Якщо ви колись бачили, як сивочолий професор, за плечима якого десятки фундаментальних праць, розшаркується перед високопоставленим чиновником, то знаєте, наскільки це драматичне видовище. Проте, на жаль, у нашій країні воно зовсім не рідкісне. Можна до безкінечності говорити про формальну чи неформальну автономію університетів, але ж коріння залежності академічної спільноти від держслужбовців сягає ще дорадянських часів.
Цей випадок стався зовсім недавно в одному древньому українському місті, де відбувалося святкування ювілею давнього знатного університету. Треба сказати, що професура в цьому місті завжди була дуже принциповою, на відміну від багатьох колег з інших міст, ніколи не боялася висловлювати свою позицію з дражливих історичних тем і загалом в академічному світі користувалася повагою. Тому й вітати з ювілеєм місцевих професорів до древнього міста приїхало чимало людей. Серед них — «поважний доктор», за сумісництвом не остання людина в сучасній політиці, яка, проте, чомусь зажила слави науковця-плагіатора і політика з не зовсім прозорою біографією. Тут би професорам і висловити свою позицію, сказати: «Ні, неприємні нам вітання від такої людини!» Таж ні. Професори промовчали. Прослухали пишномовну промову про свій університет, поплескали псевдодоктору з сумнівним політичним та суто людським минулим і пішли святкувати. І нібито нічого, якось минулося, з совістю примирилося. «А що ж, не пустити псевдодоктора на святкування?» — мабуть, заспокоювали себе професори. А й справді, пседодоктор на високому державному посту, захотів — і приїхав, хоч його й не чекали. Та й журналісти місцеві, зазвичай такі прискіпливі, не поставили гостю незручних питань. Один лише Тарас Назарук, студент п’ятого курсу факультету журналістики цього університету, написав у Facebook: «...стрьомнувато якось — людина, яку звинуватили у плагіаті наукових праць, урочисто вітає університет із ювілеєм». Може, й обговорювала професура своє моральне фіаско десь на фуршеті, може, й було їй ніяково, але світ про це не дізнався. І ніби нічого страшного не сталося, черговий глибокий реверанс академічної спільноти в бік держноменклатури, та й усе. Ось тільки на цьому тлі заяви про захист національної гідності, які так люблять робити професори з цього древнього міста, виглядають марнославством. Як захищати національну гідність, якщо свою власну захистити така проблема?
На численних обговореннях сумнозвісного і, на щастя, досі не прийнятого законопроекту «Про вищу освіту» неодмінно порушувалося питання про автономію університетів. Традиційно в таких випадках говорять про фінансово-матеріальну складову залежності вишів, про централізовану вступну кампанію, про неналежний рівень наукової роботи. Моє традиційне запитання до ректорів, проректорів про те, чи готовий їх університет до ціннісної автономії, чи здатна університетська інтелектуальна еліта на самостійне вироблення смислів, як правило, залишалось без конкретної відповіді. Може, й зараз хтось слушно зауважить, що ціннісна автономія набувається шляхом тривалого складного процесу, а не відразу, і спочатку потрібні формальності. Але ж, погодьтеся, не можна перетворювати фінансово-матеріально-технічну незалежність університетів на самоціль. Наша мета — незалежність думки, чи не так? А звідси й цінність людської гідності, правда ж?
Загравання так званої академічної спільноти перед чиновництвом вже настільки укорінилося в системі суспільних відносин, що, здається, позбутися його не вдасться й кількома найпрекраснішими законами.
Часом видається, що це вже просто природна потреба. Як іще пояснити безкінечні запрошення на університетські урочистості голів облрад і райдержадміністрацій в якості найпочесніших гостей, вручення їм почесних звань і навіть професорських мантій?! А, скажімо, всім відомий лист, підписаний шанованими ректорами на підтримку Дмитра Табачника ще на зорі його міністерської діяльності? Наскільки виправдана традиція запрошувати людей «при посаді» до наглядових рад університетів? Нерідко буває, тільки-но людину з посади звільняють, склад наглядової ради оновлюється. Перераховувати такі випадки можна до безкінечності. Що це? Демонстрація власної інтелектуальної неспроможності? Невіра в силу Розуму? Чи справді інстинктивна залежність?
...За цим професорсько-чиновницьким розшаркуванням протягом п’яти-шести років свого університетського життя спостерігають студенти, з яких за цей час університет (у його класичному західному розумінні) має сформувати якісного громадянина з критичним мисленням.
«Мені здається неправильним, коли академічну спільноту вітає людина, яку звинувачували в науковому плагіаті, яка скомпрометувала себе як політик, як державний діяч, — коментує «Дню» свою позицію вже згаданий студент Тарас Назарук. — Якщо керівництво приймає такі вітання, це говорить або про його лицемірство, або про його коротку пам’ять, хоча і те, і те не до честі науковцям. Особисто я не хотів би бачити цю людину на урочистостях свого університету. Можливо, національна ідея, національна гідність існує в нашому університеті, але у формі гасел, тому що в цьому конкретному випадку я не розумію, як була обстояна національна гідність. Мабуть, це політичне рішення. Хотілось би отримати пояснення цього жесту від керівництва університету». Чи багато студентів так думає, дивлячись на своїх на викладачів? Чи багато з них у подальшому зможуть вибудувати у власній голові адекватну картину світу?
Демонстрація власної гідності в наш час — велика рідкість, тому стає справжньою подією. В древньому місті, куди завітав сумнозвісний чиновник, події не сталося. І ніхто її відсутності не помітив.
КОМЕНТАРI
Ярослав ГРИЦАК, доктор історичних наук, професор:
— Нічого дивного я в цьому візиті не бачу. Державний університет мусить підкорюватися державній дисципліні. Може приїхати чи Президент, чи Голова Верховної Ради, бо це, умовно кажучи, безпосередній начальник. В тому, власне, і сенс ідеї автономного університету: такого не повинно бути. У країні не можуть бути ТІЛЬКИ державні університети. Не може викладач, професор чи ректор підпорядковуватися державній структурі. Оскільки Львівський університет за останні 150 років не був автономним — чи то за радянської влади, чи то за незалежної України — думаю, ситуація цілком зрозуміла. Нагадаю дещо з недавньої історії. Після помаранчевої революції Український Католицький Університет і Києво-Могилянська академія звернулися до провідних університетів країни з тим, щоб утворити консорціум, який би домагався автономії для вишів. У той консорціум увійшли вісім найбільших університетів країни. На зустрічі з представниками університетів Президент України Віктор Ющенко пообіцяв, що як тільки документ буде готовий, він його підпише. За моєї пам’яті цей документ тричі лежав у Ющенка на столі. Жодного разу він його не підписав. Ми втратили шанс на автономію — тепер маємо виключно державні університети і Табачника. Дивне в цьому всьому інше: попередник Табачника, який сам був ректором університету і виступав за автономію у 2005 році, ставши міністром освіти 2007-го, нічого не зробив для цієї автономії. Тут ідеться не про персоналії, а радше про принципи. Доки ми не вирішимо ці структурні питання, до нас не тільки чиновники будуть приїжджати, до нас буде приходити СБУ, будуть приходити і казати, як і хто має голосувати. Це схема державних університетів, яка виховує або чиновників, або революціонерів. Це відомий факт: найбільш удержавлена система освіти в Російській імперії виховувала революціонерів на кшталт Бакуніна, Герцена, Леніна та інших. Ті, що сьогодні удержавлюють університети й перетворюють усіх — від студентів до ректорів — у державних чиновників, мали би над цим фактом добре подумати.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор фізико-математичних наук, професор, колишній ректор Донецького національного університету:
— Відверто можу сказати, що українська освіта не зможе скористатися тими принципами автономії, які на сьогодні поширені в багатьох країнах світу. Не готове до цього чиновництво різних рангів, не готові й ми самі. На жаль, це підтвердили навіть ті події, які сталися зі мною (2010 року з Володимиром Шевченком було розірвано контракт і раптово звільнено з посади міністром Дмитром Табачником без погодження з колективом університету. — О. Р.). Ми не готові обстоювати свої принципи перед різними гілками влади. Щоразу вони перемагають. Чи може бути вільною гола людина в суспільстві? Чи може злиденний університет бути автономним? Нам потрібні кошти.
Продовження теми - Державні та вчені мужі
