Свою першу і, на сьогодні, останню роль у кіно я зіграв десять з гаком років тому, в студентській короткометражці. Зйомки проходили на квартирі у нервового, але талановитого кінематографіста-початківця Гени, неподалік від заводу «Більшовик». Весела, до речі, була квартира, цікаве життя там тривало. Чого там тільки не утинали… Одного разу, щоб відсвяткувати мій день народження, винесли меблі з великої кімнати, а весь простір, що звільнився, засипали свіжим сіном — це посеред зими! — і так святкували — на справжньому сіновалі… Але я трохи відволікся.
Команди «мотор!», як і власне назви фільму, не пам’ятаю. Проте достеменно відомо, що за сценарієм мені потрібно було висунутися в кватирку з криком: «Рятуйте! Допоможіть!» — що я і зробив з доступним мені рівнем переконливості. Після чого перехожий, якого грав Гена, забігав у квартиру, відкривав двері в кухню, тим самим смикав за прив’язану до ручки мотузку, іншим кінцем обмотаної довкола ніжки стільця, стілець падав, і я, тобто мій герой, повисав у другій мотузці, що поєднувала мою шию з люстрою.
Така ось курсова про самогубство.
Після — здається, після — тих коротких, але жвавих зйомок (Гені довелося вриватися в квартиру аж ніяк не менше десяти разів) сталася там і ще одна вікопомна подія. Цього разу тривав уже не мистецький процес, а один iз найпоширеніших ритуалів побутової культури, що коротко називають «на трьох». Цими трьома були я, Гена і наш спільний приятель на прізвисько Санич — вільний блюзмен з характером старозаповітного пророка, складним минулим і не більш простим майбутнім. Сиділи добре, так, що в мене витривалості вистачало не завжди, і я здебільшого нехтував бенкетом, інколи, щоправда, прокидаючись від обговорення моїми колегами якихось дуже нагальних проблем, причому страждав від диспуту чомусь магнітофон Гени.
Закінчилося тим, що ми вдвох iз Саничем вирішили з настанням світанку оглянути чудовий весняний Київ. Щоправда, мали певні проблеми з предметами туалету для прогулянки. На мені штани точно були… Ну добре, це не так важливо. Звичайно, що намагатися засмагати на розділовій смузі проспекту було дещо необачним, а втім, з міліції нас відпустили досить швидко. Як ми шукали шлях додому, а надто як питали точних вказівок у перехожих (зайвого одягу у міліціянтів, зрозуміло, не знайшлося) — це опустимо. Важливо те, що дісталися цілими й неушкодженими.
Решту подій переказав уже Гена. Він прокинувся невдовзі по тому, як ми знайшли спокій на канапах, і похапцем побіг на роботу. Проте на півдорозі до метра згадав, що забув удома якусь необхідну річ. Повернувшись, побачив — ми спимо мертвим сном, а на кухні одна з конфорок на плиті відкрита. І випускає газ. Без полум’я.
Одна й та ж людина. В одному й тому ж місці. Нестача кисню.
Проблема лише з часом. Через давність років все ж ніяк точно не згадаю: було наше чудове врятування від газу до чи після зйомок?
І крізь цю невизначеність проступає ще одне запитання, котре мене непокоїть і зараз, коли пишу: який з цих випадків насправді був кіном?
