Залишмо Сальєрі з його «глухою славою» і заздрістю, яку він ідеологічно маскує під обов’язком порятунку служителів музики. Звернiмося до сучасних реалій. Як широко ще поширені нарікання на якісь зовнішні умови, що створюються зі злим наміром. Щоб мені, щоб нам було погано. «Темні сили нас злісно гнітуть». Це — класика конфліктного мислення. Не працювати треба, не сподіватися на Бога або щасливий випадок, а боротися. Шукати явні втілення темних сил. Праця як цінність лишається осторонь. Вивести ворога на чисту воду і знищити — ось в чому вбачається сенс буття. Розшук і сила, виходить, — на першому місці. І Випадок відсутній в цьому світогляді. Випадку просто бути не може, коли все уявляється заздалегідь продуманим і організованим. Причому, з цілями наймерзеннішими.
Архетипи боротьби і сили породжують мілітаристську ідеологію, або взагалі ідеологію, оскільки будь-яка ідеологія таїть у собі мілітаризм. Захист цінностей у сфері вербальній тільки передує захистові «наших завоювань» на полі битви. Логіка в ідеологічному дискурсі працює в одні ворота. Вона не передбачає вслуховування в аргументацію, а долучається до справи для викриття підступних задумів. Головний принцип простий: все, що робить ворог, це — або підступи, тобто чергова атака, або поступки перед нашою силою, тобто відступ. Цим пояснюється все, абсолютно все. Вони нам щось пропонують? А що за цим стоїть? Чого вони хочуть? Стояти, звичайно, може тільки гидота. Хотіти вони можуть тільки нашої поразки. У них поліпшується якість життя? Зрозуміло, ми їм допомогли нашим гігантським, і, на жаль, провальним соціальним експериментом. Вони зрозуміли, що жорстока експлуатація пролетаріату загрожує революцією, і відступили. А отже, тут ми виглядаємо благородніше, бо ми працювали на Історію, а вони тільки скористалися результатом нашого експерименту. Тобто, — паразити.
Для ідеологічної мови характерна розмитість смислів. Велика кількість метафор і образних виразів виключає критичний аналіз ідеологем. Ідеолог схильний до узагальнення і уособлення. Вигадав письменник для підленького персонажа професію лікаря, і відразу колективні листи, смисл яких — «не займайте славетну радянську медицину». Зробив класик Белікова вчителем, і знову — «Чехов звів наклеп на гімназію». Це — реальна оцінка «Людини у футлярі» відомим радянським філософом. А ось вже сучасність. Підмочила поважна особа власну репутацію, і у відповідь настирливим критикам звинувачує їх у замаху на державний устрій, не менш.
Мабуть, люди народжуються з цими орієнтаціями. Одні дивляться більше в себе. І тому в собі бачать джерело своїх невдач. Інші повернуті назовні, і там убачають причини зла. Перші — самостійні, вони сповідують філософію здорового індивідуалізму, тобто принцип: мої проблеми — це МОЇ проблеми. Треба працювати. Це єдине, завдяки чому я можу змінити становище. Звичайно, і на Бога сподівайся. Але, як кажуть німці, Бог допомагає тому, хто сам собі допомагає. Інші вразливі, шукають, до кого приєднатися, приткнутися. Більше подейкують про соціальне, вважають, що індивідуальні проблеми вирішаться тільки через розв’язання проблем соціальних. Можливо, так і мусить бути. За певної рівноваги цих двох орієнтацій набувається стійкий стан. Можливо, це — антропологічне підгрунтя політичної стабільності в суспільстві. Як на мене, то краще все-таки, щоб перших було більше.
Але може бути й так. «Інші» можуть взяти гору. Утворити критичну масу. Не останню роль у цьому відіграють ідеологи. Маса податлива, особливо на погане. Коли закінчувалося видання першого тому «Капіталу», К. Маркс отримав лист від найближчого соратника. У ньому такі рядки: книгу можна трактувати в тому сенсі, що її автор «підбурює підданих держави на взаємну ненависть». Дуже точна характеристика наукового твору з галузі політичної економії. Читачі, на зразок Леніна, витягнуть з нього просту думку — робітник бідний тільки тому, що багатий капіталіст. І донесуть її до широких мас. І мобілізують маси. І поведуть їх експропріювати експропріаторів. Щоб потім загнати ці самі маси в казарми комунізму, будемо сподіватися, вони цього спочатку не хотіли. Зауважу до цього, що така, на жаль, доля всіх людських писань. Один читач колись ділився зі мною бідою: дружина захопилася книжкою і не варила борщу. — І що за книжка? — Ну, там одна б. сплуталася з військовим, і втрапила під поїзд. А естет Володимир Набоков переконував, що цей роман не може бути зрозумілий, якщо не знати досконало будови спального вагона російської залізниці кінця ХIХ століття. Такі ось різні бувають читачі. І сьогодні трапляються вельми цікаві читачі: приміром, один педагог категорично не радить читати цього роману молодим дівчатам, щоб не кидалися всі під поїзд від неподіленого кохання.
Розгубленість і неспокій огортають стан борців, коли раптом зникає ворог. Але не надовго. Конфліктний світогляд, якщо вже він поселився в головах, досить швидко зорієнтується за новим вектором. Скасовано «міжнародний імперіалізм» — знайдеться йому заміна. Ось хоч би глобалізація. Знову підступи. Раніше протистояння тривало по лінії Схід—Захід, тепер — по лінії Південь—Північ. Суть, проте, та ж. Одні хочуть поневолити інших, точніше, вони — нас. Вони тільки змінили тактику. Діють більш витончено. Через прозорість кордонів і так звану допомогу — фінансову і гуманітарну. Здається мені, що в посттоталітарних країнах ненормально багато людей, особливо серед тих, хто пише і публічно говорить, якi все ще живуть у минулому. Живуть вони і не можуть розлучитися з ідеєю боротьби. А ось молоді, і це втішає, вже ближче філософія дару, праці й випадку.
З’явився і новий тип ідеолога-борця. Не романтик, а прагматик. Той, що не заради принципу бореться, а шукає нових ворогів, придивляючись до тих, хто за боротьбу платить. Тепер це набагато менш одіозні форми боротьби, які часом навіть викликають усмішку. Скажімо, фемінізм. Жили ми, жили, і не знали, що до непристойності заражені сексизмом. Захоплені були боротьбою на інших фронтах. Тепер там затишшя, можна перебудуватися і поборотися проти маскулинної і фалоцентристської культури. Особливо якщо це матеріально заохочується «імперіалістичними колами».
У цивілізованих суспільствах, судячи з усього, складається новий тип світогляду. Його базові цінності — рівність, солідарність, толерантність, плюралізм, плідне міжкультурне спілкування. Боротьба, що супроводжується жорстокістю і приниженням людської гідності, безумовно кваліфікується як огидне явище. Стає загальновизнаним, що така боротьба має бути виведена за межі людських відносин. Чи не тому зросло значення спорту, натуралістичного кіно, ризикованих подорожей і штучно створюваних екстремальних ситуацій? Якщо агресія — справді антропологічний атрибут, ці форми дають їй вихід, переводять її в суспільно безпечне русло.
З нашої трійці — Обдарування, Праця і Випадок, друга категорія стає головною. Справедливе, добре організоване суспільство — це те суспільство, в якому життєвий успіх індивіда визначався ПРАЦЕЮ, його власними зусиллями щодо створення благ. Ні благородством народження, ні везінням, ні навіть дарованими здібностями — тільки працею. Випадок, якщо він щасливий, нехай собі діє. А нещасний випадок як чинник життя має бути зведений до мінімуму, а в ідеалі — виключений. Для того й існує інститут страхування, створюються різноманітні фонди тощо. Все те, що іменується соціальним захистом. Це справді захист людини суспільством, відчутне свідчення суспільної солідарності.
Складніше з даром. Дар, на перший погляд, — той же випадок. Точніше, іноді дар випадковий. Наприклад, виграш в лотереї або спадщина від померлого в заморській країні троюрідного дядечка, про якого ви ніколи не чули. Але є дари особливі. Це — талант, зовнішність, фізичні дані. Дар даний задарма, тому і дар. А якщо так, поділися з ближнім. Взагалі, культура — це виправлення помилок або недоглядів натури. В давнину помилки натури, виявлені при народженні людини, виправлялися просто — того, хто прийшов iз небуття, відразу відправляли назад. Сьогодні цивілізовані люди діляться з ближнім усім, і життям також. У цьому великий смисл рівності. А як можна поділитися талантом чи зовнішністю? — Пардон, оподаткуванням. Довгоногі «міски» зобов’язані сплачувати податок. А держава — надавати допомогу коротконогим на туфлі з високими каблуками. Ось і поділилися.
Коротше кажучи, працювати, працювати, й працювати! Щось подібне заповідав нам класик.
