«...Впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію краю». Це слова з монографії японського історика Гіроакі Куромії «Свобода і терор у Донбасі». Справді, поняття свободи неодмінно передбачає спробу поневолення, тож вона найвиразніше являє себе саме там, де її щонайжорсткіше намагаються приструнити. Василь Стус — хоч як не хочеться перетворювати людину на знак чи емблему — є символом тієї свободи — донецької свободи, яка не знає обмежень ні в просторі (прикметно, що донеччанам було замало навіть безкрайого степу — вони освоїли землю й углиб), ні в часі.
Спілкуючись із студентами ДонНУ з приводу ідеї присвоєння вузу імені Стуса, я зрозумів, що більшість із тих, хто огульно й безапеляційно відкидав цю ідею, не мали чіткого уявлення, чому вони проти неї. Насправді, їх щиро цікавило одне запитання: навіщо? Навіщо перейменовувати наш вуз? «Це просто безглуздо, — сказала мені Н., студентка першого курсу, — тупо й безглуздо, бо від цього нічого не зміниться. Якщо, наприклад, гуртожиток назвати «Басейном», плавати в ньому все одно не стануть», — додала вона, посміхаючись. Втім, я був геть інакшої думки. Як на мене, кажу, все якраз навпаки. Назва якимсь подиву гідним чином буде впливати на мешканців, тож цілком вірогідно, що по деякім часі комусь спаде на думку привести реальність у відповідність із іменем, і невдовзі коло гуртожитку з’явиться прибудова — ясна річ, із басейном...
Магічна, притягальна природа імені була відома ще з давніх-давен. Проникливу інтерпретацію його природи запропонував у ХХ ст. російський філософ Алєксєй Лосєв, згідно з яким ім’я не є чимось зовнішнім стосовно пойменованої ним речі, але засадничо пов’язане з її сутністю. Ім’я, наголошував він, відноситься до істотно-смислових ознак речі — таких її ознак, властивостей та моментів, без яких дана річ не може бути самою собою. Власне, сутність предмета, із точки зору мислителя, є нічим іншим, як його йменням — відтак, і доля останнього без перебільшення являє собою долю самої сутності.
Виходячи з цього засновку, присвоїти Донецькому національному університету ім’я Василя Стуса — означало маніфестувати свою відданість певним ідеям та цінностям, що заради них він офірував життя, — чи ж, принаймні, виказати готовність рухатися у напрямку до них, перейматися ними. Знову ж таки, за Лосєвим: «...необхідно, щоби перша річ [у даному разі — ДонНУ] мала ім’я, щоби друга річ [керівництво, викладачі, студентство] знала це ім’я, щоби вона прагнула змінити себе так, щоби і їй можна було носити це ім’я, щоби, будучи субстанційно двома абсолютно відмінними речами, обидві носили на собі одне ім’я... Але це значить, що інобуттєва річ іменує першу річ, прагне до імені цієї речі, старається втілити на собі це первісне ім’я».
Як показав розвиток подій у Донецьку, ті, хто були свідомі серйозних наслідків (себто на відміну від наївної позиції більшості, розуміли, що дещо після присвоєння імені таки зміниться — і то, щось глибинне), не виявили готовності сприйняти ідеали та цінності, що їх несе ім’я Стуса. Що ж це за цінності? Як на мене, варто окремо вказати на формальний та змістовий моменти (певна річ, будь-яка інтерпретація, а тим паче тут, не може уникнути спрощення, відтак претендувати на вичерпне висвітлення ідей Стуса було б зухвало; наша мета, отже, є набагато скромнішою — лишень накреслити орієнтири).
З формальної точки зору йдеться про опір системі, безкомпромісний рух усупереч. Василь Стус кинув системі виклик, ба більше — непохитністю своєї позиції вповні оприявнив її неспроможність та слабкість, насамперед — нездатність злякати, навіяти страх. Поставити його на щит — означало б визнати його приклад гідним наслідування; означало б ствердити нонконформістську настанову; зрештою, означало б створити умови для виховання вільної та свідомої особистості.
Із формальної точки зору йдеться про опір системі, безкомпромісний рух усупереч. Василь Стус кинув системі виклик, ба більше — непохитністю своєї позиції вповні оприявнив її неспроможність та слабкість, насамперед — нездатність злякати, навіяти страх. Поставити його на щит — означало б визнати його приклад гідним наслідування; означало б ствердити нонконформістську настанову; зрештою, означало б створити умови для виховання вільної та свідомої особистості.
З формальної ж точки зору йдеться і про роботу зі словом. Василь Стус працював у сфері ідеї, в царині мислі. Можливо, для Донбасу (в символічному сенсі — як регіону трударів) це було від початку трохи заважко навіть на підсвідомому рівні — визнати паритетність «справжньої» праці та віршування. Звідси — теза про «завузькість» Стуса — мовляв, на мовознавчий або хоча б на культурницький заклад він іще б потягнув, але на широкопрофільний національний — зась. Поставити його на щит — означало б деміфологізувати образ трудового Донбасу (в цьому контексті є надзвичайно показовим той факт, що Дегтярьов, ім’я якого було висунуто як контрпропозицію, становить — принаймні за вказаними ознаками — повний антипод Стуса: людина, яка творила систему та працювала з матеріальним).
Те саме стосується й змісту ідей поета — Василь Стус виразно національний, виразно український. Присвоїти ДонНУ його ім’я — означало б надати тому якісному прикметнику (національний) справжньої достеменної повноти, дійсного змісту — себто, зробити його чимось більшим від маркера, який просто означує статус. Це означало б визнати присутність на Донбасі українського духу та підважити той стереотип, що його так старанно витворювали, плекаючи регіональну ідентичність, грунтовану на радянській ментальності й замішану на російській (часто далеко не найвищого зразка) культурі. Це означало б включити ДонНУ, а відтак ціле місто й регіон — в контекст українського національного руху, в контекст України — як у культурному, так і в політичному сенсі. Тим-то, аби заперечити «антиукраїнськість» своєї позиції, противники присвоєння імені Стуса чи не увесь тиждень носили жовто-блакитні стрічки, які поначіплювали на сумки, пальта тощо, — ми, мовляв, теж патріоти й не виступаємо проти України як такої (O sancta simplicitas!!!).
Таким чином, чому Василь Стус? Василь Стус тому, що Донецьк — не конформістське місто; тому що Донецьк — інтелігентне місто; тому що Донецьк — не противний українському, а прихильний до нього. Але комусь, очевидно, хочеться, аби ми вважали інакше. Так не буде.
