Бувають свята непомітні настільки, що... не скажу — аж плакати хочеться — що аж дивно.
Ось, наприклад, минулої суботи, 13-го, був День українського кіно. Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко українських кінематографістів привітали. Навіть мені надійшло на телефон персональне поздоровлення від колеги по кінознавчому цеху. З великою кількістю «смайликів» (схематичних усміхнених мармизок) замість отого словосполучення — «українське кіно». Я жарт оцінив. Оптимізму, як і почуття гумору, не втрачаємо за жодних обставин.
У надзвичайно шанованого мною кінорежисера Жана-Люка Годара, чиї висловлювання про кіно іноді перевершували його ж таки фільми, було свого часу доволі цікаве міркування про підвалини різних національних кінематографій. За його спостереженням, в основі справді потужної кіношколи має лежати геніальний кіноепос, свого роду народження нації на екрані. У Сполучених Штатах такий епос так і називався — «Народження нації» і був знятий великим Уільямом Гріффітом. У радянській Росії є «Броненосець Потьомкін» Ейзенштейна, а в Німеччині — «Сага про Нібелунгів» Фріца Ланга. На підтвердження своєї тези Годар, наприклад, відмовляв в існуванні рідній йому французькій кінематографії: нема епосу, все якесь легковажне, тож і школи нема, є лише певне число обдарованих особистостей. Але, якщо виходити з цього міркування, то українська кіношкола має бути нарівні зі світовими зразками, адже ми так само маємо свій епос світового рівня: це — «Земля» Довженка? Чи ні?
Добре, тоді зайдемо з другого боку. В першій чверті ХХ століття існувало лише чотири дійсно значущі держави — виробники кіно. Зрозуміло, про кого йде мова: США, Франція, а також Німеччина, яка тоді мало найбільшу у світі кіностудію «ДЕФА» і ціле гроно геніальних режисерів. А хто ж був четвертий? Нізащо не здогадаєтесь. Данія! Саме так, крихітне королівство, яке за всіма параметрами смішно порівнювати з переліченими гігантами — вело перед у кіновиробництві Старого Світу. І тепер у них не гірше, просто вони кількісні параметри змінили на якісні: замість сотень режисерів у них один, але який — Ларс фон Трієр, на чий кожний новий фільм сінефіли у всьому світі чекають, як на манну небесну.
До чого все це? Та так, просто сплеск емоцій з приводу мало ким поміченого свята, та ще й припало воно на 13-те. Риторика, так би мовити. Начебто ж і більші за Данію, і живемо у далеко не повоєнні часи, і епос маємо... А от все не виходить у нас целулоїдна квітка. Просто острів неталану якийсь.
І скільки ще днів кіно без кіно попереду?
