Цьогорічний фестиваль «Молодість» почався із уже звичним пафосом: розпашіла від важливості церемонії юрба біла палацу «Україна», сувора охорона, черги до металошукачів, Віктор Ющенко з привітанням, вручення почесного «Скіфського оленя» за внесок у мистецтво видатному іранському режисерові Мохсену Махмальбафу (голова журі), театралізоване фольклорне шоу.
Загалом, в сенсі презентативності, наш єдиний по-справж ньому Міжнародний форум поступово покращується з року в рік. Не так вже й давно було б складно уявити на одному фестивальному заході в Києві Президента країни та двох режисерів справді світового класу. Окрім Махмальбафа, після шоу на сцену вийшов також культовий нідерландський фільммейкер Йос Стеллінг, чий фільм «Душка», частково знятий в Києві, відкривав фестиваль. Компанію режисерові склали також виконавці ролей у картині — зокрема, Руслана Писанка та колишній киянин, нині російський актор, Сергій Маковецький. Останній став справжньою зіркою вечора, виголосивши промову українською майже без помилок. Власне, саме його робота є однією з принад фільму, де Маковецький грає героя на прізвисько Душка — такого собі недоладного росіянина, котрий, ні сіло ні впало, приїздить у Голландію до сценариста-самітника Боба і лишається у нього жити. Виникає маса кумедних, а почасти й сумних ситуацій, але врешті-решт Боб розуміє, що Душка — то частина його самого, причому не найгірша. Картина вийшла, як для Стеллінга, надто сентиментальна, проте цілком успішна в сенсі сприйняття глядачами, котрі реагували на все, що відбувалося на екрані, дуже жваво.
А наступного дня, у неділю, настали фестивальні будні — з самого ранку в кінотеатрі «Київ» почали показувати перші конкурсні фільми — студентські короткометражки. Як завжди в таких змаганнях, вдалі роботи межували з відверто учнівськими. Цілком професійними і за якістю зйомки, і за добором акторів, і за режисурою виявилися дві норвезькі картини, кожна тривалістю майже півгодини — «Серце крається» (режисер Анне Севіцькі) та «Приховане» (Стан Кріст'янсен). Це психологічні драми, сюжет яких так чи інакше розгортається в родинному колі. В «Серці крається» виникає дивний трикутник між дівчиною-підлітком, її батьком та коханкою батька, причому, хто кого любить сильніше (зв'язок між жінками теж цілком імовірний) — то велике питання. Ще гостріші пристрасті в «Прихованому» — тут вже геометрія почуттів включає дівчину, закоханого в неї хлопця та батька дівчини, котрий, здається, небайдужий до власної дитини. І, знов-таки, пошук відповіді — так був чи ні інцест — режисер залишає глядачам. Проблема «прихованого», яке виникає між людьми, і може виявитися або збоченням, або фатальною пристрастю, або щирим сильним почуттям залежно лише від точку зору — вочевидь, рівною мірою хвилює цих молодих режисерів і тому дістала талановите втілення на плівці.
Деяке оживлення у загалом серйозну, навіть похмуру програму вніс швейцарський мультфільм «Ботубату» — кумедна й сюреалістична мальована анімація про таких собі вільних моряків та дивну жінку-восьминіга, котра змушує чоловіків урешті- решт скласти їй компанію. Запам'яталися також 12-хвилинні чорно-білі «Зйомки Буенос-Айреса» (Ендрю Сала). Головний герой стрічки — то, власне, столиця Аргентини, завжди різна, непередбачувана, повна енергії і водночас по-домашньому затишна; Сала освічується в коханні рідному місту, монтуючи постановочні й хронікальні зйомки.
Французька стрічка «Життя Джакомо», зафільмована Лукою та Дієго Говернаторі, оповідає про один, але надзвичайно важливий день з життя молодого католицького священика, котрий саме сьогодні приймає сан. Загалом добре зіграній, повній і гумору, і потрібних рефлексій півгодинній картині не вистачає, все ж, акцентованого, чіткого завершення — адже в самому героєві відбулися надзвичайно важливі зміни, він щось усвідомив, подолав свою внутрішню кризу, духовно змужнів — але цього автори не змогли показати, і замість філософської притчі про віру та життя вийшла просто така собі соціальна замальовка.
Того ж дня, ближче до вечора, показали й українські роботи. З короткометражками спудеїв університету імені Карпенка-Карого склалася просто-таки гоголівська ситуація, як в «Одруженні», коли майбутня наречена намагається в уяві скласти образ ідеального нареченого, припасовуючи ніс одного залицяльника до підборіддя другого. Так і тут. В «Клятві» Марини Вроди — розкішна операторська робота — жвава стрибаюча камера, надзвичайно динамічне зображення — але повний провал зі сценарієм; кінці настільки не сходяться з кінцями, що хоч плач. У «Хто така Таня» (Вітя Гуров) усі події розгортаються під доволі дотепний закадровий монолог, але надто вже невибагливі режисура і робота з акторами. Найкращий з українського блоку — безумовно, «Таксист» (Роман Бондарчук). Чудова робота з акторами, в тому числі з непрофесіоналами, котрих у стрічці більшість. Добре втілений сюжет — про викрадення дівчини задля її захисту від майбутніх негод. Маса продуманих кумедних ситуацій, влучних епізодичних характерів, добре відчуття ритму режисером — але, на бога, на якій же поганій плівці це знято! Ну треба ж мати хоч якусь повагу до молодих кінематографістів, адже пхати їм це болотне-сіре «свемівське» нещастя, котре у підвалі факультету кінематографії навіть миші не їдять — це ж просто образа і приниження наших майбутніх Довженків і Параджанових! Ось тому і виникає думка — якби ж то оператора та гарну кольорову плівку з «Клятви» перекинути на «Таксиста»... вийшов би у Бондарчука справжній фестивальний хіт у дусі південноукраїнського неоралізму. На жаль, історію, навіть історію кіна, назад не повернеш. Тож лишається сподіватися, що Роман і надалі не втратить режисерський хист, а гарну плівку і гроші йому ще дадуть...
Попереду — ще п'ять інтенсивних фестивальних днів, ще не розпочалися два вагомих конкурси — професійного короткого і повного метрів, тож фаворити і невдачі «Молодості» ще визначаться.
ДОВІДКА «Дня»
Іранський режисер і сценарист Мохсен Махмальбаф народився 19 травня 1957 року в бідному кварталі Тегерана. У п'ятнадцять років кинув школу і взяв участь в антишахській боротьбі. Через два роки під час нападу на поліцейського Махмальбафа було поранено і заарештовано. Він уник смертної кари тільки тому, що був неповнолітнім. Із в'язниці майбутнього режисера звільнила революція 1979 року. До 1982 року, до часу свого режисерського дебюту — фільму «Покаяння Нассаха», Мохсен Махмальбаф вже був відомим літератором, автором оповідань, есе, кількох романів і сценаріїв. До речі, в кінотеатр він уперше потрапив тільки в 23 роки, після визволення з в'язниці.
Картини Махмальбафа були показані на 170 міжнародних кінофестивалях і демонструвалися в сорока країнах. Творчим досягненням режисера стали його роботи «Мить невинності» («Хліб і квітка») і «Габбех» («Персидський килим»), створені 1996 року. Першу супроводжував успіх на фестивалі в Локарно (спеціальний приз), а друга була відзначена на Каталонському кінофестивалі премією за кращу режисуру. 1998 року фільм Мохсена Махмальбафа «Мовчання» брав участь в конкурсі Венеціанського фестивалю і був відзначений двома призами.
На жаль, українські глядачі знають про картини режисера в основному з чуток, оскільки ми цілком залежимо від політики вітчизняних прокатників. А вона така, що часто світові шедеври поступаються касовим голівудським стрічкам. І ми фактично позбавлені головного — права вибору.
