Не минає й тижня, щоб якийсь великий мислитель не видавав велику книжку або не виголошував велику проповідь з описом поступового затьмарення американської гегемонії в Азії. Звісно, неминуче американський вплив відносно слабшатиме з підйомом таких азіатських гігантів, як Китай та Індія. Однак, принаймні щодо Азії, аргументи про закінчення американської гегемонії звучать необѓрунтовано.
По-перше, США ніколи не були абсолютним гегемоном в Азії. Тільки деякі американські повоєнні тріумфатори думали так. Природа сили США й використання їхньої влади завжди були набагато розумнішими й майстернішими, ніж багато хто думає. Фактично, з підйомом Індії та Китаю США могли в цей час опинитися в сильнішій позиції.
Як це могло статися? Влада й вплив базуються на економічному успіху. Китайська економіка подвоювалася що десять років з 1978 року. Індійська економіка йшла тим самим шляхом з 1991 року. Американській економіці, щоб подвоїтися, треба близько двадцяти років. Хіба це не означає, що Азія стрімко йде до багатополярності — конфігурації, коли приблизно однакові наддержави балансують один проти одної — тоді як американський вплив у занепаді?
Висновок, що здається очевидним, був би правдою, якби не той факт, що в Азії існує унікальна ієрархічна система безпеки, що частково виникла випадково, а частково — навмисно.
Ніяка влада не може бути виключною, якщо вона не може підтримувати свою військову перевагу над суперниками. Проте, незважаючи на те, що Америка витрачає більше на оборону, ніж наступні десять держав разом узяті, вона ніколи не була гегемоном у регіоні, оскільки вона покладається на кооперацію інших держав, щоб зберігати пануюче становище. Без співпраці таких союзників, як Японія, Південна Корея, Сінгапур і Філіппіни США не можуть зберігати свої передові військові позиції в західній частині Тихого океану. Подібним чином США потребують співпраці Індонезії, Малайзії та Таїланду, щоб утримувати свою критичну радарну інфраструктуру.
Крім того, збереження панівних позицій вимагає від Америки співпраці в питаннях безпеки з іншими ключовими державами та регіональними об’єднаннями, такими як АСЕАН. Таким чином, створюється широкомасштабне регіональне схвалення альянсів США з Японією, Південною Кореєю й Австралією, а також із такими партнерами, як Філіппіни, Сінгапур, Таїланд і Індія. Ключ до ефективності цих двосторонніх відносин полягає в тому, що вони користуються широко поширеною підтримкою (й, отже, легітимністю) в регіоні як заходи зі стабілізації. Ціле стає більшим, аніж сума його частин.
Разом із груповими військовими можливостями, які пропонують США, це означає, що Америка достатньо сильна, щоб забезпечити мир і стабільність для комерції з метою процвітання. Американська присутність і двостороннє партнерство є доповненням до нав’язливого прагнення азіатських держав контр-домінування та невтручання ззовні в справи регіону.
Цей динамічний «ліберальний порядок» здебільшого справедливий, гнучкий і досить відкритий, аби прийняти нових членів в міру їхнього підйому — буде також продовжувати служити на благо Азії. Наприклад, навіть Китай найбільше виграв від суспільних благ, наданих ієрархічною системою під керівництвом США.
Ці взаємозалежні відносини означають, що США не настільки могутні, щоб могли ігнорувати бажання ключових держав, і саме в цьому аспекті ця очевидна слабкість насправді стає сильною стороною. Америка — це не гоббсівський левіафан з абсолютною владою й силою. Так китайські стратеги часто спантеличені відсутністю «балансу сил», що протистоять США в регіоні. Однак це бентежить тільки в тому випадку, якщо ми характеризуємо Азію більше як багатополярне, а не ієрархічне утворення.
Насправді, будь-яке балансування прагне того, щоб зберегти свою ієрархію, а не замінити або витіснити її. Одні азіатські держави схильні протистояти претензіям інших азіатських держав — чи це Японія, чи це Китай або Індія — піднятися на вершину піраміди. Як військова потуга, що затвердилася за допомогою іноземних держав, США потребує співпраці азіатських партнерів. Це дозволяє тримати під контролем головного гравця. Варто лише якій-небудь азіатській країні, наприклад, такій, як Китай, піднятися на вершину, їй не знадобиться такий самий рівень регіональної кооперації й згоди, щоб підтримувати свою позицію й основні військові сили.
У міру підйому Китаю й Індії та переходу Японії в більш «нормальний» стан, вони врівноважуватимуть одне одного в рамках ієрархії під управлінням США, щоб забезпечити становище США на вершині й щоб інша держава не займала домінуючого становища. Якщо Китай почне претендувати на регіональну гегемонію, то йому буде важко протистояти структурним обмеженням, які встановлюються на нього в рамках цієї ієрархії.
Потуга США перебуває у відносному занепаді, однак це непогано. Хибний тріумфалізм породжує погану дисципліну. Однак почуття стратегічної вразливості створює взаємозалежність, що завжди була ключем до успішного лідерства США в Азії.
Джон Лі — співробітник Центру незалежних досліджень в Сіднеї, що займається питаннями міжнародної політики та запрошений співробітник в Інституті Хадсона у Вашингтоні. Його остання видана книжка називається «Чи зазнає Китай провалу?»
