В УКРАЇНІ ЙДЕ «МОВНА ВІЙНА»
Мова творить людину і націю. Як писав Шевченко: «Ну що б, здавалося, слова... // Слова та голос — більш нічого, // А серце б’ється — ожива // Як їх почує!..»
Є й інші слова. Це слова російського шовініста Василя Шульгіна, який на початку XX століття сказав: «краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Дуже знайомі нам слова...
Спроби витиснути українську мову з публічної сфери свідчать про зростання сили неукраїнської влади. Бо в наш час не потрібно знищувати націю фізично. Достатньо вбити її мову і культуру, нав’язавши їй чужі зразки. «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується. Культурний імперіалізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий.
Як мовить Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Саме тому, для загарбника найпершим є завдання знищити мову — а з нею і пам’ять, і волю до боротьби. Часто ми не помічаємо і не усвідомлюємо цієї війни під впливом багаторічної фальшивої тези радянської пропаганди про «гармонійність» російсько-української двомовності в СРСР. Ця псевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя. Двомовність — це типовий прояв євразійства або, точніше, азіопства.
Експерти — фахівці з мовних проблем ще глибше оцінюють ситуацію. Вони вважають, що підвищення статусу російської мови несе загрози суспільній злагоді в Україні.
Існування єдиної мови — технічна умова існування сталої європейської держави. Дві державні мови в Україні не можуть слугувати чинниками консолідації. Консолідуватися можна лише навколо чогось одного.
Можна стверджувати, що виживання української держави залежить від реального впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя. В нинішніх умовах мова — це гарантія національної безпеки, територіальної цілісності, національної свідомості та історичної пам’яті народу.
«Немає двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, — так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший».
Двомовність в Україні — наслідок колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в постколоніальних країнах іде на користь лише для колишньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 350 років пригнічувалася.
Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських» аналогів — насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.
Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіант тих таки малоросів).
Близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови. Вже через два роки запровадження двомовності у Білорусі кількість першокласників, які навчались білоруською мовою знизилась з 75% до 38% і далі зменшується. Білоруська мова насильно стає маргінальною, «опозиційною» мовою.
Ірландці, проголосивши незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це практично знищило ірландську (гельську) мову, якою сьогодні в Ірландії розмовляють десь 5% населення у західних районах країни.
Положення проекту Закону України «Про мови в Україні», внесеного до Верховної Ради України 7 вересня 2010 р. лідерами фракцій провладної коаліції О. Єфремовим (ПР), П. Симоненком (КПУ) та С. Гриневецьким (Блок Литвина) фактично спрямовані на те, щоб громадяни отримали право й практичну можливість не знати української мови, не мати з нею точок дотику у своєму повсякденному житті і не користуватись нею практично у публічній сфері.
Декларуючи «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя української держави», законопроект спрямований на витіснення української мови з ужитку.
Формально законопроект «Про мови в Україні», який Верховна Рада розгляне незабаром, не робить російську другою державною мовою, але надає їй «вільне функціонування практично у всіх сферах діяльності», що рівнозначно офіційному статусу.
Автори законопроекту виходять з декількох принципово хибних постулатів.
Наприклад, як пишуть автори-коаліціанти, «російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України».
Але, відповідно до результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визнали рідною лише 29,6% громадян України.
«Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства», — виправдовують свої вчинки новітні русифікатори.
Однак ті, хто так кажуть, приховують правду: українсько-російська двомовність є результатом реалізації в Україні імперської політики асиміляції українців й спроби знищення української мови у сфері публічного вжитку.
До російської мови мають застосовуватись норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин — переконують прихильники нинішньої влади.
І замовчують, що Хартія стосується лише захисту мов, що зникають — і жодним чином не може обмежувати використання чи розвиток мови державної.
Тому люди, які виступають за двомовність, кажуть неправду. Насправді вони домагаються права не знати української і взагалі усунути або й знищити її.
Як підтверджує історичний досвід, чиновники не розмовляють державною мовою лише у таких випадках:
а) ця країна окупована іншою країною.
б) чиновники зневажають народ країни, якою вони керують.
в) вони не мають достатніх розумових здібностей для освоєння мови свого народу.
Одним словом, висновки — очевидні. І очевидним є й те, як діють країни, які схожі з нами за своєю історією. Скажімо, у Кодексі адміністративних правопорушень Латвії передбачено, що невикористання в належному об’ємі державної мови при виконанні професійних обов’язків карається штрафами — при першому порушенні від 25 до 50 латів (приблизно 45—90 дол.), а за незабезпечення перекладу на публічних заходах — від 100 до 200 латів (приблизно 183—366 дол.).
Уже перший параграф «Про державну мову в Словацькій Республіці», нова редакція якого набрала чинності 1 вересня 2009 року, визначає, що «державною мовою на території Словацької Республіки є словацька мова. Державна мова має перевагу перед іншими мовами, які вживаються на території Словацької Республіки».
ДВОМОВНІСТЬ — ЦЕ ДОРОГО
Від наших громадян, особливо з Донбасу та Криму, приховують правду щодо того, скільки буде коштувати офіційне вживання російської поряд з державною.
Насправді, для забезпечення двомовності потрібні великі витрати: на папір для ведення документації двома мовами, печатки, марки, дорожні знаки, покажчики вулиць, населених пунктів. А ще — назви підприємств, магазинів, побутових приміщень, лікарень, оголошення, особисті картки тощо. Для цього необхідна величезна кількість офіційних перекладачів, а значить — нові бюджетні витрати.
Додаткових витрат з державного та місцевих бюджетів потребуватимуть понад 20 норм законопроекту.
Оскільки у «багатомовній» державі доведеться перекладати чимало офіційної документації, в кожному відділі міністерств, обласних і районних адміністрацій і т.п. має з’явитися перекладач. У результаті, витрати на чиновницький апарат збільшаться принаймні на 10%. У масштабах держави це — сотні мільйонів гривень щороку.
За такі гроші можна було б вирішити чимало соціальних проблем; вкласти їх у нові дороги і транспортні розв’язки, нові лікарні, дитячі садки і школи...
А ще витрати потрібно порахувати у приватному секторі: там теж доведеться робити цінники і ярлики двома мовами, турбуватись про рекламу двома мовами, — і компенсувати всі ці витрати підвищенням цін!
Прибічники «двомовності» у спілкуванні сам-на-сам визнають цю проблему, але публічно, звичайно ж, ніколи не скажуть про це.
При цьому основний тягар ляже на і без того бідні місцеві бюджети. А оскільки вони практично повсюди є дотаційними, то за політичні рішення буде платити вся країна — через перерозподіл податків з інших областей. Тут, до речі, повчальним знову є досвід наших сусідів: згідно із законом про державну мову Словацької Республіки, «витрати на усі зміни вивісок, написів та інших текстів відповідно до закону відшкодовують зацікавлені юридичні та фізичні особи».
ХИБНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ
В Україні, на всій її території, українці складають абсолютну більшість населення. Україна — класична моноетнічна країна, де державотворчий етнос складає 77,8% (станом на 2001 рік, — сьогодні, ймовірно, відсоток українців становить не менше 80% населення країни).
Відтак, звернення політиків до Європейської хартії регіональних мов дуже часто є лукавим.
Нагадаємо, що у Хартії чітко зазначено, що захисту підлягають лише ті «мови, що зникають»: «метою Хартії є захист і підтримка регіональних мов або міноритарних мов, а не мовних меншин». За висновками міжнародних фахівців, під дію положень хартії потрапляють лише кримськотатарська, кримчацька, гагаузька і караїмська мови. Решта мов, зокрема і російська, додаткового захисту не потребують. Швидше, українська мова — державна мова України в певних регіонах потребує негайного захисту і підтримки.
Російська мова і культура такого захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує. За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної і, головне, живої культури.
Не все так просто з цією Хартією і в інших країнах Європи. Непростим та тривалим за часом був і процес розробки хартії, який тривав понад 35 років (з 1957 по 1992 рік).
На сьогоднішній день Хартію ратифікували лише 17 з 44 країн Ради Європи. Французи вже постановили, що хартія суперечить їхній конституції.
Найбільш показовим є і той факт, що Росія, яка зараз підбурює російськомовне населення в Україні, сама не ратифікувала цей акт.
Хартію відмовились підписати Ірландія та Бельгія (приклади яких не раз згадують прихильники двомовності в Україні), а також Португалія, країни Балтії, Албанія, Греція, Туреччина, Болгарія та Грузія.
Серед учасників Хартії Україна лишається однією з небагатьох держав, що, ухвалюючи документ, не внесла до його тексту поправки, співвідносні з національною специфікою.
Та ж Словаччина, повноправна учасниця Хартії, піднесла відсоток національної меншини з 10% (як у тексті) до 20%, для можливості протидії мадяризації своїх південних районів. Європейський Союз поставився до цього, як до цілком логічного кроку, що ніяк не стримує розвитку угорської меншини у цій країні. Схожі рішення прийняли Румунія та Іспанія.
КИНУЛИ КІСТКУ
Кістка двомовності — спосіб приховати кричущі провали в економіці.
Новий закон про мови не вирішить проблем у мовній сфері.
Регіональний статус мови, згідно з Хартією, зовсім не передбачає її виняткове використання, як це намагаються довести представники Партії регіонів, оскільки чи не кожний її параграф містить вислів «без шкоди для офіційної мови держави». Регіональна мова може дублювати офіційну мову держави, але не заміняти її.
На жаль, жодна з мов, що справді потребує захисту, на практиці не отримає преференцій (за винятком, звісно, російської), бо на їхню підтримку просто не знайдеться грошей.
На територіях, де може функціонувати регіонально мова, вся документація органів державної влади потребуватиме перекладу, як і публічні виступи посадовців. Важко уявити, що в міських і тим більше сільських бюджетах знайдуться гроші на перекладачів з української на угорську, з румунської на українську тощо.
Натомість, підтримка російської передбачена майже в кожній статті законопроекту. Приміром, у всіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської. Дублювання іноземних фільмів має здійснюватися державною мовою, російською або регіональною на замовлення дистриб’юторів і прокатників. Зрозуміло, що прокатникам буде дешевше користуватися лише російським дубляжем.
Караїмська та кримчацька мови мають в Україні відповідно 1200 та 400 носіїв і перебувають на межі зникнення. Ромську (романі) в Україні офіційно мовою не визнано, проте вона представлена кількома діалектами та говірками.
Усі без винятку нацменшини потерпають від браку підручників їхньою мовою. Нацменшини, які мають свої держави, можуть сподіватися на культурну підтримку цих країн. У той час, як ромам, кримчакам, караїмам чи гагаузам допомагати, крім України, нікому.
Україна не може не рахуватися з 8 млн. етнічних росіян та мільйонами російськомовних українців. Але не можна знищувати єдину державну мовну політику. Не можна віддавати право обласним і районним радам вирішувати, яким буде мовний режим у публічній сфері на території конкретних адміністративних утворень.
Бо наступним кроком стане введення «регіональних» податків, створення «донецьких» чи «одеських» митниць і «місцевих» армій.
Так уже траплялося в нашій історії — і ми не маємо права допустити, щоб ця історія повторилася.
Політика щодо мовного питання, без перебільшення, формує стратегію національної ідентичності. Адже мова, система символів — це генетичний код кожної нації. Її душа, спосіб мислення, найпотужніший об’єднавчий чинник.
Лише маючи єдиний мовний та культурний простір, нація отримує імунітет від недружніх впливів зовні. Більше того, лише така єдність дає нації змогу на звершення — соціальні, економічні, гуманітарні. Без єдності творча енергія губиться на розбрат, а гору бере чужий недружній інтерес.
А ідеологам знищення в Україні української мови і культури хочу нагадати слова Карла Маркса, якого вони, нібито, шанують: «Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову.»
Насамкінець хотів би наголосити. Українська мова визнана і шанована в світі; як мова держави-засновника Організації Об’єднаних Націй, вона звучить із найвизначніших трибун світу.
Існування української держави створює вичерпні інституційні, політичні, культурні та інші можливості для повноцінного розвитку української мови.
Питання лише у тому, щоб в українській державі була й українська влада. А цього не можна досягти без свідомої позиції громадян, їх відповідального голосування на виборах, активної громадської позиції з принципових питань розвитку держави.
