Увечері минулої суботи в Палаці «Україна» відкрився 38-й Міжнародний кінофестиваль «Молодість».
Було дотримано звичного сценарію: промови організаторів, офіційних осіб, голови журі — ним цього року є відомий американський актор Арман Ассанте — потім, після невеличкого театралізованого шоу, показ фільму-відкриття «Молодості». Вже з наступного дня, у неділю, почалося конкурсне змагання — молоді режисери з кількадесяти країн вступили в боротьбу за призи в трьох основних номінаціях (студентський фільм, короткий та повний метри) та за Гран-прі фестивалю. А, втім, один призер уже відомий. «Скіфського оленя» — почесну нагороду за внесок у кіномистецтво — цього року вручили нашому метру, Роману Балаяну. Власне, його нова картина «Райські птахи» й відкривала «Молодість» в Україні; Роман Гургенович разом із акторами — виконавцями основних ролей — представив стрічку київським глядачам.
«Птахи» — це трагічна історія, дія якої триває за часів розквіту радянського режиму, в 1981 році. Незважаючи, однак, на всі добре впізнаванні атрибути — КДБ, самвидав, дисидентство, таємне стеження, стукацтво, атмосферу загальної безвиході — новий фільм Балаяна не є цілковито політичним, це, скоріше, екзистенційна драма, авторські роздуми на тему свободи, а також ціни того чи іншого вибору, який доводиться робити в інколи зовсім несвободних умовах. Окрема важлива деталь — фільм, дія якого розгортається в Києві, повністю дубльовано українською — про це потурбувався сам режисер, який до цього часу робив виключно російськомовне кіно, ба більше, картина завершується піснею «Океану Ельзи».
Фестивальні будні почалися з самого ранку неділі — конкурсом студентських фільмів. Змагання майбутніх режисерів тішить розмаїттям: тут сусідять документальне кіно, ігрові та анімаційні стрічки, виконані у вельми різних техніках. Дехто з молодих фільммейкерів віддає перевагу жанру свого роду кіноанекдоту — як, наприклад, британці Річард Адлесс і Девід С. Нобль, що показали у «Стукоті» переляканого чоловіка, що намагається поховати... двері від власної квартири, в які стукають якісь примари.
Більш дотепно й майстерно зроблено «Прощання» хорватки Ірени Скорич — про батька й сина, котрі подорожують на старенькій машині ще тітовських часів — лише щоби продати її на металобрухт; прощання з напіврозваленою автівкою перетворюється, по суті, на прощання з цілою епохою, котра, однак, не зникає зовсім. Близька за темою цій мініатюрі й документальна «Польська Народна Республіка де люкс» (режисер — Едіта Вролевска, учениця школи Анджея Вайди, Польща) — замальовка про такого собі Майка, який організовує для західних туристів екскурсії в світле минуле — на старому автобусі комуністичної епохи, знаному серед народу як «огірок», привозить їх до збудованого за часів соціалізму міста Нова Гута, у тих бетонних джунглях катає їх у справжньому «Трабанті», годує-напуває в абсолютно совково-автентичному ресторані «Стильний», і навіть квартира у відповідному будинку з відповідним антуражем — від бюстиків Леніна до чорно-білого телевізора — у нього є. Все ж таки гарні часи настали, якщо з усього того вже можна цілком легко посміятися.
Міні-трагікомедія вийшла у швейцарки Марини Росе: її «Ведмежа лапа» — то маленька мальована казка про трьох братів, наймолодший із яких настільки дурний, що не може відрізнити свого нового друга від мисливської здобичі. Багато й смішного, й зворушливого у британо-болгарському середньометражному неігровому фільмі «Голешово» (режисер — Іліан Мєтєв) — про забуте болгарське містечко, в якому доживають віку кілька бабусь та старий священик: достатньо проста робота, бо в кожної з героїнь вся її історія вже, по суті, написана на обличчі.
Враження дійсно дорослої, зрілої роботи справив «Чоловік» (режисер — Мина Йозеф, США) — спочатку це здається історією статевого дозрівання у трикутнику з двох сестер і одного хлопця, але під фінал переростає у справжній роман виховання в мініатюрі.
Приємно, що українські учасники конкурсу нічим не поступаються закордонним колегам. «Отроцтво» Дмитра Сухолиткого-Собчука — це всього лише 10 хвилин про ранок одного прощання — юнак вирушає в далеку путь — але за ці хвилини режисерові вдається розповісти й про героя, й про його родину, й про його попереднє і навіть майбутнє життя майже все. «А «Дощ» Марини Вроди — про старе сільське подружжя, яке потрапило під сильний дощ і загубило одне одного. Здавалося б, нічого особливого, скільки вже таких сюжетів знімали у нашому багатостраждальному інституті імені Карпенка-Карого — однак у Вроди виходить повноцінна історія кохання, або лав-сторі, як кажуть у великому кінематографі — знов-таки, за нетривалий час стає все зрозуміло про стосунки цієї пари, й хто насправді в домі господар, і про їхні почуття, котрим і молоді можуть позаздрити...
Що ж до позаконкурсних програм, то найбільшими подіями стали показ нового фільму знаного режисерського дуету братів Дарденн «Мовчання Лорни» (Бельгія — Великобританія — Франція — Італія, гран-прі журі на останньому Каннському фестивалі) та відкриття програми «Кіно проти тоталітаризму» — першим фільмом тут став цілковито проігнорований російською пресою та критикою фільм «Лист до Анни» (режисер — Ерік Бергкраут, Швейцарія — Німеччина), присвячений історії життя та вбивства російської журналістки Анни Політковської. Вочевидь, «Кіно проти тоталітаризму» стане чи не найбільш контроверсійною програмою всього фестивалю.
Таким чином, початок «Молодості» можна вважати вдалим. Попереду ще п’ять насичених подіями днів.
