Думку про чорну харизму підказав мені Проханов. Це було 3 грудня 2008 року — у сорок третю річницю мого виступу з промовою проти ухвали «визнати заслуги Сталіна». На конференції, організованій фондом Наумана, зібрано було «кожної тварі по парі». Куняєв, як завжди, перекручував, фальшивив. Але Проханов не фальшивив. Його натхненне шаманство викликало в пам’яті інтонації, які я чув по радіо 1940 року (заклятого друга не глушили). Правда міфу творилася на ходу. Вона не завжди збігалася з правдою факту. Але Проханов уразив мене саме крихтою правди: йому все одно, 1/7 чи 1/3 російського народу сиділо за Сталіна в таборах. Іван Грозний і Петро Великий теж були деспотами. Але це були, — переводячи думку Проханова на мову Шварца, — свої дракони. І Сталін завершив лінію своїх драконів, улюблених драконів.
Тепер перейдемо на мову фактів. Історія Росії розверталася на рівнині, відкритій нападам зі Сходу, Півдня та Заходу. І свої дракони охороняли Стародавню Русь, як Гімалаї — Тибет. Це одна з причин розмитості кордонів між добром і злом у фольклорі східних слов’ян (факт, про який писав Г. Федотов і нещодавно — ще раз — підкреслив ігумен Веніамін Новик). Грізні владики, охоронці Росії, загнали духовну культуру до глухого кута, де Малюта Скуратов завжди міг задушити Федора Количева.
На спомин про драконів-рятівників лягла й пам’ять ветеранів про перемоги 1943—1945 років, залишивши в тіні розгром, якого вистачило б на всю Західну Європу, двічі повторюваний розгром: влітку 1941-го і влітку 1942 року. Армію, створену Сталіним і підпорядковану його раболіпним слугам (Будьонному, Ворошилову, Тимошенку), було майже знищено. Але Росія велика, й самі перемоги Гітлера створили нечувано розтягнутий фронт, з ахіллесовими п’ятами, які чекали удару меча. На цьому матеріалі ми, ополченці, навчилися перемагати, а потім Сталін присвоїв собі наші перемоги.
Була ще одна забута сторінка, але її твердо пам’ятали лише бабусі. У книги вона потрапляла скупо, на телебачення — майже не потрапляла. Тим часом, втрати в селах при нарузі над селянством, названі колективізацією, порівнянні з військовими втратами: це десятки мільйонів жертв. Але їх не пам’ятають, або приписують геноцид євреям.
1956 року, відразу після промови Хрущова на XX з’їзді, розкрилися вуста моїх учнів і учениць у станиці Шкуринській, де я працював учителем, і кожна дівчина, з якою я ніяково кружляв на випускному балу, розповідала мені, скільки тіней носиться над дахами їхніх будинків. Але в тій же станиці, перебиваючи тему уроку, Гриша Єрешко, хвилюючись, спитав мене: чи присвоять Жукову звання генералісимуса? Пам’ять про війну потребувала імені переможця. І на порожнє місце потихеньку вповзала стара тінь.
Сорок три роки опісля моєї промови в Інституті філософії питання про дракона-рятівника знову викликало бурхливі дебати. Для гостей із Німеччини відповідь була ясною. Але — не для росіян. Великий народ потребує великого минулого. Але чому не згадати Пушкіна?
«Я памятник себе воздвиг нерукотворный.
К нему не зарастет народная тропа.
Вознесся выше он главою непокорной
Александрийского столпа...»
Александрійський стовп був споруджений у пам’ять перемоги над Наполеоном. Пушкін мав рацію: пам’ять про вірші довговічніша за пам’ять про перемоги. Розквіт російської літератури XIX століття багато хто на Заході ставить в один ряд із мистецтвом Стародавньої Греції та Ренесансом. Петро був деспотом, але він вивів Росію з духовного животіння і змусив вийти на одну з великих доріг світової історії. І після досить нудного учнівського XVIII сторіччя Росія заблищала іменами: Пушкін, Гоголь, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Чехов... А вслід за літературою, вслід за музикою склалася й російська філософія. І крізь усі втрати, принесені більшовиками, ця лінія не припинилася. Вона стала пунктиром, не завжди помітним, але вона триває.
Петро — суперечлива фігура. Буваючи в Пітері, я майже завжди приходив привітатися з Мідним вершником. «Ранок стрілецької страти» також тримається в пам’яті. І в Ахматової є рядки:
«Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими стенами выть...»
А наперекір цим рядкам — інші:
«В Кремле не можно жить.
Преображенец прав.
Там древней ярости еще кишат микробы:
Бориса дикий страх, всех Иоаннов злобы
И самозванца спесь взамен народных прав.»
У петровських реформах жахливішою виявилася не відштовхуюча їх жорстокість, а розрив між верхнім шаром і народом. Бердяєв описав Жовтневу революцію як вихід на кін фігур із підворіття великої літератури: Хлестакових, Ноздрьових, Смердякових. Ця хвиля змивала справжню освіченість. І остаточна оцінка Петра залежить від того, чи знайдуть російські люди опору в славі російської літератури, а про війни говоритимуть правду. Як ми платили кров’ю за сталінські розстріли випробуваних полководців і за неграмотні ухвали в 1941-му та 1942-му роках, і лише Гітлер, розбиваючи сталінських холуїв, допоміг висунутися майбутнім маршалам.
Проте, не можна пояснити всі наші нещастя підлотою місцевого начальства. Є ще глобальні причини. Світ стає все складнішим і змінюється все швидше. Прогрес — не зовсім точне слово. Розвиток несе невідомо куди й руйнує не менше, аніж творить. Навіть у найбільш благополучних західних країнах ніхто ще не знайшов шляху в обхід екологічної кризи, духовної кризи, розриву між поколіннями й подібне. Завтрашній день всюди в тумані. А в Росії народ вирвали з нерухомого побуту й кинули в історію, як у кип’яток. Сьогодні потрібно дуже глибоко жити, щоб не відчувати себе тріскою в порогах.
Погляд крізь тлінне у вічність навіть за часів Конфуція давався нелегко. А сьогоднішня освіченість — привид, знання декількох поверхових схем. І глобальна цивілізація — це глобальна вульгарність. Це перука, одягнута на лису голову, а під нею — темна порожнеча, і в темряві — біси підсвідомості. Поки дорога не трясе, перука тримається. А почне сильніше трусити — дивись, і звалиться. Добросерда вульгарність дуже легко переходить на агресивне хамство, і хам Смердяков, хам Калібан пропонують свою програму: запхати всю складність у прокрустове ложе й зайве відрубати. Обіцяючи потім світле майбутнє комунізму чи тисячолітнє царство білої раси. Цю програму намагалися виконати Сталін, Гітлер, Мао Цзедун, Пол Пот. Ні в кого в XX сторіччі не вийшло. Але ми не гарантовані від нових спроб. Якщо не вистачить нафти, а потім води для пиття, а потім і повітря для дихання.
Обернімося назад на сотню років, погляньмо на світ до 1914 року. В одну мить пристойний, цивілізований націоналізм став звірячим. Обидві коаліції тріщали від напруження. Росія, керована нікчемами, виходить із гри, але її замінює Америка. І Німеччина переможена, п’ять років, з 1918-го до 1923-го, вона метушиться від кризи до кризи, від комуністичного до фашистського путчу. Але криза не торкнулася Америки, і на американські гроші марка встала на ноги, й перука знову міцно сидить на голові, — але ненадовго. Почалася світова криза. Нікому було допомагати Німеччині, всі опинилися в біді. І Гітлер, який став нікчемним після пивного путчу 1923-го року, став набирати очки, став зростати на дріжджах безробіття та голоду. Люди, які зневірилися, масами скидали перуки й давали волю хамству, і агресивний хам знайшов винних: це спадковий ворог на Заході і євреї, які встромили ніж у спину звитяжної німецької армії. Вулицями, які ще пам’ятали кроки Ґете, попрямували штурмовики, виспівуючи канібальські пісні. Число німців, які голосували за Гітлера, перевалило за 40%. Це було більше, ніж у більшовиків в установчих зборах навіть разом із лівими есерами. Підпал рейхстагу, заборона опозиції... Вирвалося назовні чорне підпілля. Два дракони приготувалися до сутички. Закляті друзі, зиркаючи один на одного, поділили Польщу — і за два роки зчепилися між собою. Кожен хотів усього, всієї Європи, влади над усім світом. Німеччина, оголосивши війну Сполученим Штатам, сама себе ізолювала й завалилася. Сталін дав наказ готувати війська до «визволення Європи». Психологічною підготовкою була хвиля ненависті до американців, які засилали якихось особливих отруйних жуків, і до «вбивць у білих халатах».
У цю мить Сталін раптово помер, убивць реабілітували, про жуків забули — і почалося колективне керівництво (мовою Черчілля — собача гризня під килимом, звідки час від часу викидали мертвого собаку). Перша спроба викинути Хрущова провалилася, викинули «антипартійне угруповання». Але спроба Хрущова опублікувати справу в шістдесяти чотирьох томах, підготовану комісією Шверника, була вироком, який він сам собі підписав. Морально підгнила партія не могла спромогтися сказати правду про сталінські репресії: 19 870 000 заарештованих і 7 000 000 розстріляних лише за період з 1 січня 1935-го до 1 липня 1941 року. Минуле потрібно було втопити в імлі. Система, яка відмовилася від хірургії крутих реформ, продовжувала через інерцію рухатися в напрямку, який втратив сенс, до війни, яка стала неможливою, майструвала бомби, які ніхто не зважився б скинути, і залишалася щирою лише в словах Брежнєва: «Не потрібно розгойдувати човен». Уникаючи розгойдування, човен повільно гнив і раптом — розсипався. Так раптово падає старий гриб, наскрізь проїдений хробаками.
Тим часом західним німцям стали промивати мізки. Спершу, 1946 року, переважна більшість опитаних називали Гітлера найбільшим політиком у історії Німеччини. Але кожного тижня часопис «Шпігель» виходив зі статтею про гітлерівські звірства. І звичайно, не лише «Шпігель». Я називаю ілюстрований тижневик, який я переглядав, коли мене допускали до спецсховища. Таких часописів, газет, телевізійних і радіопередач було багато. І 1990 року — через 45 років — я побачив іншу країну, розмовляв із іншими школярами. Два роки опісля я був гостем академії інформації та комунікації бундесверу і якось відразу порозумівся з молодими офіцерами. Лише одне я не міг їм пояснити, — чому в нас збереглася така «заваль», як товариство «Пам’ять», з якого ґрунту виросли допотопні виродки. Заднім числом приходить образ Авгієвих стаєнь, які ми так і не вичистили. І образ старої ковдри, яку неможливо залатати. Зашиваєш одну дірку — розповзаються дві інші. Все гниє... Влада не могла перейти до нових сил: вони ще не склалися. Нагору вийшли циніки, які поміняли свої привілеї на приватну власність. Тоді, 1992 року, ще не помітно було (мені, принаймні) загальне гниття, яке захопило й залишки селянства, й те, що називається звичним словом «інтелігенція». Пам’ятається лишень, що я двічі висловлював думку, що здавалася дивною, що школа для нас важливіша за економіку; що стан напівосвіченості нестійкий, вибухонебезпечний і загрожує новим культом нових вождів...
Але навіть у Німеччині чи є міцним «соціальне ринкове господарство»? Чи знову заворушиться Смердяков зі своїми планами спростити нестійку складність? І з черговою кризою, яка захопила Захід, знову не вдасться справитися, і світовий порядок наведуть китайці? Принаймні, торжество Заходу не здається мені остаточним і безповоротним. Бухарінський варіант комунізму з китайським акцентом цілком можливий. Хайдеггер говорив Гадамеру, що наприкінці XXI сторіччя ми вивчатимемо китайську мову. Принаймні нам, у Росії, Китай стає все ближчим, а Захід — все далі. І лжепророки нас переконують: ти сам — лайно, але ти частина славетної традиції Олександра Невського та Йосифа Сталіна. І прийде день, коли православна церква зарахує Сталіна до лику святих. Так Проханов закінчив свій виступ на міжнародній конференції в Москві, 3 грудня 2008 року, і я своїми вухами це чув.
Мені хочеться думати, що привид дракона-рятівника — лише привид і вчорашня трагедія не повториться. Проте неможливо передбачити, які судоми дасть розгубленість мас, вибитих із сільського побуту, які не знайшли себе в п’ятиповерхівках. Маси не підготовані до пошуків внутрішньої противаги хаосові. Маси не розуміють, в який ґрунт можна пустити своє коріння. Маси не розуміють, що перемоги Ассаргадонів стали прахом історії, що коріння християнської цивілізації йде в Єрусалим і Афіни, а не до Вавилона, в життя малих народів, які знали лише рідкісні перемоги в боротьбі за незалежність, але й переможених, які залишилися переможцями в царстві духу; і ми живемо спадщиною розп’ятого Ісуса та отруєного Сократа.
Що ж робити жменьці людей, які дійшли до глибокого серця, де знайшов притулок Бог, вигнаний із неба? У XIX сторіччі пастор Грундтвіг заснував у Данії народні університети й підняв рівень селян до певного мінімуму внутрішньої форми, без якого немислима цивілізація. В Англії це йшло інакше, її власним довгим шляхом. У кожному місці це здійснюється по-різному, але напрямок розвитку один: зрозуміти, що стиль полеміки важливіший предметів полеміки; що предмети суперечок неминуче змінюються, але стиль розмов — основа національної традиції; що чим складніший розвиток, тим більше дискусійних питань, і уникнути цього не можна, але можна уникнути відчуження, ворожнечі, ненависті та перейти від дискусії до діалогу, де дух цілого витає над відмінністю реплік, і тоді протистояння ідей стає творчою, а не руйнівною силою. І нам потрібно краплю за краплею вичавлювати з себе раба ленінської традиції, де зброя критики переходить на «критику зброєю».
У неозоро складному суспільстві єдність досягається глибиною мовчання, в якому народиться нове слово і народиться право змінювати старі слова, коли глибина цього вимагає. Неможливо надовго утримати прокрустове ложе. Потік подій його завжди зламає й відродить хаос. Вихід із глухих кутів, у які заводить розвиток, — діалог, у якому ніхто не шукає особистої перемоги.
