримати конкретні, без дипломатичних вивертів, відповіді на поставлені тут запитання.
Хто дасть нам відповіді?
