Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:
— Така тенденція справді існує і, чесно кажучи, дуже мене тривожить. Адже, навіть за призначенням своїм, інтелігенція — це постійна опозиція владі, саме вона мусить генерувати незалежну суспільну думку. Тож коли інтелігенція починає ходити навприсядки перед владою і всіляко її вихваляти, це принаймні викликає образу за неї. Звичайно, це синдром комуністичних часів, коли лише приймаючи правила, які диктувала держава, ти міг себе творчо реалізувати. Інакше ставав відступником. Сьогодні в Україні, на щастя, немає монополії однієї ідеології. А хвороблива звичка пристосовуватися до «власть імущих» лишилася. Прикро, що владі бракує розуму й такту цьому не потурати. Бо я й справді боюся, аби не повернулися ми до ситуації, коли спокуса приручати митців, письменників може прокинутися в нової, посткомуністичної влади дуже сильно. Обнадіює хіба що те, що найревніше витанцьовує навколо високих кабінетів старше покоління творчої інтелігенції, ті, хто мало не генетично засвоїв принцип: «Шануй мене, владо, а я вже тобі послужу». Така соціальна поведінка бридка, хоч, повторюю, зрозуміла. Митцеві, можливо, неодмінно, потрібні меценати. Й біда багатьох наших сучасників, що з покровителем вони ототожнюють винятково державу. Звісно, цей досвід мимоволі копіюється деякими молодими митцями, та все ж, за моїми спостереженнями, в молоді, принаймні з якою я спілкуюся, існує ледь не демонстративна відраза до такого запопадництва. Вони все-таки обстоюють свою незалежність, інтелігентність, якщо хочете. Адже приклад, наскільки небезпечними можуть бути надто тісні обійми влади, у них перед очима, в тому ж таки старшому поколінні, де ціною сервілізму часто ставав талант.
