Баба Олена сидить на лавці біля дому і ріже картоплю для посадки. «Картопляна грядка» у неї велика — до нового урожаю має вистачити їй, сім'ї сина і льосі. На зиму пацю заб'ють, м'ясо можна буде продати і тим самим виручити собі трошки на прожиток.
Пенсія у баби Олени скромна, хоча трудовий стаж більше чотирьох десятків років. Але хто оцінить внесок у народне господарство рядової колгоспниці, якщо головні інженери підприємств отримують на червінець більше? Зате їм, городянам, хоч приносять пенсію вчасно, а в селі зовсім ніякого просвітку, виплатили 60% за вересень 1998 року.
— Торік на травневі ми одержали гроші за грудень, вважали, що гірше і бути не може, а зараз вже майже рік затримки, — нарікає Олена Митрофанівна. — З голоду не вмираємо, щоправда, але й на одній картоплі набридло сидіти, хліба хочеться.
Хліб на столі у пенсіонерки буває не часто. І тому, що держава грошей, зароблених тяжкою працею, не віддає, і тому, що купити його ніде. На хуторі, де живе баба Олена, магазину зроду-віку не було, навіть коли він 40 дворів нараховував. Була раніше крамниця в сусідньому, бригадному селі, та й вона зараз працює хіба що у свята.
За хлібом хуторяни «ходять до міста»: три кілометри до залізничної станції, дві зупинки до обласного центру — усього- то справ! Однак баба Олена такого дозволити собі не може — в обід з пасовища прийде Зорька, яку пенсіонерка тримає з останніх сил. Тільки-но жінка піде за подійником, ближче до хліва починають підтягуватися... сусідські коти. Покинуті дачниками, ті, що живуть у пристарілих хазяйок, які корову і видоїти не можуть, а не те що вже забезпечити сіном, вони безпомилковим котячим чуттям вирахували добру душу, яка не відмовить у блюдці молока жодній вусатій мордочці. Та й куди старенькій стільки молока! Хоч сир і сметану вона збирає для дітей, але ті приїжджають не часто. 98 копійок на електричці в один бік, та 98 копійок в інший — сума не мала. А все тому, що зарплату дітям видають з великою затримкою.
Сина Олена Митрофанівна ростила практично одна. Вийшла заміж молоденькою за інваліда війни, красеня Гришу. Коли почалася війна, був він 15-річним підлітком, а пізньої осені 43-го, після визволення, Червона Армія поповнилася 17—18-річними парубками. Ненавчених хлопців з однією гвинтівкою і без обмундирування відразу кидали в бій: «Війна йде, досить у тилу відсиджуватися». Виживали одиниці. Григорія поранило ледь не в першому бою. Потім госпіталь, повернення в рідне село, одруження.
Сусіди зводили нові будинки, а їхня сім'я так і жила в хатині із земляною підлогою. Яке вже тут будівництво, якщо здоров'я зовсім немає. Та й пільг особливих інвалідам війни тоді не було. Це потім вже з'явилися спеціальні магазини — продуктові і промтоварні, квартири без черги. І всіма цими благами користувалися, в основному, діти й онуки захисників Вітчизни.
Григорій до цього не дожив. Олена Митрофанівна залишилася в старій хатині, з маленьким синочком і... каторгою у вигляді пайки.
Якщо ви ніколи не жили в селі і у вашої матері не було пайки — ділянки з буряком, який треба було полоти і проріджувати, ділянки з льоном, який треба було «брати», і ділянки з чимось ще, то ви не зможете собі уявити, що це таке. Коли у колгоспниці підростала донька, а то й дві — проблему було вирішено. У чотири руки, а то й шість, нехай навіть це були рученята, робота робилася. Якщо ж у сім'ї підростав один хлопчик і заробляв якусь копійку самостійно, наприклад, заготовляв сіно — мама виходила на роботу раніше, поверталася пізніше, а на власний город — адже жити з чогось треба, трудодні на стіл не поставиш — залишалася тільки неділя.
Дітям же у школі втовкмачували в голови: царизм гнобив селян панщиною. Дійсно, гнобив. Але ж не шість днів на тиждень, як у колгоспі! Та й рабство у нас скасовували двічі: 1861-го разом з відмовою від кріпацтва і через сто років з видачею паспортів колгоспникам.
Але пайка в рільничій бригаді — це ще були «квіточки». Набагато пізніше, під час агонії колгоспного ладу, з'явилися «ягідки»: у зруйнованому колгоспі нікому стало доглядати за худобою і доїти корів жінок посилали за нарядом. Приходить Олена Митрофанівна на ферму, а там ревуть голодні, запущені тварини — серце кров'ю обливається.
Таким же працелюбним і небайдужим виріс і син. У школі вчився добре, був би він міською дитиною та з повної сім'ї — пряма дорога в інститут. Але Олександр поспішав звестися на ноги, щоб допомогти матері. Закінчив училище, відслужив у армії, на комбінаті рахувався одним з кращих помічників майстра. Стояв у черзі на кооператив, мати щоосені продавала кабанчика або телятко. Але черга до нього так і не дійшла, а гроші перетворилися на порох на книжці. Так і живуть з дружиною і дорослою донькою в «гостинцi». Добре, хоч із сім'єю пощастило. Дружина і дочка — медсестри, зарплату обом затримують на чотири місяці. Сам же Олександр за рік роботи на комбінаті одержав на руки... 140 гривень.
Вже й у самому обласному центрі грошові знаки стають рідкістю. Що вже казати про сільську місцевість, де пенсія ніяк не може подолати рубіж минулого вересня. Трохи краще справи на малій батьківщині Президента — в Новгород-Сіверському і Семенівському районах, там платять за січень-лютий.
— Заборгованість по пенсіях у Чернігівській області становить 136,7 млн. гривень, повідомив кореспонденту «Дня» завідувач облсоцзабесом Микола Уложенко. — Намагаємося погасити її натуроплатою, організували 111 магазинів, але... Пенсіонери хотіли б отоваритися продуктами харчування по прийнятних цінах, цукром, наприклад, а його якраз і не вистачає.
— Та я вже подарував би свою пенсію за ті місяці державі, лише б зараз почали регулярно виплачувати, — говорить фронтовик Іван Іванович, сусід баби Олени. — Не сподіваємося на те, що уряд погасить борг до виборів, як заявляли. Досі ж не видали жінкам — учасницям бойових дій по мільйону карбованців, обіцяних Кучмою ще 1996 року.
І не видадуть. Бо указ Президент підписав, а грошовий фонд так і не було створено. На Чернігівщині, наприклад, жодна з жінок-фронтовичок обіцяного червінця так і не одержала. Тепер вже точно не дадуть — на виборчу кампанію треба.
ДОВIДКА «Дня»
Майже 6 млн. пенсіонерів України отримують по 27 — 43 грн. Сьогодні пенсії призначаються згідно з 12 різними законами, розрив між їхніми розмірами — від 27 грн. до 1160 грн. Загальна сума заборгованості з виплати пенсій, зарплат, стипендій та соціальних виплат сягає позначки 11 млрд. грн. Якби працюючі одержали 6,9 млрд. грн. заборгованої заробітної плати, то людям похилого віку можна було б виплатити понад 2 млрд. гривень пенсії. У тому числі її одержали б 5,6 мільйонів жителів сільської місцевості, які найбільше потерпають від затримки пенсій.
