Ось вже кілька років Україну лихоманить від важкої політичної кризи. Створюються і розпадаються коаліції, змінюються уряди, дедалі нижче падає рівень довіри громадян до вітчизняних політиків. Коротко ситуацію в державі можна описати словом «безлад».
У чому ж причина цієї політичної нестабільності, яка вже встигла стати в нашій державі хронічною? Переконаний — вона криється в глибинних вадах вітчизняної політичної системи, зокрема, в існуванні пропорційної виборчої системи.
Може, для якихось країн така система і є прийнятною, проте в Україні її запровадження призвело до підриву самих основ парламентаризму.
Так, за Конституцією, до складу Верховної Ради входять 450 осіб. Теоретично усі вони беруть участь у процесах законотворчості й прийняття рішень. Втім, практично вони є лише «хлопчаками на побігеньках» у лідерів фракцій, які й визначають всю політику в країні.
Не зрозумійте хибно, я зовсім не вважаю, що до сьогоднішнього складу парламенту не ввійшли люди яскраві, з характером. Багатьох я знаю особисто. Тому й маю право говорити: сумно дивитися, як цим людям, які мають солідні заслуги перед суспільством, які довели своє право на прийняття рішень, які мають безліч ідей, доводиться підлаштовуватися, прислухатися, враховувати чужу думку й... в кінцевому підсумку перетворюватися в отаку машину для синхронного голосування.
Слово честі, серце розривається, коли бачу, наприклад, Віктора Тихонова, знакову фігуру в українському місцевому самоврядуванні, політика, добре знаного в Європі, в ролі «вартового» при блокуванні парламентської трибуни поряд із пацанами з числа колишніх охоронців або водіїв.
Очевидно, що партійним вождям не потрібні яскраві особистості, які думають нестандартно і прагнуть знайти оригінальні рішення. Без таких працювати спокійніше. Саме тому зараз такою популярною є тема імперативного мандата, який стане остаточним зашморгом для всього парламентаризму в Україні, а депутатів відверто перетворить в таких собі кріпаків, що не сміють заперечувати начальству.
За своєю інституційною суттю народний депутат має забезпечувати представництво у владі інтересів громадян. А що відбувається зараз? Чиї інтереси в органах влади може представляти підневільний «кнопкодав»?!
Знищене саме поняття «народний депутат». Який він «народний», якщо із цим самим народом відносини має через власне політбюро?! Ні конкретної роботи в конкретному окрузі, ні обов’язкових звітів перед виборцями, ні, зрештою, навіть обережності — будеш погано працювати, так люди наступного разу не оберуть! За пропорційної системи все просто: поводься добре, будь слухняним — ніхто не позбавить ні значка, ні депутатських повноважень... От у підсумку й виходить: де- юре «народний депутат» є, а де-факто?
За сьогоднішніх реалій я не хочу бути народним депутатом. Парламент став таким собі закритим акціонерним товариством, у якому я себе буду почувати незатишно й для людей нічого зробити не зможу. Для мене депутатство — це, в першу чергу, можливість рішуче втручатися в те, що відбувається в сучасному політикумі й у суспільстві. І на роль «декорації» я точно не підходжу.
Унас у країні парламент формується з друзів, родичів та спонсорів лідерів фракцій. От і виходить, деякі з «діток» читати ще доладно не вміють, а вже при мандаті депутата; зовсім не знають, як хліб росте і як заводи та шахти працюють, а туди ж — приймають доленосні рішення.
За мажоритарної системи такі номери не проходили. Люди голосували за особистість, яку перевіряли відразу ж — при безпосередній роботі з виборцями. Тут прямий контакт, від якого не сховаєшся в Києві, не прикриєшся партійним прапором, який, у більшості випадків, шанованим робили зовсім інші...
До того ж пропорційна виборча система — це порушення Конституції, яка надає право всім громадянам, не лише членам партій, обирати й бути обраними. Так, позапартійний може потрапити до списків, проте якщо особливо сподобається. Втім, і в цьому випадку виборці не мають гарантії, що їх представник (який, в кінцевому рахунку, й залучає їхню увагу до партії), потрапить до парламенту, адже партійні функціонери можуть йому таке місце виділити, що й надій ніяких.
І от що цікаво: ініціаторами переходу до «списочного парламенту» були ті люди, які не дуже прагнули безпосередньо зустрічатися з виборцями — лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук і лідер НДП Валерій Пустовойтенко. Ну й де зараз ці партії? І де ці лідери, що вважали, що вони-то точно втримають Бога за бороду?
Мільйони виборців сьогодні дійсно залишилися без своїх представників. Ціла низка політиків і політологів наївно вірять в те, що народ з’їсть усе, що запропонують, і віритиме їм стільки, скільки накажуть. Утім, вони з Києва виїздять хіба що на дачу, а я в глибинці живу і щодня спостерігаю зростання невдоволення народу через те, що політики сприймають його отакою декорацією для себе, великих!
Хіба народ не розуміє, що вся ця інфляція, що жебраками робить мільйони, є наслідком політичної боротьби й особистісних амбіцій усього кількох людей у країні?! Він що, не усвідомлює, що всі штучні приводи для протистояння в суспільстві — навколо мови, навколо переписування історії — з боку діючої влади всього-на-всього відволікаючий маневр?! Люди все знають, усе бачать. І не треба забувати, що недаремно ми зовсім недавно вважалися самою читаючою країною. Що-що, а збирати інформацію й тлумачити інформацію наш народ вміє. І не варто випробовувати його терпець довго, адже наслідки нікому не сподобаються.
Необхідно припинити практику підлаштовування політичної системи під конкретних осіб. Нам уже досить революційної доцільності й різного роду потрясінь. Нам би спокою й умиротворення, чітко виписаних правил гри й переконаності, що вони не зміняться з наступного понеділка.
Основне завдання сьогодні — повернути нормальну мажоритарну виборчу систему, яка була б прозорою й зрозумілою для всіх. І, таким чином, відновити права виборця, які сьогодні безпардонно порушуються.
