ГРОШІ
У футболі все можна купити за гроші, вважає частина людей, які працюють у футболі. Жертвою такого переконання стають всі ті, хто бачить футбол тільки з однієї сторони. Це ті, хто гроші одержує, з одного боку, і ті, хто гроші платить — з іншого. Засмучені невдачею чи навпаки сповнені бажання повторити успіх, керівники футбольних клубів не шкодують коштів доти, доки ці кошти є. Запрошуються нові й нові гравці, організовуються зарубіжні вояжі, заохочуються люди, які мають вплив у футболі і таке інше. Все це з метою стати сильнішими за конкурентів.
Якби все було так просто, то чемпіонати і кубки можна було б не проводити — достатньо президентам клубів помірятися гаманцями. Насправді ж у футболі гроші вирішують далеко не все. Будь-який уболівальник з ходу наведе з десяток прикладів перемог «бідних» над «багатими». Складовими успіху окрім грошей мають бути речі, знання яких і володіння якими роблять унікальними людей, що навічно увійшли до футбольної історії. Такою людиною був, світлої пам’яті, Валерій Лобановський. З одного боку він робив усе, аби забезпечити своїм гравцям належне матеріальне заохочення, з іншого — десятки разів перемагав на кілька порядків багатших суперників. Команди Лобановського ніколи не грали тільки за гроші, їх вело до перемог інше, чому навчити не так просто, але можливо і потрібно.
За відносно недовгу історію вітчизняних чемпіонатів ми мали змогу спостерігати за добрим десятком спроб за допомогою грошових вливань зробити команду конкурентоздатною. Все закінчувалось однаково — гроші танули раніше, ніж приходили успіхи. На місці амбіцій залишалося порожнє місце, на яке потім довго боялись йти серйозні тренери і гравці. Єдині, у кого гроші ніби не закінчувались, це київське «Динамо» і «Шахтар» із Донецька. Але і для цих забезпечених клубів стоїть питання як краще витратити гроші аби не опинитися нижче рівня поставлених завдань. Різниця у підходах очевидна. Якщо «Динамо» прагне підкріпити грошовими вливаннями переможні традиції попередніх поколінь гравців і тренерів, то «Шахтар», здається, поставив мету купити все, що продається. Якби у повному складі продавався, наприклад, турінський «Ювентус», впевнений, що керівники клубу за ціною б не постояли. Але так не буває й тому донецький інтернаціонал iз такими труднощами здобуває кожну наступну перемогу.
ВИДОВИЩА
Другою розповсюдженою помилкою наших футбольних керівників є намагання «подарувати» народу футбол. Так і казали років із пять тому керівники київського «Динамо»: ми, мовляв, даруємо людям радість великого футболу в нелегкий час економічної кризи. Сьогодні подібних заяв із Києва вже не чути. Столиця стала відносно заможним містом, і кияни вже здатні самі купувати собі видовища, про що свідчать заповнені зали на концертах зірок зарубіжної естради. Сьогодні футбол у Києві слід не дарувати, а вміло продавати, що власне і роблять у цивілізованому світі, заробляючи на популярній грі серйозні гроші.
На відміну від столиці у регіонах переконаність у доцільності «дарування» футболу ще живе. У тому ж Дніпропетровську, де поставлені високі футбольні завдання, вхід на стадіон безкоштовний. А Донецьк і взагалі встановив світовий рекорд, привозячи за собою на виїзні матчі по кілька десятків тисяч глядачів. Очевидною є некомерційність подібних поїздок, достатньо поспілкуватись із уболівальниками, що прибувають «на халяву» услід за командою «Шахтар». Купити команду, купити уболівальників... Що далі? Титули, як відомо, не купуються, про що ми згадували вище.
Будь-який менеджер середньої руки здатен популярно пояснити, що безкоштовне видовище знищує ринкову вартість предмета показу. Продати квитки на концерт деяких виконавців неможливо саме завдяки участі цих виконавців у сотнях безплатних концертів. І якщо мінімальна вартість вхідного квитка на дальні сектори стадіону ще можна виправдати, то безплатний вхід — прямий шлях до втрати глядача. Футбол не треба дарувати. Його слід продавати як видовище. Хто у нас вміє це робити? Значить треба вчитися. У кого?
ІНФОРМАЦІЯ
Вже не перший рік розповсюдженою є практика розміщення у московських засобах масової інформації іміджевих статей про себе чи критичних або відверто брехливих про конкурента. Логіка проста — до столиці сусідньої держави конкуренти не дотягнуться, а своїм можна пояснити, що московські преса та телебачення просто цікавляться ситуацією в Україні і пишуть згідно власних вражень. Звісно, що в це ніхто не вірить, проте передруки із московських газет і журналів регулярн о лягають у досьє на конкурентів. І у футболі також. Окрім цього частина вітчизняного істеблішменту переконана у більшому професіоналізмі московських пропагандистів, не шкодуючи для них ніяких коштів.
Безперечно, в умовах, коли значна частина населення України орієнтована на московські ЗМІ, які вільно транслюються і тиражуються у більшості регіонів, спокуса повернути це на свою користь занадто велика. Взимку мені довелося познайомитись із доробком групи московських «політтехнологів», в статтях яких проглядало незнання не тільки політичних та економічних реалій, а й просто географії України. Приблизно таким же рівнем відзначаються сьогодні футбольні коментарі та огляди українського чемпіонату московськими телеканалами та газетами. Ви можете собі уявити огляд чемпіонату Росії, наприклад, на київському телеканалі СТБ? В наших газетах пишуть, звичайно, про чемпіонат Росії. Але в основному із чужих слів, бо самого чемпіонату не бачать. Приблизно так само роблять і москвичі, які в кращому вигляді дивляться ігри єврокубків за участю «Динамо» і «Шахтаря» і матчі між двома названими командами в чемпіонаті України.
Цієї інформації цілком вистачає аби робити із Москви висновки чи давати оцінки, гостроті яких вітчизняні ЗМІ можуть тільки заздрити. То що заважає нам самим критикувати свій же футбол гостріше, ніж це робить Москва, а головне, — компетентніше? Причиною видається неусвідомлений нашими футбольними керівниками провінціалізм. У критиці з боку своїх вони завжди вбачають злі наміри і оголошують критикуючого ворогом. Критику ж з Москви сприймають поблажливо як діти, що нашкодили, слухають докори дорослих. У підсумку не дослухаючись до критики наші футбольні боси вперто продовжують робити помилки, про які було сказано вище і буде сказано нижче?
ЛЕГІОНЕРИ
Складається враження, що до висміяного в анекдотах джентльменського набору вітчизняного бізнесмена разом із «шестисотим» Мерседесом і дачею на Канарах починає входити футбольна команда із бразильцями та нігерійцями у складі. Діти теплих футбольних країв злетілися в останній рік до хлібних українських берегів у нечуваних кількостях. Якось непристойно виглядає сьогодні команда без африканця. Навіть аутсайдери, які з великими труднощами здобувають очки, прагнуть не відставати і везуть іноземців одного за одним. Хочу, щоб мене зрозуміли вірно. Іноземці в футбольних командах не є злом, а навпаки — необхідністю. Футболісти з різним стилем гри збільшують потенціал команди. За однієї умови — коли рівень іноземця вищий за рівень команди. Чи всі гравці з екзотичними прізвищами підсилили свої українські клуби? Навіть більше — чи всі вони бажають насправді це зробити?
В кожному київському гастрономі є шампанське за десять гривень. Справжнє шампанське не може стільки коштувати — ціна йому за сотню, а то й більше. Але ми купуємо те, що за десять, і вдаємо, що оцінили смак. Так само і футбольний легіонер високого класу не може коштувати стільки, за скільки його купують до Луцька, Полтави чи Запоріжжя. Керівники клубів це прекрасно розуміють, але продовжують робити вигляд, що купили нових Пеле чи Марадону. Аргументи про те, що немає своїх гравців, не сприймаються. Кількасот українських футболістів і десятки тренерів працюють у сусідній Росії, де вже перехворіли на «бразильсько-африканський» вірус, витративши на лікування великі кошти.
На старті футбольного сезону всі рівні, всі вільні робити те, що забажають. Помилки назвуть помилками пізніше. Чому не зробити це вже зараз і тим самим уберегти від тяжких випробувань серця футбольних уболівальників і гаманці футбольних спонсорів? Бо коли відкинути описані вище навколофутбольні збочення ми залишимось iз тим, що маємо. А маємо ми чимало — достатньо сказати іноземцеві: «Динамо», Блохін, Лобановський, Шевченко аби одразу відчути повагу до нашого футболу. То, може, почнемо і самі себе поважати, не дослухаючись до сумнівних порад і йдучи власним футбольним шляхом?
