Моїй небозі Даринці позавчора виповнилося шістнадцять. Святкували тихо, у вузькому колі. Шістнадцять — звісно, не вісімнадцять, але паспорт дають і в кіно пускають. Такий собі майже-дорослий вік.
І життя в Даринки майже-доросле: подружки, концерти, любов до парфумів і суші, до всіляких цікавих цяцьок (називаються по-модному гаджети), тривалі вечірні прогулянки з компанією. Мала, як ми її кличемо, захоплюється такою кількістю речей, що важко й осягнути. Хоче вона всього й побільше, і кожного місяця оте «все» — геть інакше.
Стала завзятим футбольним фаном, вболіває, ясна річ, за «Динамо». Раніше слухала метал і хард-кор, тепер вибирає музику різноманітнішу. Перечитала усього Любка Дереша. У рамках шкільної програми взялася читати «Злочин і кару» Достоєвського, доволі швидко склала про Раскольникова думку («класний чувак!»), ніхто не вірив, що вона впорається, аж ні: на позавчорашньому святкуванні оголосила нам на подив, що дійшла вже до сцени добровільної явки героя у поліцію, а також завважила подібність до стилю Ніцше.
Любить кіно, охоче подивившись який-небудь «Аватар» (захоплення хорорами лишилося у дитячому минулому), може віддати належне й «Ангелові-винищувачу» Бунюеля. Дівчина весела й товариська, але, як усі підлітки, має власну недоторканну територію, на яку стороннім — а сторонніми є всі дорослі — зась.
Попри те, нам удвох з небогою завжди просто разом; принаймні тішуся думкою, що я для неї не старий нудний дядько, котрий відволікає її від важливіших справ. Можемо залізти у якісь руїни, посидіти на кінопрем’єрі, поговорити про життя або про мистецтво, просто потинятися містом. Одне слово, приятелюємо.
А втім, є дистанція, котру подолати навряд чи колись удасться. Бо племінниця для мене в певному сенсі як чужопланетянка. Адже народилася вже після 1991-го і попереднього життя не бачила. Що й не кажіть, а це запаморочливий факт: у нашому переважно радянському за походженням і звичками суспільстві вже живуть тисячі ось таких майже-дорослих людей, які жодного стосунку до цього суспільства не мають, не відчували й ніколи не відчують його страхів і його бажань, його радощів і його нудьги. Страхи, бажання, радощі в них є, але — свої, інакші. Воістину захопливий дисонанс мало ким усвідомлений, а дарма: дуже скоро, коли Даринчині ровесники остаточно ствердять себе, почнуть ставати на свої місця, досі приховане протиріччя виявиться цілком непередбачувано, а може, навіть обернеться вибухом. Але як і трапиться вибух, то, на мою думку, по-справжньому благотворний.
Чи буде Даринці ліпше, ніж нам? Сподіваюся, що так. Адже та реальність, в якій вона житиме, народжена разом з нею, і в цій реальності в неї та її товаришів набагато більше свободи і набагато більше прав.
