Трапилося так, що в нашій молодій перспективній державі залишилося ще місце для невеликих, майже непомітних рудиментів — явищ, що втратили свій сенс і тому викликають часом роздратування, як старий відмерлий мозоль на п'яті. Візьмемо, приміром, усім відому «прописку за місцем проживання» — прикмета старорежимної бюрократії, до якої всі давно звикли й удають, що без неї й жити вже не можуть. Для мене це поняття встигло навіть набути деякого ліричного відтінку, оскільки формально я прописаний у невеликому приміському селищі — в квартирі, залишеній мені моєю мамою, яка безсоромно емігрувала з цієї країни до Південної Америки й тепер тільки те й знає, що час від часу по телефону агітує мене зробити те саме. В результаті, квартира ця є всього лише приводом для відвідувань різних місцевих кас, контор і ЖЕКів для здійснення «фінансових обрядів». Справа ця, за великим рахунком, не складна, хоча й нудна, тому мова тут зовсім не про прописку...
Справно відвідуючи свою «юридичну адресу» декілька разів на рік, я став свідком становлення демократії в окремо взятому робочому селищі. Виражалося це частіше за все в періодичних виборах місцевого «градоначальника», який має в тутешній окрузі славу носія прогресивних ідей і є уособленням господарника-популіста. Як відомо, такі персонажі часто викликають суперечливі відгуки. Одні наполягають: «Казимиров — демократ, голосуй — не пожалієш», а інші кричать: «Казимиров — просто бандит, і ніхто в нашій країні не зможе поліпшити життя». Найцікавіше, що всі, хто сперечається, після запеклих дебатів швидко погоджується з простим житейським аргументом: «бандит, не бандит, але гроші є, значить, крастиме менше!» — й щоразу ось уже декілька років поспіль вибирають його своїм головою.
Маючи такі суперечливі уявлення про свого «мера», одного разу, волею бюрократичного випадку, я потрапив до місцевої Ради для вирішення, загалом-то, незначного питання. Йшлося про завірену копію документа, виданого колись цією ж Радою. Принісши з собою оригінал, я попросив секретаря скопіювати його й завірити в належному порядку. Й тут у відповідь я чую:
— Вам треба піти на сусіднє підприємство й зробити там ксерокопію.
— Зачекайте, — говорю, — Ви ж, либонь, щодня такі документи завіряєте. Невже у Вас немає, де скопіювати?
— Копіювальний апарат у нас стоїть у Голови!
— Ну? — говорю я з надією в голосі, пригадуючи раптом, що Голова — демократ, носій прогресивних ідей і таке інше...
— Що, ну? Ви не можете зайти до його кабінету!
— А я й не збираюся, адже для цього ви тут сидите!?
— Що ви мені голову морочите! Він нам не дозволяє робити копії, а ви хочете, що б вам зробив!
— Добре, я можу йому заплатити! Скільки у Вас коштує одна сторінка?
— Ніскільки! Ми не робимо копій кому попало! — такий поворот справи несподівано викликав у мене щирий сміх.
— Зачекайте! Я сподіваюся, ви ж розумієте, що це звучить безглуздо! Й раптом секретар відповідає:
— Дійсно, безглуздо... Ну, зачекайте, я зараз спробую для вас що-небудь зробити.
Не встиг я як слід вилаяти себе за те, що не здогадався зробити заздалегідь цю нещасну ксерокопію, як чую — секретар уже виходить із кабінету.
— Я ж вам говорила! Голова сказав, що Він — не приватний ксерокс, щоб усім робити копії...
— Адже, навпаки! Якби Він був приватним — Він би мав право відмовити. А так, виходить, — що повинен служити на благо своїм виборцям. Давайте я сам спробую зайти й спокійно з Ним домовитися?
— Ви хочете, щоб у мене були неприємності?
Раптом наші мляві сперечання було перерване раптовою появою самого Винуватця спорів зі свого кабінету. Скориставшись таким успіхом і обравши офіційно-діловий тон, я звернувся до Вершителя доль:
— Скажіть, будь ласка, а в якому порядку у Вашому закладі можна...
— Ні в якому! В нас нічого немає! — різко перервав мене Хазяїн.
— То як же?..
— Та ніяк! У нас нічого немає!
— Ви, будь ласка, не нервуйте. Скажіть для початку — чого у Вас немає? — спробував я заспокоїти місцевого «демократа».
— Я не повинен звітувати — чому в Нас немає!
— Не «чому», а «чого»? — розвеселився я нетямущістю співрозмовника.
— Хто ви, взагалі, такий, щоб качати тут права?
— Взагалі-то — громадянин України! — з радістю вимовив я.
— Ну так, йдіть звідси по-хорошому!.. Цього разу діалог було перервано раптовим дзвінком мого мобільного телефону. Той, хто телефонував, повідомляв про результати першого туру президентських виборів, чим на деякий час відвернув від моєї проблеми. Цим і скористався місцевий народний обранець, якому другий тур голосування найближчим часом не загрожував, і він спокійно дозволив собі сховатися за дверима свого кабінету.
Чесно кажучи, в ситуації, що склалася, я навіть не знав, від чого більше засмучуватися — від телефонного повідомлення чи від результату мого невдалого діалогу з владою. Розцінивши ситуацію як безвихідну — на всіх її екзистенціальних рівнях, я плюнув на все й подався геть. Зрештою, проблема не в ксерокопії! Мені- то не часто доведеться спілкуватися з цим феодалом, адже є люди, в яких проблеми й більш важливі! Що їм доводиться терпіти від таких божків у своїй щоденній потребі? Й чому деякі люди вважають, що іншомовні слова «демократія» та «бюрократія» є поняттями одного порядку?
