А найсвіжіші дані, що надійшли вчора із ЦВК: 56% — за Кучму,
і 37% — за Симоненка. І ніяких рифів та обмілин, iз якими орієнтовно міг
би зіткнутися в другому турі наш безіменний корабель: активність виборців
перекрила показник явки на виборах-94 (коли на дільниці з'явилося 64% тих,
хто мав право голосу), індекс передбачуваний «індекс розчарованості», за
якого «на зло» викреслювалися б імена обох кандидатів, становить усього
3% замість очікуваних десяти, а у Вінницькій, Кіровоградській і Полтавській
областях після губернаторських ротацій напевно вирівнялися показники.
У результаті знову довелося вибирати між поганим і дуже
поганим. Тому що жодній із команд не вдалося вивести до другого туру, умовно
кажучи, «професора Преображенського». І те, що тепер Ткаченко заявляє про
свою можливість перемогти у першому турі, якби він став єдиним кандидатом
від «канівської четвірки», а лідер СПУ каже, що давно попереджав комуністів
про такий результат, то все це, вибачте, нагадує єврейський анекдот про
Абрама, котрий тонув, і послані по нього Богом три човни...
Зрозуміло, що влада використала усі наявні в її розпорядженні
ресурси на повну котушку — державний апарат, силові методи, фінансові механізми
і правові важелі. Так, можна погодитися з політологом Томенком, котрий
стверджує, що «виборчої кампанії фактично не було» і ділить вину порівну
між Л.Кучмою і опозицією, «яка блякло провела вибори». Звичайно, у опозиції
є свої пояснення такого результату. Можна критикувати народ, що не доріс
до високого звання народу, і цей запал може бути виправданий, якщо третина
населення, яка у буквальному значенні просить милостиню і нишпорить по
сміттєвих баках у пошуках їжi та вдяганки, упевнено голосує за п'ятирічну
пролонгацію такого свого становища. Але я якоюсь мірою здатна зрозуміти
зомбовану реакцію цих людей, хоча би тому, що за кiлька днів до 14 листопада
сама була свідком слізного прохання директора однієї з престижних шкіл
до батьків своїх учнів прийти голосувати: якщо явка буде нижчою за спущену
згори «рознарядку», директору загрожувало не приховане, а найсправжнісіньке
безробіття. «Якщо б вибори проходили об'єктивно, я не думаю, що нинішній
владі було б легко у нас виграти», — заявив Петро Симоненко, опускаючи
бюлетень в урну. Ось як? Смію припустити, що й рядові симпатики Петра Миколайовича
очікували, що їхній вождь скаже про те, що владі НЕМОЖЛИВО було б виграти
у лівих, будь виборчий процес демократичним. Але вже його соратник по блоку
О.Ткаченко каже: «Якщо б лівий блок не розбився на частини, то набрав би
60% голосів і не втратив перемогу». Але хто заважав лідеру комуністів за
два роки, за рік до виборів виступити ініціатором створення єдиної лівої
опозиції? Або прислухатися до думки лідера СПУ О.Мороза, котрий, з його
слів, «знав ці результати ще 2 роки тому, коли ми з П.Симоненком говорили
про те, що він за нинішньої підтримки зможе отримати 35- 37%». Може, бачачи
таку консолідованість лівих сил, влада була б позбавлена спокуси пограти
у дуже ризиковану для незалежної держави гру «реформатор проти червоного
реваншу», тому що дійсно могло вийти?
А що вийде тепер? Чи означає таке одностайне голосування
єднання народу з обраною владою, з переобраним Президентом і його курсом?
Скоріше за все, ні. Прикусивши губи і не давши повернути країну назад,
ми вже через два дні, через місяць, через півроку (за прогнозами різних
політиків) виявимо, що конфлікт між суспільством і владою не просто залишився
(а куди б він подівся?), а хворобливо загострився. «Вже сьогодні олігархи,
які вклали гроші у вибори, почнуть битву за місця», — стверджує М.Томенко.
Спікер кримського парламенту Л.Грач також вважає, що «завтра Крим прокинеться
прокомуністично налаштованим, а Львів антикомуністичним». Все повториться:
праві звинувачуватимуть лівих, ліві — правих. П.Симоненко вже поклав політичну
відповідальність за майбутнє України на центристські й правоцентристські
сили, які «підтримали нинішнього Президента і сприяли посиленню впливу
певних олігархічних кланів». (Тут, мабуть, доречно було б нагадати думку
одного з ідеологів КПУ Г.Крючкова, котрий позаминулого літа в інтерв'ю
«Дню» чітко й недвозначно визнав, що КПУ привела 1994 року Леоніда Кучму
до влади — як «менше зло» супроти Кравчука. Учора ж О.Мороз, вже з приводу
виборів-99, заявив, що «фактично КПУ сприяла приходу до влади Л.Кучми»).
Вочевидь, таке спихання відповідальності за становище тих 40 відсотків
людей, котрі голосували за комуністів у 1999-му, свідчить про те, що КПУ
не потрібна ні влада, ні пов'язана з нею відповідальність. Може, тому комуністи
не поспішають брати участь в розподілі постів у коаліційному уряді? У них
тепер задача — зберегти в громадській думці образ КПУ як провідної політичної
сили. Що, видно з усього, не буде так безхмарно-просто, як малювали Петру
Миколайовичеві, і за роль лідера дозволеної народної опозиції доведеться
поборотися з тим же О.Морозом. У переобраного на другий термін Леоніда
Даниловича основна мета — уникнути розколу в суспільстві, розділеному скальпелем
технологій на реформаторів і реваншистів. Наша ж мета — просто спробувати
проконтролювати результати свого волевиявлення. І це важче од усього, бо
поки що ні разу не вдавалося.
ДО РЕЧI
За попередніми даними Центральної виборчої комісії (на
12.00 вчорашнього дня) за Л.Кучму проголосувало 56,31% виборців, або 15
мільйонів 307 тисяч. За його суперника Петра Симоненка — 37,76% виборців,
або 10 млн. 263 тис. Це результати даних, отриманих після обробки інформації
з 98,49% виборчих дільниць, повідомляє Інтерфакс-Україна.
За даними статистики, засвідчити своє волевиявлення прийшли
73,8% виборців, внесених до списків. Таким чином, у голосуванні взяли участь
27 млн. 183 тисячi виборців. Порівняно з виборами президента України 1994
року політична активність виборців трохи підвищилась. Тоді на виборчі дільниці
прийшли 71,63% виборців, тоді як у 1991 році своє волевиявлення засвідчили
майже 85% громадян, що мають право голосу.
За регіонами уподобання виборців розділилися так:
Леонід Кучма:
Івано-Франківська область — 92,30%; Тернопільська область
— 92,18%; Львівська область — 91,55%; Закарпатська область — 83,82%; Рівненська
область — 76,92%; Дільниці за рубежем — 76,24%; Волинська область — 75,73%;
Чернівецька область — 73,21%; Київ — 64,84%; Київська область — 57,59%;
Дніпропетровська область — 56,36%; Одеська область — 53,09%; Донецька область
— 52,98%; Хмельницька область — 50,94%; м. Севастополь — 50,17%; Житомирська
область — 48,81%; Сумська область — 48,54%
Петро Симоненко:
Вінницька область — 59,05%; Полтавська область — 57,66%;
Чернігівська область — 56,25% ; Луганська область — 53,87% ; Кіровоградська
область — 53,11% ; Херсонська область — 52,88% ; Черкаська область — 52,29%;
АР Крим — 51,22%; Запорізька область — 49,69%; Миколаївська область — 49,16%;
Харківська область — 46,75%
Вибори-99 характеризуються перерозподілом політичних уподобань
виборців. Якщо на виборах президента 1994 року «ЗА» Кучму голосував Схід
і Південь України, то на виборах-99 чинного Президента зі значною перевагою
у голосах підтримали практично всі західні регіони країни. Однак перемога
Л.Кучми на виборах, тобто його підтримка 56% виборців, що проголосували,
свідчить про те, що курс реформ Президента не підтримують 23 мільйони виборців
з 38 млн. громадян країни, які мають право голосу, у тому числі не підтримали
жодного з кандидатів — 3,46%.
Цей факт прокоментував і новообраний глава держави. Л.Кучма
підкреслив, що розуміє, що ті, хто голосував за комуністів, по суті висловився
«проти сьогоднішнього життя». Після свого обрання він чесно признався,
що «реформи, що здійснюються ним протягом багатьох років, були тільки продекларовані,
однак «вони стоять на місці».
