22 роки тому 16 липня було ухвалено Декларацію про державний суверенітет — один із головних документів для майбутньої незалежної України. Події та трансформації, що протягом цих двох десятиліть відбувалися на пострадянському просторі та в Україні зокрема, показали різну глибину ураження цих країн тоталітарним минулим. Україна, яка в очах світової спільноти подавала чи не найбільш обнадійливі сигнали, сьогодні скочується в квазікомуністичний ренесанс.
Можливо, тільки зараз масштаби українських травм стали очевидними повною мірою. Адже Грузію, що відносно нещодавно мала катастрофічні масштаби корупції, сьогодні Світовий банк назвав реформатором номер один (про це — читайте в репортажі Миколи Сірука). У Молдові, яка ще кілька років тому вважалася найвідсталішою в регіоні, парламент ухвалює дуже прогресивний за українськими мірками закон, яким забороняє використання комуністичної символіки (про це — в коментарі молдовського експерта). А наші комуністи тим часом витрачають мільйони на рекламу, розвішуючи серпи та молоти по містах та інтернет-сайтах. Більше того. Нагадаємо, що саме комуніст Адам Мартинюк став хресним батьком ухвалення «мовного законопроекту». А коли активісти громадського руху «Відсіч» намагалися нагадати про це виборцям округу, за яким балотуватиметься Мартинюк, їх спершу затримали правоохоронці (!), а наступного разу застосували фізичну силу.
«Кампанію «Помста за розкол країни» ми започаткували після ухвалення закону про мовну державну політику в першому читанні. Для нас це стало серйозним сигналом того, що в Україні проводиться спроба, по-перше, розколоти державу, по-друге, зблизитися з Росією, яка прагне максимального поглинення України в свій економічний, а згодом і політичний простір, — розповідає Ольга САЛО, активіст громадянського руху «Відсіч». — Ми шукаємо слабкі місця у владі. Обираючи мажоритарні округи, там де будуть балотуватись депутати від влади, — наше завдання розповісти людям про них так, аби вони не мали можливості пройти вдруге до Верховної Ради. Під час акції проти Адама Мартинюка на виборчому окрузі Маневицького, Любешівського районів ми намагалися донести людям, що Мартинюк — це депутат-зрадник, який, з одного боку, фінансує окремі села, в основному з державного бюджету, а подається це так, наче він великий благодійник, а з іншого — він є стабільним союзником Партії регіонів, ну і врешті-решт ця людина причетна до прийняття закону про державну мовну політику в Україні. А там уже людям не потрібно пояснювати, що цей закон означає і чим він є небезпечний. Вперше, коли ми туди приїздили, нас затримали правоохоронці. Як потім пояснили, за порушення благоустрою міста, що передбачає адміністративну відповідальність. А ми просто розклеювали листівки! 14 липня «Відсіч» вдруге агітувала на окрузі Мартинюка. Уже в Маневичах за нами почала їздити машина з правоохоронцями, ходив чоловік в цивільному з камерою, знімаючи наші дії, а це була година восьма-дев’ята ранку. Уже ввечері в селі Вепли на нас напали, у журналіста побили диктофон, розбили телефон при спробі викликати міліцію, намагалися розбити журналістську камеру». До речі, сьогодні активісти «Відсічі» проведуть акцію протесту у Києві під офісом Комуністичної партії України.
Ще до цієї безрадісної картини варто додати перспективу скасування податкових пільг для української книжки та голодувальників під Українським домом, яких — одного за одним — забирає карета «швидкої» (останні події під Українським домом). У той час як і влада, і опозиція робить вигляд, що це їх не стосується.
Мабуть, найдраматичніше в усій цій історії те, що часу на відсиджування в болоті Україна вже не має — Росія подає дуже недвозначні сигнали. Прогнози аналітиків справдилися — після «третього пришестя» Володимира Путіна наша держава моментально почала відчувати на собі всі «переваги» об’єкта неоімперських амбіцій. Звісно, такі сигнали час від часу Кремль транслює чи не всім пострадянським країнам, але в українському випадку ці сигнали не натрапляють на адекватну реакцію, а неочікувано здобувають «підкріплення» всередині країни — «кочубейством». А ще перечитайте Шевельова «Москва, Маросєйка...».
Юрій РАЙХЕЛЬ
Відносини Росії та України занурюються дедалі глибше в болото взаємної недовіри й гострих протиріч. Для української сторони справа ускладнюється наближенням парламентських виборів і фактичним початком виборчої кампанії. Партії регіонів мов повітря був потрібен зовнішньополітичний успіх, оскільки на внутрішньому фронті поки слід підраховувати іміджеві втрати. Саме зовнішньополітичними міркуваннями значною мірою виглядало ухвалення скандального закону про мови, як свого роду подарунок Путіну. Заразом у Києві посилено поширювалися чутки, ретельно сплановані витоки та заяви не лише депутатів від правлячої партії, а й високопоставлених чиновників про наближення «великої домовленості з Москвою».
При цьому режисерів усієї цієї постановки не бентежило, що в Першопрестольній методично й наполегливо спростовували все, що виходило з берегів Дніпра про близький прорив. Цікаво, що після зустрічі в Ялті все повторюється — й прем’єр Азаров знову невпинно стверджує, що ось-ось у питанні газу настане прорив.
Напередодні зустрічі в Ялті Путін на нараді російських послів і представників за кордоном чітко позначив пріоритет Москви щодо Києва: вступ до Митного союзу та ЄврАзЕС). Якщо це так, то тоді й розмовлятимемо про взаємні поступки й компроміси. Це стратегія, причому довготривала. Вона, взагалі кажучи, не пов’язана з конкретним прізвищем президента в Москві. Ми маємо справу з практично вічною політикою, що базується на імперській ідеології, від якої не відмовляються як шовіністи, так і офіційні ліберали. Лише unconditional surrender — беззастережна капітуляція. При цьому Москва враховує свій негативний досвід відносин з вередливим бацькою Лукашенком, й тому прагне не залишити Києву навіть найменшого простору для маневру.
Одночасно починають надходити зовні легкі погрози. Поки на низькому, на перший погляд, напівофіційному незначущому рівні. Саме так слід розглядати «прохання» компанії «Российские железные дороги» (РЖД) передати їй прикордонні території в Луганської області, через які транзитом проходить залізнична колія Россош-Міллерово, що слугує для сполучення між півднем Росії та центральною частиною країни.
Трагедія та фарс.
З чого почалася Друга світова війна — з вимоги Німеччини до Польщі прокласти через її територію екстериторіальну залізницю й автобан до Східної Пруссії (тепер Калінінградська область Росії). А ще сталінські претензії до Фінляндії у зв’язку з так званою близькістю Ленінграда до кордону.
Неважко прогнозувати подальший ланцюжок подій. Спершу нехай Україна віддасть шматочок Луганської області, щоб РЖД було зручніше користуватися залізницею. Потім — усю Луганську область, щоб її жителям не доводилося проходити прикордонний контроль для відвідування родичів у Росії. Потім — весь Донбас, і з тієї ж причини. Ну й, звісно, весь Крим і місто російської слави Севастополь. Без цього ніяк. Ми вже поступилися Молдові маленькою частиною території на Дунаї в обмін на шість кілометрів шосейної дороги біля села Паланки. Але щось наші молдовські сусіди не квапляться виконувати договір, і проблема залишається.
Насправді прогресу в прикордонних питаннях як не було, так і немає. І поширена в українських ЗМІ інформація, що домовилися про делімітацію кордону в Азовському морі на українських умовах виявилася черговою неправдою. Досягнуто в черговий раз домовленості продовжити переговори, і якими буде їхній результат зовсім не зрозуміло.
Проблема в тому, що Росія не хоче домовлятися ні з якого питання. Навпаки, зрештою в Харкові свого досягли, чом би не почекати ще. Типова система «стиглої хурми», яку проповідувала й реалізовувала японська дипломатія та військові в період 1941—1944 рр. щодо СРСР.
Це Києву, на думку Москви, слід квапитися, щоб вижити й зберегти владу нинішньої правлячої еліти.
З цього погляду, зверхнє ставлення Путіна цілком укладається в російську політику щодо України. Дійсно, чого церемонитися, якщо ні про що домовлятися російський президент до Ялти не приїхав. Зволікати із засіданням комісії було вже не можна, відповідно, рутинний захід довелося провести, але так, щоб усім була зрозуміла його непотрібність. Заразом принизити Януковича, а з ним і всю країну. З Меркель або іншим європейським лідером президент усієї Росії (не даремно ж відрекомендували Путіна в Ялті як «його величність президент») такого собі не дозволяє.
Якщо в Москві існує чітка й визначена стратегія та політика щодо України, то в Києві діють рефлекторно. Намагаються реагувати на події, пливуть у бурхливому морі без керма й вітрил.
У відповідь на зверхнє ставлення Путіна Янукович заявив про абсолютний пріоритет євроінтеграції. Уся складність у тому, що це залишається декларацією, а не реальною політикою. У Москві це чудово розуміють. Кого ж хоче обдурити Янукович? Виходить, що самого себе.
Узагалі, наш Президент може бути задоволений. Його запросили до Москви з візитом восени. Напевно, після виборів. Наступного року до Києва приїде Путін. Якщо зустрілися в Ялті, щоб домовитися про візити, то успіх явний. Хоча, судячи з усього, аж ніяк не зустріч з Януковичем була головною метою приїзду Володимира Путіна...
КОМЕНТАРI
«...НЕ СТІЛЬКИ ПУТІН ВИКОРИСТАВ МЕДВЕДЧУКА, СКІЛЬКИ МЕДВЕДЧУК — ПУТІНА»
Дмитро ВИДРІН, політолог:
— Можу висловити свої припущення. Путін один з небагатьох лідерів, які в політиці повністю не топлять особисті зв’язки, стосунки, зобов’язання. Можливо, причина зустрічі з Медведчуком в особливості його психіки. Можливо, йому здається, що він досяг абсолютного контролю над становищем. Або зустріч сталася через якісь особливості «колишньої» біографії, де працівник спецслужб досягав становища лише тоді, коли вмів особисті контакти конвертувати в державні таємниці, свою кар’єру. Путін — політик, який може зустріч з байкерами поставити вище за якісь державні протокольні речі або зустрітися з Медведчуком, який є особистим його знайомим і наразі не представляє жодної державної позиції.
Думаю, що це Медведчук ініціював зустріч. У даному випадку не стільки Путін використав Медведчука, скільки Медведчук — Путіна. Навряд чи Путін, зустрічаючись зі своїм старим знайомим, думав, що ось я зараз проведу зустріч, і мій рейтинг зросте на 2%. Я майже впевнений, що Медведчук розраховував на те, що, мовляв, після зустрічі з Путіним про мене почнуть говорити. Він розуміє, що такі зустрічі — це великий внесок до скарбнички публічності. З другого боку, я не розглядаю цю зустріч як певний сигнал українському, європейському або російському керівництву, я розглядаю це як зустріч двох приватних осіб.
Я думаю, що Медведчук як людина досвідчена розуміє: вижити «вгорі» можна лише постійно капіталізуючи свою особу. Чим ти легший з погляду публічної ваги, тим ти менше падаєш. Це особливість української політики, хоча, напевно, й не лише української. Ми живемо згідно із законом, що є контрзаконом фізики (чим ти важчий, тим ти нижче падаєш): чим ти легший, тим ти нижче падаєш. Думаю, у Медведчука виникло відчуття, що він уже впав до найнижчої політичної межі. Тому, щоб спливти «вгору», йому треба ставати політичним важкоатлетом. У нас є лише один спосіб набрати політичну вагу — це повернення популярності, публічності. Але, мені здається, Медведчук зробив незграбні кроки (реклама) — дуже витратні, неефективні. Я не виключаю його повернення до великої політики. У нас легко випасти з великої політики, але й нескладно повернутися. Якщо у тебе є великі гроші, ти завжди можеш повернутися до великої політики.
«БАЙКЕРИ, ЗАПІЗНЕННЯ, ЗУСТРІЧ З МЕДВЕДЧУКОМ — НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК ЛЯПИ ДИПСЛУЖБИ РОСІЇ»
Володимир ЗУБАНОВ, народний депутат (Партія регіонів):
— Результат зустрічі президентів Януковича та Путіна позитивний. Україні нічого не залишається, як демонструвати, що в нас дуже гарні, доброзичливі відносини з Росією. Є невирішене питання, але воно одне — газове. Росія, в свою чергу, проводить прагматичну політику: вона наполегливо хоче об’єднати пострадянський простір. Тож для того, щоб залишитися самостійною державою, Україні слід бути дуже дипломатичною. Ця зустріч продемонструвала, що з точки зору дипломатії ми поводимося належним чином — не провокуємо населення й керівництво Росії.
Запізнення Путіна, незалежно від того, було воно несподіваним чи українську сторону все ж попередили про затримку, лише додає нам балів. В очах народів Росії й України ми виглядаємо більш чемними. Росіяни поводять себе відповідним чином, бо досі не можуть вирішити величезну кількість накопичених питань, по кордону зокрема. Непоступлива позиція України, котра відстоює власні національні інтереси, дратує Росію й її керівника Путіна. Ми дуже важлива держава для Росії. Вони зацікавлені у встановленні нормальних, передбачуваних відносин з Україною, але не можуть знайти формули для співпраці.
Зустріч Путіна із Медведчуком свідчить про те, що відповідні служби російського президента не мають об’єктивної інформації про стан речей в Україні. Путін, можливо, думає, що Медведчук досі має якийсь вплив на розвиток подій у нашій державі. Він виступає за відтворення Радянського Союзу, роблячи рухи за федералізацію та другу російську мову. Відомо, Путін із Медведчуком — родичі. Однак рейтинг Медведчука настільки негативний, що за що б він не брався — все сприйматиметься негативно як суспільством, так і більшістю політиків.
Росія досі не може розв’язати свої численні проблеми, в тому числі й у відносинах із прикордонними державами. Я вважаю, що ці байкери, запізнення, зустрічі з Медведчуком — не що інше, як ляпи дипломатичної служби Росії.
