Незважаючи на те, що Чорнобильська зона вважається зоною обов’язкового відселення і щоб сюди потрапити, необхідно пройти справжнісіньку митницю, тут продовжують працювати люди, проживати 456 чоловік і приїжджати туристи. Щоправда, туризмом назвати відвідини Чорнобильської Зони було б не зовсім коректно, оскільки сама етимологія слова «туризм» передбачає відпочинок і розваги. З розвагами тут, зрозуміло, не склалося, а відпочивати у зоні радіаційного забруднення також було б уже занадто екстремально. Сама «туристична ідея» належала ООН, яка вирішила, що якщо для іноземців наступним після слова «Україна» в асоціативному ряді йде слово «Чорнобиль», то чому б його не піднести до рангу визначних пам’яток України. Якщо хочете, будь ласка, приїжджайте, живіть, дивіться і — платіть. А гроші, заплачені за задоволення вашої цікавості, підуть на ліквідаційні потреби. Щоправда, зустрічаються рідкісні індивіди, які запитують у екскурсовода: «Що таке Чорнобиль? Це є панорама, діорама чи церква?» Після того, як вони послухають екскурсію, переодягнуться у бахіли, фуфайку та вітровку, побачать саркофаг та Прип’ять, запитання зникають самі собою.
Проте особливого напливу туристів не спостерігається. Незважаючи на зусилля «Інтуриста», «Супутника», фірм «Сам» і «Гамалія», затягнути до Чорнобильської зони цікавих і щедрих туристів із фотоапаратами не так легко. Щонайбільше — декілька чоловік на місяць. Хоч євроготель не пустує. Але його мешканці — переважно фахівці. Наприклад, біологи, які вивчають вплив радіації на флору і фауну, геологи, географи.
Якщо ж наближається яка-небудь чорнобильська дата, то сюди приїжджають відомі громадські діячі, представники міжнародних організацій і навіть політики. Звичайно, зрозуміти рідкість візитів можна без великих зусиль. Певний страх «заразитися» радіацією не покидає тих, хто сюди приїжджає, незважаючи на те, що співробітники МінНС розповідають, що вже чотири роки рівень радіації в зоні стабільний (це можна навіть перевірити, подзвонивши сюди за телефоном — 5 28-05). Головне ж — дотримуватися правил безпеки, як, скажімо, пересуватися лише суворо дозволеним простором, який перевірено та дезактивовано. При цьому краще не думати про такі «дрібниці», як радіаційний фон чи не зовсім чисті продукти харчування і воду. Щоправда, у якості продуктів, якими тут годують приїжджих, можна не сумніватися: настільки ретельно вони перевіряються. Набагато, до речі, краще, ніж гриби та овочі, які кияни купують на стихійних ринках.
Не так щастить так званим самоселам, яких тут нараховується 456 чоловік. Переважно це ті люди, які після обов’язкового відселення в 1986 році не витримали розлуки з рідними просторами та повернулися назад. Проте, як пояснили «Дню», причини, через які самосели повернулися до зони, все-таки різні: хтось не хоче жити зі своїми родичами, комусь складно на старості років міняти місце проживання (середній вік тих, хто тут проживає — 62 63 роки), хтось не хоче розлучатися зі своєю коровою, а комусь просто подобається їхній екзотичний статус. Але одночасно, наприклад, жителька села Опачичі баба Катерина розповіла, що квартиру їй ніхто не пропонував, а якби це сталося — з радістю б поїхала звідси. У свої 79 років їй доводиться самій колоти дрова та доглядати за городом. У неї є діти і вже досить дорослі внуки, але, через зрозумілі причини, приїжджають вони надто рідко, переважно на поминальні дні, коли на пропускному пункті після пред’явлення довідок про те, що на території Чорнобильської зони проживають чи поховані родичі, для них запалюється «зелене світло». Звичайно, баба Катя звикла жити одна — свого часу чоловік від неї пішов, і на непохитних жіночих плечах залишилися діти та будинок. Зараз їй допомагає сусідка Віра Григорівна Рудник, у неї єдиної на все село (в Опачичах проживають 26 чоловік) є свій автомобіль, на якому вони з чоловіком кожних десять днів їздять до Іванкова. Іноді баба Катя приходить до Віри Григорівни «на телевізор», оскільки її власний під час грози згорів. Баба Катя мріє, щоб хтось з уряду до неї приїхав і своїми очима побачив, що таке щаслива старість у наших реаліях.
Її подруга Віра Григорівна набагато оптимістичніше дивиться на життя. Їй хоч і квартиру пропонували, але жити з дахом, що тече, і без води вона не змогла. «Яка різниця, буду я жити в Іванкові чи в Опачичах, рівень радіації ж практично однаковий. А тут свої кури, гуси, город, а плюс ще й пенсія. Так що ви нам повинні заздрити, а не ми вам», — говорить вона. Найбільше Вірі Григорівні подобаються свята, тоді вони збираються всім селом, вмикають магнітофон, співають, танцюють. Але найголовніша перевага, з чим погодилися і її родичі Ганна та Василь Єрьоменки, що в таких умовах ніхто ні над ким не тяжіє, і кожен живе у своє задоволення. А крім цього, не треба думати про те, що цегли для будівництва, скажімо, сараю не вистачить чи що молодь кричатиме до ранку.
Щоправда, серед спільного оптимістичного настрою майнули декілька фраз, які примусили засумніватися у привілейованості життя в околицях Чорнобиля. Наприклад, буденна ситуація для людей похилого віку — раптовий серцевий напад чи гіпертонічна криз. Що робити? Звичайно, теоретично на 15 сіл тут є пара лікарів і декілька фельдшерів, які щотижня ніби оглядають своїх підопічних. А насправді, як кажуть жителі Опачичів, лікаря не докричишся, рятує село те, що Віра Григорівна — колишній медпрацівник, і коли треба, вона ходить робити уколи і навіть ставить крапельниці. До речі, медична проблема проливає світло ще на один нюанс: з усіх самоселів тільки 118 стоять на медичному обліку, що вказує на те, що з багатьох причин не всі з тих, хто тут проживає, хочуть «світитися». Чорнобильська зона — досить сприятливе місце, щоб ховатися від правосуддя. Про наявність такого сусідства кажуть і місцеві жителі, а крім цього, ще скаржаться, що велика кількість КПП не заважає невідомим особам розкрадати все, що вони знаходять для себе цінним. Легальні підприємства, які тут працюють, — також не подарунок. За час їхньої роботи декілька пожеж у зоні сталося саме з їхньої вини. А на думку ізольованих жителів особливо не зважають. Раніше у самоселів була можливість хоч раз у тиждень виїхати до Іванкова на пошту і в поліклініку. Зараз автобус відмінили, а відновити маршрут уже обіцяють декілька років.
Ось і виходить, що це все-таки не стільки заповідник, скільки зона. Привілля та свобода тамтешнього життя багато в чому ілюзорні, вони швидше добровільно-примусові. Адже у людей, по суті, немає гідної альтернативи. Вони були змушені створити свій ізольований мікросвіт. І живуть у ньому, намагаючись не думати про те, що їм доводиться їсти картоплю зі свого городу, збирати гриби в лісі і пити молоко, яке дала корова, котра перед цим поласувала місцевою травою. @=> Початок на 1-й стор.
ДО РЕЧІ
Минулої середи у рамках поїздки потерпілими від Чорнобильської катастрофи країнами на українській частині зони побував заступник генерального секретаря ООН з гуманітарних питань Кензо Ошіма. Причиною цього візиту стала не 16 річниця аварії, а представлений у лютому цього року звіт ООН «Людські наслідки аварії на ЧАЕС. Стратегія відродження». Цілком резонно зазначивши, що для того, щоб пропонувати конструктивні методи рішення чорнобильської проблематики, її насамперед необхідно знати не з чуток, заступник генерального секретаря ООН з гуманітарних питань розпочав свою подорож з Іванкiвського центру соціально-психологічної реабілітації населення, потерпілого від аварії на ЧАЕС. Такі центри на сьогоднішній день є показовим моментом того, як почувають себе люди, яким довелося залишити рідні насиджені місця, втратити роботу чи просто народитися у трагічний для країни час. Тут нині працюють групи для безробітних, які створили у рамках програми боротьби з бідністю, групи взаємодопомоги, дитячі групи, в яких займаються ігровою терапією, що вчить поводитися в екстремальних ситуаціях та справлятися із не властивим звичайним дітям фаталізмом і непристосованістю до життя.
Після відвідин меморіалу «Тим, хто врятував світ», об’єкта «Укриття» і ЧАЕС Кензо Ошіма заявив журналістам, що сьогодні саме час перейти до якісно нового етапу реабілітації після аварії, а саме — відійти від разової гуманітарної допомоги і спрямувати всі зусилля на розвиток регіону в подальші 10 років. Наприклад, економічний розвиток, на його погляд, повинен полягати у тому, щоб підвищити кількість економічно незалежних людей серед потерпілого населення, одночасно з постійною підтримкою їх до того моменту, поки вони не досягнуть такої незалежності. На його думку, необхідно створити сприятливе середовище для інвестицій, а також стимулювати малий і середній бізнес у прилеглих до найбільш потерпілих населених пунктів районах.
У сфері здоров’я ООН пропонує приділити посилену увагу проблемі профілактики дефіциту йоду та змінити джерела поповнення організму цим елементом через національну програму йодування солі. А у самій зоні відчуження пропонує реалізувати програми з вивчення та збереження біорізноманітності. Щоправда, пан Ошіма сказав, що поки розроблених конкретних кроків на шляху досягнення мети ще немає, але сам принцип є найбільш доцільним на даний момент для всіх країн, що потерпіли від Чорнобильської катастрофи.
