«Наука винайшла ліки від більшості наших хвороб, але так і не знайшла засобів від найжахливішої з них — байдужості». Саме ця фраза Гелен Келлер, сліпоглухонімої американської письменниці й громадського діяча, згадується при аналізі України «післявиборчої». Точніше, «летаргічного сну», в який занурилися колись політично активні українці. У результаті влада, не надто й маскуючись, топчеться по крихких паростках демократії, опозиція також не надто й намагається їх зберегти, а суспільство демонструє, що все це не надто його й обходить. Що в знаменнику? Логіка завжди чутливих до суспільно значущих процесів пересічних українців змінилася. Цензура? Це проблеми журналістів.
Арешт мітингувальників — проблеми самих мітингувальників. Недемократичний закон про місцеві вибори? А толку від цих виборів, усе одно вибори минають, а життя на краще не змінюється.
У всіх політичних, економічних, соціальних негараздах ми звикли звинувачувати «їх». А в дзеркало, тим часом, теж не завадило б подивитися. Нещодавно компанія iVOX Ukraine на замовлення «Кореспондента» провела опитування серед користувачів інтернету. Результати приголомшують. 39,7% українців готові за мільйон гривень назавжди покинути територію нашої країни. Поготів — 8,4% респондентів самі б доплатили, аби ніколи не повертатися в Україну. У той же час 51,8% не погодилися б за мільйон гривень назавжди покинути країну. Що найбільш засмучує? Те, що саме молоді респонденти частіше заявляють про готовність виїхати в іншу країну за названу суму (41% опитаних віком від 18 до 29 років).
«Суспільство втомилося від політичних перипетій, і ця втома виявляється не лише в голосуванні, але й у байдужості до конфліктів усередині влади або між владою й опозицією», — констатує відомий соціолог, керівник соціологічної компанії R&B Group Євген Копатько. Детальніше про втому українців і її наслідки для країни — в інтерв’ю Євгена Копатька «Дню».
— Євгене Едуардовичу, ваші колеги констатують зміну електорального пульсу, мовляв, на зміну романтизму з ідеологічними акцентами прийшов прагматизм із яскраво вираженим «побутовим» забарвленням. Тобто питання гуманітарного, інтеграційного характеру менше цікавлять українців, ніж теплі батареї в холодну пору року й тому подібне Якою мірою це виявиться на жовтневих місцевих виборах?
— Зміна, як ви кажете, електорального пульсу є, і це вже було помітно на останніх президентських виборах. Чому так сталося? З тієї простої причини, що вибори відбувалися в період економічної кризи. Ми після певного періоду перебування при владі нової влади (пробачте за тавтологію) провели опитування. Зокрема, ми поцікавилися, скільки, на думку людей, часу потрібно владі для виведення країни з кризи. Так от, близько 50% респондентів уважають, що до двох років. Як бачите, романтизму не залишилося: ніхто не чекає швидких кроків і миттєвих результатів. Це по-перше. По-друге, люди чітко розуміють, що країна в кризовому стані, тому намагаються самостійно консолідуватися й вирішувати свої проблеми.
Із іншого боку, є третій висновок — очікування реформ. Нинішня влада приречена на реформи, адже вся відповідальність за ситуацію в країні, якщо вона погіршуватиметься, лежить на ній. Перекласти провину за те, що відбувається на когось іншого, як деякий час намагалася робити Юлія Тимошенко, буде проблематично. Таким чином, у влади є як можливості для здійснення реформ, так і ризики у вигляді можливих утрат рейтингових позицій.
Ви цілком правильно підкреслили, що є певне «приземлення» виборців, коли на місцевих виборах люди голосуватимуть не за макрополітичні, або макроекономічні зміни (хоча, за великим рахунком, усі хочуть зміни життя), а за тих, хто здатен вирішити проблеми на місцях. Проблем — безліч. Це й дороги, і ЖКГ, і водопостачання, і, якщо хочете, чистота вулиць. У кожному регіоні є певний набір проблем, які вимагають невідкладного розв’язання.
— Де-юре місцеві вибори стартують 11 вересня, проте де-факто вони стартували набагато раніше. Напевно, політичні сили, які мають намір брати участь у регіональних виборах, знають про зміни електоральних переваг. Як ви гадаєте, вони врахують це, вибираючи агітаційну тактику?
— Ми недавно проводили дослідження. Так от, у масштабах країни поки що є такі фаворити: Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, партії Сергія Тігіпка й Арсенія Яценюка. Підкреслюю, це жодного стосунку до місцевих виборів не має, але саме ці політсили могли б подолати прохідний тривідсотковий бар’єр на виборах у Верховну Раду. Це — загальнонаціональне тло. Але я хотів би звернути вашу увагу ось на що. Коли проходять вибори у ВР, Україна в нас одна. А зараз, щонайменше 25 регіонів — тобто 25 «Україн», у кожній із яких — сотні інших, починаючи від обласного центру, міст обласного підпорядкування, смт, завершуючи сільськими населеними пунктами. У кожному випадку — своя історія, тому в кожному населеному пункті вибиратимуть свого голову, свою раду тощо. У кожному з регіонів буде своя специфіка.
Припустімо, в одному з міст є сильні позиції мера, але при цьому спостерігається достатня присутність на електоральному полі представників опозиції від трьох-чотирьох партій. У іншому регіоні може бути гостріша ситуація. Наприклад, у міську або облраду прийдуть представники влади й опозиції (і, причому, в особі не однієї партії!). Тобто в кожному випадку буде своя унікальна ситуація. Ось я б звернув особливу увагу на цей момент. Окрім того, що в кожному регіоні існують свої специфічні проблеми, є й рівні електоральні можливості для кожної політичної сили.
— Хочу продовжити вашу думку. Так, у нас на обласному, міському, сільському рівнях можуть бути різні конфігурації, але, знову-таки, унікальність ситуації полягає в тому, що на периферії навіть завзяті опоненти домовляються і працюють спільно заради свого регіону, на відміну від центрального рівня.
— Саме так. Але зверніть увагу ще на те, як змінився інформаційний простір. Вочевидь, що люди втомилися від конкуренції, від вічних суперечок між президентом, парламентом, урядом, властивих попередній владі. Зараз, в усякому разі, є деяка вертикаль влади, відносна безконфліктна присутність у інформаційному просторі ключових гравців (з обмовками, підкреслюю). А можливості опозиції поки до кінця не розкрито з тієї простої причини, що вона ще неконсолідована. Зараз дії опозиції досить розрізнені. Тим самим вони надають додаткові можливості для влади.
— Перш ніж детальніше запитати про причини нерозкритих можливостей опозиції, хочу все-таки повернутися до майбутніх місцевих виборів. Яку явку ви можете спрогнозувати на виборах 31 жовтня?
— Зараз звучать прогнози, що явка буде нижча, ніж на президентських виборах. Парадоксальна ситуація виникає. Притому, що місцеві проблеми ближчі людям, бажання голосувати на місцевому рівні явно менше. Так, коли є знакові моменти, цікавість зростає. Наприклад, коли резонансною є фігура мера або, скажімо, певного депутата міськради. А так, за великим рахунком, кандидатів люди просто не знають. Я думаю, що орієнтовно на 10% у деяких регіонах явка може бути нижчою на місцевих виборах порівняно з президентськими.
— А як ви оцінюєте зміну вибіркових правил гри на місцевих виборах? Запитую вас як соціолога, не за змістом документа, а радше за формою. Комітет виборців України, багато експертів дуже жорстко критикують новий закон.
— Знаєте, я гадаю, що зміна правил гри — не головне. Наведу, як на мене, дуже показовий приклад. Коли вибори повинні були відбутися 30 травня, політики, політологи дискутували про те, що хтось порушує закон про вибори. Я тоді висловив думку, з якою погодилися представники й влади, і опозиції. Ось уявіть, сказав я, якби вибори відбулися 30 травня, предмету для обговорення в принципі й не було б. Чому? Тому що нинішня влада отримала б якщо не карт-бланш, то принаймні більшість по багатьох позиціях. А рішення про відстрочення виборів дає, по-перше, можливість опозиції консолідуватися, а по-друге — владі проявити себе. Ну і, по-третє, залишається інтрига. Тобто існує безліч моментів із законом про вибори. І ви маєте рацію в тому, що за змістом не мені його коментувати. Я можу погодитися з думкою експертів-юристів, які кажуть, що документ надає якісь переваги владі.
— Поставлю чітке запитання, яке стосується нового закону про вибори, й сподіваюся на таку ж чітку відповідь. Україна — політична, електоральна — «дозріла» до скасування іменних блоків?
— Гадаю, що все одно так або інакше нам доведеться від цього відходити, якщо ми хочемо й надалі демократично розвиватися. Наразі, якщо ви хочете чіткої відповіді, усе одно політичні сили будуть іменними. Уся історія нашого політичного життя прив’язана до персоналій і нікуди від цього не подінешся.
Прийшли два сильні гравці (маю на увазі Сергія Тігіпка й Арсенія Яценюка). І щоб збудувати партійну роботу, потрібен час або, якщо хочете, декілька політичних сезонів. І все одно, як ми бачили, зав’язка на розкручування президентської кампанії була зведена до персоналій. Приклад цих двох гравців говорить про прив’язку до конкретного лідера. До речі, сюди ж можна віднести Гриценка й Тягнибока, що претендують на певну роль в українській політиці.
Неоднозначна ситуація і з виборчою формулою. Пам’ятаю, коли в нас була мажоритарка, говорили, що ліпшого варіанту, ніж вибори за списками немає, оскільки повинна розвиватися політична система. Минув деякий час, в експертних колах заговорили про доцільність повернутися до мажоритарки. У кожному випадку, напевно, є аргументи «за»» й «проти», але річ навіть не в тому, яка система працює, а в тому, як вона працює. Поки ми без яких-небудь соціальних потрясінь проводимо вибори, я вважаю, що будь-яку форму можна пробувати й знайти найбільш прийнятну для країни. Політична система в нас, і це очевидно, зараз нестабільна.
— До речі, відзначте інтригу довкола місцевих виборів, що полягає в тому, що багато політсил так або інакше представлені у владі (ПР, Компартія, блок Литвина). На вашу думку, від кого й кому перетікатимуть голоси провладного виборця?
— Дійсно, інтрига присутня. І я не даремно казав на початку нашої бесіди про те, що в кожному випадку, це буде унікальна ситуація. Ось ми в березні проводили спільне опитування із львівським колегою Володимиром Підгорновим (соціолог, президент фонду «Громадська думка». — Авт.). Це було наше внутрішнє дослідження, не прив’язане до якої-небудь політичної сили. Ми вивчали питання ментальності, досліджували, що об’єднує львів’ян і донеччан.
— Пробачте, переб’ю. А що їх об’єднує, цікаво?
— Об’єднує те, що люди прагнуть бути толерантними, намагаються розуміти одне одного, виражають готовність слухати й чути одне одного. Одне слово, є налаштування на розуміння. Ми намагалися знайти позитивні моменти і, як бачите, знайшли їх.
Проте, окрім усього іншого, протягом дослідження ставили низку політичних питань. Одне з них звучало так: «За яку партію/блок ви проголосували б на виборах у міську раду?» Так от, у Львові пройшло б десь сім партій і блоків, у Донецьку — три. Бачите, який розкид? Можливо, цим прикладом я відповім на ваше питання, адже це свідчить про те, що в кожному регіоні може скластися унікальна ситуація, коли в міськраду може прийти велика кількість партій.
Виходячи з цього, можемо констатувати таке. Ситуація багато в чому залежатиме від активності тих або інших політиків на місцях і можливостей на місцях тих або інших політичних гравців.
— Ви раніше сказали про нерозкритий потенціал нинішньої опозиції. А що чи хто заважає його розкрити?
— Ми проводили дослідження, протягом якого запитували в людей: «Як ви вважаєте, чи повною мірою виконує свою роль опозиція як опозиція?» 66% респондентів сказали, що не повною мірою.
Зараз ідеться про координації зусиль на виборах. Я вважаю, що ресурс опозиції не вичерпано, й багато в чому ситуація залежатиме від двох позицій. Перша — внутрішньо опозиційні домовленості про недопущення посилення конфліктності. Друга — помилки влади. Якщо опозиція чітко бачитиме помилки влади й аргументовано критикуватиме її за них, тоді вони будуть у змозі привернути увагу громадськості і, отже, отримати голоси виборців. Простіше кажучи, успіх опозиції багато в чому залежить від невдач влади. Звучить банально, але так воно і є насправді.
— На даний момент маємо, як то кажуть, те, що маємо: слабку опозицію, рішучу владу, абстраговане від політики суспільство. Щодня в громадському транспорті, інших місцях скупчення людей доводиться чути фрази, зміст яких зводиться до того, що політичні перипетії набридли, тривожні дзвінки про згортання демократії (зокрема, в питанні свободи слова) — це проблеми журналістів, а не народу й так далі. Як «розбудити» людей, адже безконтрольність із боку суспільства неодмінно породить уседозволеність із боку влади, що її найняли, до речі, на роботу пересічні громадяни.
— Справді, у вашому питанні присутня й відповідь, хто хоче — зрозуміє. Що думаю я? Перше. Дійсно, зараз спостерігається суспільна втома. Приклад. На виборах мера Києва 2008-го (найрезонансніша подія, за якою стежила вся країна) явка була 52%. Зараз ми теж очікуємо зниження явки. Це — перший момент. Друге. Утома проявляється не лише в голосуванні, але й, якщо хочете, в байдужості до конфліктів. Є запит на позитивну інформацію й конфлікти всередині влади, або між владою й опозицією можуть відійти на периферію.
Що стосується конкретних тем. Ми в період з 20 травня по 1 червня проводили національне дослідження «Свобода слова в Україні». Оцінюючи рівень свободи слова в Україні в цілому, більшість жителів країни загалом уважає, що її вистачає (62,5%). І лише 22,2% уважає її недостатньою. Основними чинниками подібної оцінки можна вважати: високий кредит довіри новій владі, вичікувальну позицію електорату щодо неї, надію українців на зміни на краще, відсутність зараз яких-небудь серйозних передумов для негативної оцінки свободи слова в країні.
Вибираючи між свободою слова й стабільністю в країні, більшість українців віддали б перевагу стабільності (57,1% згодні з твердженням, що стабільність важливіша за свободу слова, і 25% не згодні). Цей факт також може служити поясненням у цілому позитивної оцінки українців рівня свободи слова.
Фактична або уявна стабілізація ситуації в країні з приходом нової влади, а також постійна риторика про це в ЗМІ представників президента й коаліції «Стабільності і реформ» позитивно впливають на оцінку респондентами свободи слова в країні. Подібна згода жителів країни з цим твердженням також свідчить про те, що стабільність тривалий час була основною невирішеною проблемою українців.
Поки на ефіри до Шустера, Кисельова, Куликова ходять у тому числі й опозиціонери, поки позиція опозиції присутня в телеефірі й на сторінках газет, проблем не виникає. Так, є тривожний фон, але поки що про тотальні порушення в царині свободи не йдеться. Тому більшість громадян вважає, що в нас поки що існує й свобода слова, і можливості доносити до громадськості об’єктивну інформацію.
— Чи означає запит суспільства на позитив, утома людей від політики й усього, що з нею пов’язане, що Майдан-2 апріорі нереальний?
— Згадую слова Жана Жореса, який сказав, що революція — це найбільш варварський спосіб прогресу. На мою думку, наша країна вичерпала ресурс на соціальні потрясіння. Адже майдани, урешті-решт, ні до чого доброго не приводять. Навіть тих людей, які повірили в це все, очікувало колосальне розчарування. Так само, до речі, може з’явитися розчарування й у нинішній владі, яка прийшла, щоправда, на інших гаслах й на іншій електоральній хвилі. А будь-яке розчарування у владі вганяє суспільство в депресію.
На мою думку, розвиток ривками проводити не варто. Досить надриватися — емоційно, політично. Можливо, варто, нарешті, налаштувати процес за зрозумілими правилами гри? Я не ідеаліст, але прекрасно розумію: будь-який соціальний вибух урешті-решт відкидає суспільство назад.
