Навряд чи в історії людства можна відшукати приклад, коли, виконуючи волевиявлення народу, його представники керувалися б не добрими намірами. Споконвічне людське прагнення до свободи, незалежності, справедливості якщо й породжувало революції, спустошення й війни, то лише як побічний продукт рішучості народів і влади досягти більш гармонійного суспільного устрою, гідного місця у співдружності націй. І «Декларація незалежності США» (1776 р.), і французька «Декларація прав людини і громадянина» (1793 р.) мали на меті загальне щастя.
Рівно десять років тому, коли Верховна Рада УРСР, втілюючи в життя волю народу України, 16 липня 1990 року проголосила «Декларацію про державний суверенітет України», вона виходила з потреби створити демократичне суспільство, всебічно забезпечити права та свободи людини. Тоді, на очах у багатомільйонної аудиторії українських виборців, у запеклій боротьбі щодо кожного слова, народився цей історичний документ.
Ініціатива парламентської опозиції — Народної ради — була підтримана комуністичною більшістю. Здавалося, ідеологічно полярні суспільні сили знайшли ту спільну політичну позицію, яка дозволить усунути розбіжності, спрямує суспільство на шлях добробуту та прогресу. В умовах економічної кризи, що вразила непорушний досі Радянський Союз, проголошення державного суверенітету в Україні вбачалося багатьом рятівним засобом, способом вирішити безліч проблем. Наївний романтизм розбудженого мітингами націонал-демократів суспільства не знав меж.
Демократична, правова, нейтральна, позаблокова, без’ядерна Україна, що поважає національні права всіх народів, — хіба таку Україну не приймуть з розкритим обіймами Європа та світ? Запитання здавалося риторичним. Реальність виявилася складнішою.
Навряд чи в когось виникнуть сумніви щодо добрих намірів комуністичних функціонерів і колишніх політв’язнів, які склали першу демократично обрану Верховну Раду 1990 року. Діти свого часу й суспільства, звиклі жити в ізоляції, в умовах загального конформізму, вони плекали мрії про самостійність. Що вони знали про себе, про країну й світ, у якому нам належало жити? Про МВФ, ГАТТ, ЄБРР, НАТО, ОБСЄ, ЄС? Про приватну власність, безробіття. Акцизи та підприємництво? Нав’язливим застереженням компартійної пропаганди вже ніхто не вірив. Та й чим вони були, ці застереження, порівняно з мрією про суверенітет, з наміром порвати з минулим і стати вільними, багатими, цивілізованими.
Передбачати у творців «Декларації», які ще тільки ставали політиками, тверезий прагматичний аналіз і розрахунок, було б так само наївно, як і серйозно ставитися до їхньої риторики. Цей нестримний «ривок до свободи» демократичних неофітів не міг не викликати занепокоїності й недовіри у досвідченої політичної еліти Європи та США, які найбільше боялися неконтрольованості в агонізуючому ядерному СРСР.
Намір, як за часів Української Центральної Ради, відтепер самим будувати свою долю, суперечив як внутрішній незрілості українсько-радянського суспільства, так і інтересам Росії та Заходу. Однак цього разу історія виявилася прихильнішою до нас. Гра політичної кон’юнктури не призвела до інтервенції та громадянської війни, але занурила країну на роки в стан перманентної кризи.
За останні 10 років валовий внутрішній продукт України скоротився більш ніж на 100 млрд. доларів, а зовнішній і внутрішній борги з нуля зросли до 12,4 млрд. доларів і 200 млрд. гривень відповідно. Тіньовий сектор економіки становить близько 50 відсотків. Україна увійшла до десятка найбільш корумпованих держав. За тривалістю життя Україна посідає 120-те місце у світі, за рівнем медичного обслуговування — 79-те з 191 країни, за рівнем людського розвитку — 78-ме з 174 країн. На думку закордонних експертів, лише до 2010 року населення України зможе досягнути життєвого рівня 1990 року.
Від дня проголошення «Декларації про державний суверенітет України» минуло десять років. Тепер ми маємо суверенну державу, свого Президента, парламент, армію, власність, гроші. Ми самі намагаємося визначати свою внутрішню й зовнішню політику. У нас існує багатопартійність, ідеологічний плюралізм, свобода віросповідань, пересування й рівноправність усіх форм власності. Все, що ми нині маємо, — результат волевиявлення народу, втіленого в реальних історичних умовах. Усе того рівня та якості, на які ми загалом, як народ, виявилися здатними .
Ми вчимося жити й сплачувати за рахунками, вчимося бути відповідальними. І, можливо, «Декларацію про державний суверенітет України» нам слід розглядати передусім як рахунок, який ми самі десять років тому пред’явили собі . Рахунок наших намірів щодо політичної відповідальності та спроможності. Наша доля — у наших руках, і від того, як ми зуміємо сплатити цей рахунок, залежить, яке місце визначить нам Iсторія.
Продовження теми читайте на 5-й стор.
