ВІД БЛАНТЕРА ДО БЛАТТЕРА
Після того як чемпіони України та Росії вийшли до фіналу Кубку Співдружності, сподівання організаторів турніру влаштувати у неділю футбольне свято почали здійснюватись. Біля кас «Олімпійського» вишикувались чималі черги, групи хлопчаків з червоно-білою символікою «Спартака» марширували в напрямку стадіону від станції метро «Проспект миру», до під’їзду для почесних гостей прибували нові і нові «мерседеси».
Для «розігріву» публіки першими на штучну траву вийшли команди ветеранів київського «Динамо» і «Спартака». Подібні ігри, безумовно, потрібні, але як виключна подія, яку пам’ятають потім роками. Коли ж московські і київські ветерани грають між собою щороку, а подекуди частіше, привабливість видовища дещо втрачається. Та й сам термін «ветеран» потребує уточнення. Тридцятивосьмирічний тренер киян Михайличенко і сьогодні був би кращим у далеко не слабких командах. Тому не дивно, що саме йому вдалося забити два м’ячі у ворота Дасаєва. Ще одного київського «ветерана» сорокадворічного Чанова також хоч зараз став у ворота — не підведе. В той же час інші гравці ветеранських складів втратили колишні фізичні кондиції і виглядають нині віддаленою копією себе у молоді роки. Просто шкода дивитись, з якими труднощами вони пересуваються майданчиком. Врешті ветерани «Динамо» і «Спартака» зіграли 2:2, чого і вимагала давня дружба між футболістами, що вийшли на поле.
Тим часом у прес-центрі відбувалась ще одна подія — виступав президент Міжнародної федерації футболу (ФІФА) Блаттер, який прибув до Москви на запрошення керівника російського футболу Колоскова. Дипломатично проговоривши годину, обидва досвідчені функціонери не сказали нічого принципово нового. Після зустрічі з пресою Блаттер рушив до почесної ложі стадіону, де вже лунав футбольний марш композитора Блантера, під звуки якого виходили на поле головні герої дня.
ЗАБИВАЮТЬ УКРАЇНЦІ
Хода до фіналу обох лідерів була ніби однаковою — і «Спартак», і «Динамо» здобули по пять перемог. Проте самі ігри відрізнялись одна від одної разюче. Якщо спартаківці, серед яких була група зовсім молодих гравців, прагнули в кожній грі забити якнайбільше і атакували нещасних грузинів та молдаван до останньої хвилини, то кияни напружувались рівно настільки, скільки було потрібно для виграшу конкретного матчу. Не полишало враження, що «Динамо» проводить не ігри турніру, а тренування із зміною темпу. Потенціал людей, котрі приїхали до Москви у складі біло-блакитних, цілком дозволяв це робити.
На фінал проти «Спартака» у складі «Динамо» вийшло шестеро «гвардійців» із складу 99- го року, котрі, почавши тоді із Кубка Співдружності, ледь не дійшли до фіналу Ліги чемпіонів. Ващук, Гусін, Белькевич, Косовський, Головко, Хацкевич — проти такого ядра навряд чи зміг щось зробити навіть «Спартак», навіть у себе вдома. Ні, господарі прагнули виграти, їм дуже хотілося втішити на дві третини заповнені трибуни і головне — показати себе у грі з серйозним супротивником. У складі москвичів на поле вийшли четверо українців. Троє з них — Левицький, Парфьонов та Цихмейструк є кандидатами до нашої національної збірної, четвертий — Данішевський вирішив грати за Росію. Не було жодного сумніву, що саме ці футболісти будуть найбільш старанними. Вже на п’ятій хвилині Цихмейструк точним ударом в дальній кут вивів «Спартак» вперед. За три хвилини Хацкевич рахунок зрівняв. Нічого не виходило у спартаківських лідерів Титова і Бесчастних, які поступалися у більшості єдиноборств у центрi поля. В той же час щось неймовірне виробляв Белькевич — від закручених ним комбінацій у москвичів голова йшла обертом. Наші ніби не хотіли одразу забивати господарям багато аби не зіпсувати свято. Коли ж ще один наш співвітчизник Данішевський на передостанній хвилині першого тайму забив другий гол, кияни так само невимушено, як і першого разу цей мяч за хвилину відіграли — забив Пєєв.
У другому таймі жарти закінчилися і перевага чемпіонів України втілилася у два м’ячі — Белькевича та Ідахора. Гол, забитий спартаківцем Сичовим за кілька хвилин до фінального свистка, вже не міг нічого змінити — 4:3 на користь киян і кубок особисто Блаттером було вручено капітану «Динамо» Головку. Особливо приємним було те, що під час процедури нагородження гравці обох команд щиро вітали один одного, обмінювались футболками, фотографувались на пам’ять. Лише воротар Левицький швидко побіг до роздягальні. Голкіпер «Спартака» і збірної України нічим не допоміг своїй команді, так само як не допоміг збірній у пам’ятній для нас всіх грі в Дортмунді.
Так вже сталося, що, вболіваючи за Україну, ми мусимо вболівати за «Спартак», оскільки кандидатів до головної команди нашої країни у Москві стає все більше. І не тільки у складі «Спартака». В той же час інтернаціональний склад нашого «Динамо» все більше нагадує згуртований колектив професіоналів, якість гри яких зростає від матчу до матчу.
З приводу вищенаведених тенденцій інтригуючий футбольний двобій між київським «Динамо» і московським «Спартаком» стає саме спортивною подією, втрачаючи наданий йому колись політичний підтекст. Є дві команди із видатними тренерами, хорошими футболістами і мільйонами прихильників по всьому світу. І за «Динамо», і за «Спартак» вболівають не тільки в Києві і в Москві, в Україні і в Росії. Прапор із літерою «Д» посередині майорить на трибунах усіх стадіонів, де грають київські динамівці, хоч в Англії, хоч в Німеччині, хоч у Португалії. Московський фан-клуб «Динамо» — не виняток.
додаткові дослідження Південзажу і виконуваної роботи, а татакож внаслідок екстремаль
За киян у фінальній грі Кубка Співдружності вболівала мало не чверть стадіону в Москві. І цей процес триватиме. Тому що футбол сильніший за політику. Він об’єднує людей, незважаючи на кордони і політичний курс держав. Одна держава вже залишилась у минулому, а «Динамо» і «Спартак» продовжують грати на радість своїм уболівальникам.
ВИДОВИЩНЕ ТРЕНУВАННЯ
Безперечно, виграш динамівців зіпсував святковий сценарій «Спартака», котрий наступного дня мав урочисто одержувати золоті медалі чемпіонів Росії. Напевно, з цієї причини на прес-конференції після фіналу тренер москвичів Грозний (теж, до речі, українець) почав говорити про тренувальний характер турніру, стратегічні завдання, відсутність кількох провідних гравців. Ніби і кубок цей «Спартаку» був остільки, остільки. Головне — добре потренуватися і зіграти зі старими друзями із Києва. Пробачимо переможеним спартаківцям певну лукавість. Тренувальний, так тренувальний. Тим більше, що і наші тренери наголошували, що не прагнутимуть виграти турнір за будь-яку ціну. У перекладі на нормальну мову це може означати, що обидві команди просто грали у фіналі у футбол, не застосовуючи засобів, котрі потрібні для перемоги в офіційному турнірі. Може, тому фінал вийшов таким видовищним і багатим на забиті м’ячі.
Щодо власне Кубка Співдружності як трофея. Ясно, що це не Кубок чемпіонів і навіть далеко не Кубок України, турнірна ціна яких на порядок вища. У більшості європейських країн навіть і не знають про існування такого турніру і такого кубка. Та все це зовсім не означає, що наші динамівці у Москві дарма старалися. Немає нічого дорожче за переможні традиції. І почати рік із трофея, із титулу, нехай і не найвищого рангу, означає для київського «Динамо» щасливий старт у футбольний рік, де на команду, можливо, чекають інші, більш почесні титули. Якщо з ними не пощастить — залишиться Кубок Співдружності. Чим не кубок?
