Учорашній день — важливий в історії України. На превеликий жаль, він далеко не перший, коли безцеремонно було зраджено національні інтереси. У світовій і, зокрема українській, літературі є чимало подібних сюжетів. Але ті, хто приймає такі доленосні історичні рішення, очевидно, не читають класику, тому вкотре наступають на одні і ті ж граблі.
— Події, що зараз відбуваються в Україні, змушують пригадати історію ХVІІ століття. Тоді теж фатальну роль відігравав розкол еліт, політична різновекторність. Одні тягли в Європу, інші — під російського царя. Навіть Богдан Хмельницький наприкінці свого життя із жахом побачив, що він уже не гетьман, а васал. Але було вже пізно.
Про пастки ХVІІ ст. не раз писалося і в художній літературі. Я б радив перечитати роман П. Куліша «Чорна рада» — хроніку 1663 року. Уявіть собі: під Ніжином скликається чорна рада, яка має обрати нового гетьмана. Промосковський претендент на булаву — Іван Брюховецький — ціною соціальної демагогії і популізму, не без сприяння князя Гагіна, перемагає свого суперника Якима Сомка. Чернь радіє: «Тепер усе буде обще!». Та й Ніжин Брюховецький обіцяє віддати тим, хто його підтримає, на пограбування. А закінчується все плачевно. І для України, і для Брюховецького. Така вже доля васалів. Як старався бути угодним Москві Іван Самойлович — навіть церкву віддав! — а настав момент, коли князь Голіцин безжалісно розправився з ним. Сина вбили, Самойловича відправили на заслання, майно конфіскували...
Повторюю: така доля васалів.
Про це б варто пам’ятати й нашим політикам. Адже нинішня влада, по суті, штовхає Україну на шлях васалітету, демонструючи при цьому цинізм і правовий нігілізм, переступаючи через Конституцію, закони, процедурні норми. Я був у вівторок у Верховній Раді, і точно знаю, що закиданий яйцями спікер Литвин не відкривав засідання! А він повинен був назвати кількість зареєстрованих у залі депутатів і після цього відкрити засідання. Влада суне напролом, ламаючи через коліно всіх і вся. Це величезна помилка Віктора Януковича та його команди! Президент же мусить пам’ятати, що його обрано менш як третиною виборців. Значить, треба рахуватися з думкою, настроями, інтересами всіх решти. Де там!
Я не вважаю, що в Україні є міжрегіональний конфлікт. Суть насправді значно глибша: ми маємо цивілізаційний розлом. І він проходить передусім через свідомість людську. Одні обирають європейські цінності, інші ідентифікують себе як частину Росії. У цьому й полягає весь жах нашої ситуації. А влада замість того, щоб об’єднувати Україну (як обіцяла), продовжує її шматувати. Звісно, це викликатиме громадянський опір. Я, власне, на це й розраховую, бо не хочу ще раз в СРСР. Я вже там був.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, перекладач, літературний критик:
— Якщо говорити про ратифікацію угоди про перебування Чорноморського флоту Росії на території України, то ця подія викликає передовсім аналогію із романом Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Бачимо, що у Харкові відбулося повернення до тих схем, які суперечать утвердженню національних інтересів. Фактично, те, що сталося вчора, можна назвати «Чорною радою-2».
Також аналогію подіям останніх днів варто провести із історичними драмами Вільяма Шекспіра. Зокрема, з «Ричардом ІІІ». Головний персонаж король Ричард ІІІ — тиран і вбивця. Маючи підступну сутність, він не зупинявся ні перед чим і, йдучи до влади, повбивав всіх ймовірних претендентів на трон. У творі не стільки піднято питання зради, як питання жадоби влади. Ця п’єса — неймовірно популярна у світі. Цікаво, що один мексиканський актор яскраво протрактував образ Ричарда ІІІ як зміну масок.
Підсумовуючи вищесказане, хочу згадати Володимира Вернадського, який казав, що наша денаціоналізована верхівка завжди йшла на угодовство із сильними сусідами...
Олег КОЦАРЕВ, письменник, журналіст, критик:
— Згусток песимізму останніх подій (та й узагалі суспільна атмосфера від часу президентських виборів) нагадував мені важкий і монументальний дух, котрим переймалися майже століття тому персонажі, наприклад, «Санаторійної зони» Миколи Хвильового чи «Патетичної сонати» та «Народного Малахія» Миколи Куліша. Дух безвихідного блукання думками по колу, прикрих передчуттів і сподівань на милість переможця. Але ось пройдено всі можливі точки неповернення, спалено всі ілюзії, і в цьому є певне полегшення.
Мені здається, сьогодні головне — не піддатися відчаю та емоційному шоку, хоча, звісно, ганебні дії нових хазяїв Печерських пагорбів дуже демонстративні й болючі.
Нинішня ситуація — таке собі сюжетне роздоріжжя. Який сюжет оберуть українці: нудний і песимістичний у дусі невеселої шароварщини? Чи щось ближче до, скажімо, книжок Івана Багряного? Мабуть, доволі несподівана паралель, і хтось спитає, до чого тут взагалі Багряний? А якраз є до чого: саме в романах Багряного чи не найпослідовніше проявляється воля до перемоги і своєрідна спокійна, впевнена в собі стійкість. Його герої в таких романах, як «Сад Гетсиманський» або «Людина біжить над прірвою», опиняються в лещатах долі, але спокійно продовжують «своє робить» — і як наслідок одному з них удається прослизнути між коліщатами сталінської репресивної машини, а другий рятується від комуністичних і нацистських карателів, котрі хочуть його знищити.
І сьогодні все залежить від нас. Чи зможемо ми спокійно й рішуче гнути свою лінію, продовжувати протести, підвищувати їхній градус, чинити спротив, зробити так, аби у зрадників горіла земля під ногами, але й залишатися при цьому цивілізованими і мирними людьми. Продовжувати робити свою справу. Довести передусім самим собі, що наша країна для нас важлива. І те, що на мітинг під Верховною Радою вчора прийшло багато людей, вселяє оптимізм.
