Поки осідає пил короткого й гіркого конфлікту між Росією та Грузією, дуже важливо, щоб політичні лідери Заходу спробували зрозуміти його джерела, дотримуючись при цьому якомога розсудливішого й неупередженого підходу. Інакше неможливо буде взяти уроки з цієї кризи. Без цього політичні помилки, які, можливо, за цією кризою матимуть місце, можуть збільшити небезпеку виникнення ще серйозніших конфліктів — подібного розвитку ситуації всі ми маємо спробувати уникнути.
Зараз ми можемо з упевненістю стверджувати, що спочатку це не було конфліктом, пов’язаним виключно з Південною Осетією, хоч би які аргументи висували самі сторони. Цей конфлікт, безумовно, був схожим на інші в посткомуністичній Європі, де національне суперництво за одну й ту саму територію вже могло призвести до насильства й роздроблення. Ми змогли розробити належні підходи до врегулювання конфліктів цього типу в контексті розширення Європейського Союзу. Але ми не змогли цього зробити для тих зон Європи, де перспектива інтеграції не така близька. Саме тут необхідно посилити європейську дипломатію.
Важливим є те, як цей конфлікт виявляє уявлення Росії про своє місце в сучасному світі й методи, за допомогою яких вона має намір взаємодіяти з іншими членами міжнародного співтовариства. У цьому полягає головний зовнішньополітичний виклик. Коли Володимир Путін називає крах Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою» минулого століття, він виступає не лише від імені вузької касти політиків і керівників органів безпеки на вершині влади російської держави. Розвал країни в 90-ті породив глибоке почуття національного приниження, а також став справжнім економічним лихом для багатьох росіян. Не дивно, що сьогодні вони сподіваються на відродження національного престижу разом зі швидко досягнутим економічним добробутом.
Європа та Сполучені Штати повинні були працювати в напрямі втілення в життя цих надій у рамках легітимних кордонів. Ми не можемо прийняти контраргумент, який часто висувається в російських колах, що занепад Росії виник унаслідок наміру Заходу підірвати її позиції й що в ролі компенсації сьогодні слід повністю переглянути угоди, ухвалені після холодної війни. Саме подібні міркування й стали справжньою причиною конфлікту в Грузії.
На жаль, складається враження, що дехто на Заході схильний поділяти цю точку зору. Вони вважають, що процес євроатлантичної інтеграції гідний критики, бо зазіхнув на законні інтереси Росії, й тим самим викликав її реакцію. І хоча ніхто не пропонує давати задній хід, лунає чимало голосів, що пропонують зупинити цей процес й заморозити східні кордони НАТО та ЄС. Ми маємо чітко розуміти. Це Європа Віденського конгресу 1915 року та Ялтинської конференції 1945 року. Це Європа держав і сфер впливу, що вершать долі маленьких націй одним розчерком пера. Це Європа, яка, як ми думали, залишилася в минулому.
Розширення НАТО та Європейського Союзу не було результатом якоїсь імперської змови у Вашингтоні й Брюсселі. Воно, насамперед, зумовлене бажанням нових незалежних демократичних країн зафіксувати свої реформаторські зусилля в міжнародних інститутах, заснованих на демократичних цінностях. Прагнення прийняти до своїх лав європейські нації, що залишаються поза цими інститутами, зумовлено тими самими мотивами. Якщо ми зачинимо двері перед ними, ми не тільки порушимо принцип права націй на самовизначення, що є наріжним каменем нової Європи, а й створимо в себе на порозі зону геополітичної невизначеності, може навіть нестабільності.
Безумовно, слід уникати непотрібної напруженості у відносинах з Росією. Але ми також маємо стежити за тим, щоб стратегії, метою яких є врегулювання розбіжностей й запобігання конфліктам, не були сприйняті як ознаки слабкості, зокрема тоді, коли тріумфальні інтерпретації конфлікту в Грузії можуть підживлювати націоналістські ілюзії. Подібні неправильно витлумачені сигнали можуть викликати агресивну реакцію, що грунтується на надмірній самовпевненості й викривленому уявленні, що не можна прогавити нових можливостей. Тих, хто вважає, що припинення євроатлантичної інтеграції дозволить швидко поліпшити наші відносини з Росією, може чекати неприємний сюрприз.
Натомість європейським і американським керівникам слід розробити стратегічні рамки відносин з Росією, які відповідали б легітимним інтересам останньої й не компрометували цінностей, що лежать в основі євроатлантичного співтовариства. Євросоюз мусить знайти правильну рівновагу між спробами виробити нове стратегічне партнерство з Росією й зусиллям щодо інтеграції країн Східної Європи, які все ще бажають вступити до ЄС, — усім цим зусиллям треба надати однаковий пріоритет. Якими незначними здаються сьогодні наші недавні суперечки з таких питань інституційного устрою, як вага голосів і кількість єврокомісарів! Час нам серйозніше поставитися до наших стратегічних обов’язків. Нашим пріоритетом має стати, безумовно, безпека. Нам потрібно в дусі конструктивності й відвертості розглянути пропозицію президента Медведєва про поліпшення архітектури європейської безпеки, визнаючи за Росією її особливий внесок у наші майбутні мир і стабільність. Але ми повинні також дати зрозуміти, що ці дискусії проходитимуть паралельно з розширенням НАТО, й у жодному разі не замінять їх. Продовжувати перешкоджати інтеграції України та Грузії, означає посилати абсолютно хибний сигнал: це рівнозначно мовчазному визнанню розподілу Європи на сфери впливу. Ми не можемо потурати уявленню про те, що Росія володіє статусом панування, який дозволить їй чинити замах на суверенні права її сусідів. Такою була головна мета російського конфлікту з Грузією, й ми повинні рішуче її відкинути, застосувавши принцип європейської політики, — хоч би яким недоречним для наших відносин це здалося в короткостроковій перспективі.
Побудова єдиної й демократичної Європи — одне з тих важких питань, яких ми надто довго уникали. Ми завжди розвивали думку про те, що поширення переваг свободи на максимально можливу кількість країн — найкращий спосіб уникнути повернення до трагічного минулого Європи. Час знову довести нашу віру в цю ідею.
Александр КВАСНЕВСЬКИЙ — президент Польщі з 1995 по 2005 рр.
