Буквально вчора, наводячи лад в архіві Джеймса Мейса й добираючи щось із неопублікованого для газети «День», раптом побачила окремий аркуш. Він випав просто в руки. Я прочитала і подумала, що ці декілька рядків будуть найкращим подарунком для працівників та читачів нашої улюбленої газети. Це буде своєрідним і красивим підсумком святкування 15-річчя видання...
Після шести років мого перебування в Україні я не можу не бачити, що тут життя іде за іншими законами, ніж в Америці чи Західній Європі. Не можу не бачити змін. І розуміти, що не всі на краще. Моє завдання як викладача, між іншим і американської політології, полягає зовсім не в тому, щоб довести досконалість американської системи — вона зовсім не досконала. Але треба визнати, що нині це досить успішна система. Попри всі плюси й мінуси.
Я історик, мене манить туди, де віють вітри історії. Сильний і потужний вітер історії сьогодні віє над Україною. Багато що вирішується тут. Не лише майбутнє новоствореної країни. Майбутнє Європи. А може, я певен, що, безперечно, й усієї людської спільноти. Ідеться не лише про відкриття нового ринку, нового політичного поділу. Нової орієнтації. Ідеться про те, що високі духовні вершини України мають відкритися перед світом. І це буде хоч часткова компенсація талановитому і працелюбному народові за ті страдницькі дороги, якими йому довелося йти впродовж століть. Я про це мрію, я на це сподіваюся. І просто як чесна людина і політолог, змушений уважно приглядатися до політичної та суспільної конструкції, що постає на моїх очах. До системи.
На жаль, вона тут просто деградує. Знаки такої деградації бачимо щоденно. Знаю, що варто уважно придивитися, як тутешні стандарти відрізняються від тамтешніх. Варто судити українську дійсність за стандартами цивілізованого західного світу. Адже, справедливо це чи ні, такий світ є домінантним на нашій планеті. І якщо народ новонезалежної держави хоче жити гідно на цьому світі, треба адаптуватися до успішних експериментів людського життя. Багато хто може дорікати мені в тому, що я надто критичний до того, що відбувається в Україні. Є деструктивний і конструктивний критицизм. Я приєднався до «Дня» не тому, що ця газета має схильність критикувати заради критики, а тому, що в нас є спільна надія, спільне сподівання, що український народ заслуговує на краще та вміє робити краще, ніж тепер.
Я поважаю «День» за громадянську відвагу казати правду, хоч би якою гіркою вона була. За аналітичний розум, за те, що «День» висвітлює проблеми науки, культури, за цілковитої орієнтації на думку читачів. За увагу до доль академіка і простої людини. Політика і селянина. За те, що в критичний і доленосний для українців час газета є хай невеликим, але мужнім островом правди й вільної думки.
