У далекі радянські часи я навчався в інституті у чудовому місті — Ленінграді, який я й досі люблю. У нашій групі було приблизно 15 студентів-ленінградців (переважно росіяни і євреї) і чоловік 10 приїжджих-гуртожитківців (росіяни, українці, білоруси).
Стосунки в групі були добрі. Поділ був суто локальний: все ж таки гуртожитківці більше трималися разом. Проте й ленінградці нас не цуралися. І ми бували у них вдома, і вони не раз приходили до нас у гуртожиток.
На національність тоді ніхто не звертав уваги, бо всі ми були радянські. Всі ми читали одні й ті ж книжки, співали ті ж самі пісні, дивилися одні й ті ж фільми. На своє, національне, ні ми, ні росіяни не звертали особливої уваги. Ленінградці лише так, інколи згадували:«Ну, как там у вас, в провинции... (в сенсі — шаровари — гопак — вареники)?» Влітку наші російські колеги їхали відпочивати не в Україну, а «на Юг». Навіть під час хрущовської відлиги мало що змінилося в наших взаєминах. Я тоді не був дисидентом, хоча знав, що у Ленінграді у той час з’явилися «свежие голоса».
Дружба не припинилася і після закінчення інституту. Гуртожитківці роз’їхалися по всій країні, ленінградці залишилися вдома. Я підтримував з’вязки з багатьма нашими співучнями і в Ленінграді, і в інших містах. Ми знали одне про одного: хто одружився, хто захворів чи одужав, як ростуть діти, а потім і онуки. Я возив своїх дітей показувати Ленінград і зупинявся у співучнів; дехто з них гостював у мене.
У нас існує добра традиція: раз на п’ять років наш випуск збирається на рідному факультеті. Організатори ніколи не забували мене, запрошували. Правда, не кожного разу вдавалося поїхати.
Така безхмарна дружба тривала до часу, коли стало добре видно кінець Радянського Союзу. На черговій нашій зустрічі випускників у 1990 р., коли вже почалася неофіційна частина, один із ленінградців спитав мене і мого друга-білоруса: «Неужели вы хотите отделиться от нас?» Знаючи постійне суперництво Москви і Ленінграда, я відповів жартома: «От вас — никогда! Мы хотим отсоединиться от Москвы».
Жарти жартами, а таки від’єдналися. Україна нарешті стала незалежною, а Росія та милий моєму серцю Петербург-Ленінград — це тепер інша держава.
Якось у листі я висловився критично про Путіна і зверхнє ставлення російської влади до України і отримав у відповідь: «Что-то слишком ты набрался в своей Хохляндии...» І це я отримав не від людини з вулиці, а від людини освіченої, культурної, з якою я дружу десятки років.
А пам’ятаєте, напередодні або під час російсько-грузинської війни у Росії раптом зросла антиукраїнська пропаганда. Вийшла серія книжок, сюжетом яких була переможна російсько-українська війна. В інтернеті та різних проросійських виданнях у нас з’явилися однотипні статті такого собі О.Широкорада та інших про «злейших врагов России» — хохлов.
Я стривожився: як дивляться на це мої російські друзі. Вони ж бо люди поважного віку, радянського виховання. А тут мені до рук потрапила газета «День» зі статтею Оксани Пахльовської «Какую Россию я люблю?» Стаття чудова, якраз під ті мої настрої та сумніви. Я вирізав її й надіслав у Петербург, додавши, хто такі Оксана Пахльовська та Ліна Костенко і що так думає більшість українців. Сенс мого листа був такий: не вірте цій дурній пропаганді; українці — не «злейшие враги России», ви знаєте мене і мені подібних; ми вас любимо.
І що я отримав у відповідь?
«...с отвращением читал статью дамочки, засевшей где-то в Риме и поучающей оттуда. Дочитал только из уважения к тебе... Как так можно писать о России? Её можно только или любить, или не любить. Слишком вы там разошлись...»
Словом, образа страшна. Я, як прочитав, декілька днів ходив наче хворий. Не знав, що подумати, що відказати. Як налагодити, відновити добрі відносини. У мене в голові не вкладалося, як можна було не зрозуміти прості та ясні думки Пахльовської. І що там могло бути образливого для Росії та росіян?
А недавно я знову побував на черговій нашій зустрічі випускників у Петербурзі. Було все: обійми, поцілунки, виступи, спогади про вже далеку нашу юність.
Усе було добре, приємно, навіть радісно. Проте під час неофіційної зустрічі за столом все одно розмови дійшли до політики, до сьогодення. І тут, якщо узагальнити, я почув приблизно таке: «Мы ИМ строили заводы, поднимали сельское хозяйство. Мы отдавали ИМ всё, даже в ущерб русскому народу. И что же? ОНИ решили отделиться. Хорошо. А теперь, когда почувствовали, что без нас плохо, так и лезут обратно к нам. Уже русским нет житья от НИХ». Я намагався несміливо заперечувати. На всі мої доводи я кожного разу чув: «Ты не обижайся, Володя, но так оно и есть».
І це, повторюю, говорили мої добрі друзі, яких я знаю (і вони мене) не один десяток років. Це ж не ті подонки, хамські коментарі яких досить часто можна зустріти в інтернеті.
Сумно. Звідки у простих росіян такі думки і настрої? Чому у них до поляків, румунів, сербів ставлення одне, а до нас, українців, інше? Чи то вплив егоїстичного, «старшобратнього» виховання радянських часів, а може, ще й раніших? Не сприймають росіяни Україну і українців як щось окреме, незалежне. Оті розмови про «три мови — один народ» вони сприймають занадто серйозно, дослівно. Та й у нас цей лозунг виховує у певної частини населення зневажливе ставлення до самих себе. «Один народ» лише до тих пір, поки ти говориш по-російськи, поки ти паплюжиш Мазепу чи Шухевича, поки наші керівники заглядають у рота Путіну, який прилетів на хвилинку до Києва розпорядитися нашими енергосистемами. Нема ані в урядовців, ані в народу самоповаги до себе. Перш ніж захистити щось своє, українське, українець мусить на всі боки роздавати «еківоки» — пояснення, вибачення тощо. Так нас привчили. А росіяни пруть свою думку напролом, не задумуючись, що вони когось ображають чи говорять несправедливі речі. Вони мають рацію ab ovo.
Чому це так? І коли це скінчиться?
