За свідченням історичних джерел, мемуарної та класичної літератури, в царській Росії, з Україною в її складі, не спостерігалось ні справедливості, ні загального благоденства, ні суспільної злагоди. І це в країні, де християнство, у формі православ’я, було державною, тобто панівною релігією. Саме із цієї причини зазнавали гонінь і утисків представники інших віросповідань, також і неортодоксальні християни, отже, існував додатковий привід для порушення Божественних принципів, зокрема, заповіді Ісуса Христа про любов не лише до ближнього, а й до «ворогів ваших». Більше того, є підстави стверджувати, що справжніх Його послідовників там також було обмаль, як, утім, і щиро віруючих. Адже якби було інакше, то жовтневий переворот із наступним насадженням агресивного атеїзму став би принципово неможливим, і не вдавалися б маси вчорашніх нібито християн до заповзятого руйнування храмів і паплюження своїх же святинь.
Таких «віруючих» і нині хоч греблю гати. Вони відвідують церкви, дотримуються обрядів, усвідомлюючи себе християнами, водночас анітрохи не замислюючись, а чи відповідає віровчення їхньої конфесії тому, що свого часу сповідував власне засновник християнства? Це ж так просто: в жодному місці Святого Письма немає навіть і натяку на те, що Ісус Христос і Його послідовники вклонялися іконам, статуям, іншим рукотворним кумирам та ідолам, запалювали ритуальні свічки, накладали хресне знамення, закликали до створення монастирів, до безшлюбності (целібату), перенесення святості Сьомого дня, суботи, на неділю як порушення Десятьох Заповідей. Усе це та багато чого іншого, зрозуміло, без повелінь Ісуса, проникло в християнство пізніше і вкоренилося в ньому як «священні традиції», перекази, вчення «Отців церкви», тобто як людські вигадки, від чого неодноразово застерігав апостол Павло.
Зміцнюється впевненість, що ті ж таки православ’я та католицтво відійшли від автентичного вчення Христа. Чому, власне, відкладається Його Пришестя — бо немає в Нього на Землі нині Нареченої! Бо жодна із «претенденток на руку і серце» Христа не виконує головного його заповіту: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». Судячи з «любові» представників різних українських патріархатів навіть однієї, православної, конфесії, аж ніяк не скажеш, що вони таки учні Христові.
Для унаочнення такого віддалення від Його засад — кілька прикладів того, в що саме вірують, скажімо, православні християни. Наприклад, багато хто впевнений, що Стрітення — це свято зустрічі зими з весною, а не пророчиці Ганни та старця Симеона з немовлям Ісусом. А 1 серпня, в День сімох мучеників Маккавеїв, поспішають до церкви для освячення голівок маку, на честь ли «мак віють». Виходить, Біблію «християни» не читають, а батюшки їм не роз’яснюють, що свято запроваджене в пам’ять матері та сімох її синів і їхнього вчителя, які прийняли від царя- язичника мученицьку смерть за відмову вживати в їжу свиняче м’ясо, як про це розповідає Друга книга Маккавеїв Біблії. Слово «мак» з іменням давньоєврейської династії Маккавеїв має лише омонімічну спільність; наприклад, англійською ця наркотична рослина має назву «рорру», отже, викликає зовсім іншу асоціацію.
Відомо, що чимало церковних свят завдячують своїм походженням не християнству, а язичництву, до якого вони пристосовані: Покрова пов’язана з осіннім завершенням польових робіт; Різдво — із зимовим сонцестоянням; Богоявлення — з поклонінням водним джерелам тощо. Одне слово, істинне значення церковних подій утрачає християнський зміст, а на перший план у житті віруючих висуваються обряди та ритуали, до яких вони до того ж удаються переважно про всяк випадок, за принципом «раптом допоможе», якщо, припустімо, освятити крашанки, паски, яблука, мак або принести із церкви водиці додому... Де ж, питається, в цьому всьому місце для Ісуса Христа, для душевної праці для виховання в собі праведності, чеснот, любові?
Також немає підстав гадати, що саме християнське суспільство застраховане від зла і пороку. Адже, за християнським ученням, будь-які гріхи, окрім хули на Святого Духа, прощаються (бо грішник викуплений життям Самого Спасителя!), якщо той, хто вчинив їх, розкається — чи то в молитві, як у протестантів, чи то на сповіді перед священиком. Із другого боку, не лише християнство закликає людину, як зазначено в темі цієї дискусії, «бути чесною, високоморальною, доброю і щедрою для навколишніх». Усі інші релігії, за винятком хіба що деструктивних культів, у догматиці також мають сприятливі для існування людства принципи добра. Щодо атеїстів, то і з них можна в ідеалі утворити чеснотне, гуманістичне (за Руссо) суспільство, бо кожну людину природою (Богом?) наділено таким до добра спрямованим почуттям, як сумління, що рано чи пізно може закатувати, якщо з ним жити не в злагоді, порушуючи прості, природні норми загальнолюдської моралі. Саме совість рухає злодіями, які, приміром, збагатилися неправедно, коли ті зводять храми і ведуть благочинну діяльність заради спокути своїх гріхів, забуваючи при цьому, що зло, навіть прощене Богом, лишає по собі наслідки, наче рани на тілі Ісуса Христа.
P. S. Себе автор не вважає атеїстом, але й істинної, в усьому відповідної до Євангелія, християнської церкви знайти не може. На його думку, прийнятною могла б стати, мабуть, «п’ятдесятницька», якби визнавала днем Господнім суботу, а здатність говорити
