До Віктора Ющенка як президента може бути багато претензій: він не скористався шансами, не запустив реформ. Але є одна справа, яку він усе-таки довів до кінця, — це Меморіал пам’яті жертв Голодомору. І за це йому можна багато пробачити. Після закінчення президентства Ющенка традиція вшановувати пам’ять загиблих і запалювати свічу пам’яті не просто залишилася, а набула розвитку. Молебні, жалобні процесії, фотовиставки, символічні запалення свічок пам’яті пройшли по всій Україні. І не лише по Україні — в 11 країнах світу! Навіть у далекій Австралії.
Чого тільки варта чорна стрічка на півзахиснику мюнхенської «Баварії» Анатолію Тимощуку! Зауважимо, що хавбек національної збірної України провів один із кращих матчів у своїй «німецькій» кар’єрі. У грі проти «Айнтрахта» з Франкфурта (4:2) він забив два голи. І як тут не повірити в Божу справу!
Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору громадськості не представили жодної програми заходів, Президент не закликав «прийти і запалити свічу пам’яті». Але люди без якихось закликів, не за вказівкою згори, а за покликом серця йшли і йшли до меморіалу, аби запалити пам’ятну свічу і знайти в книгах пам’яті своїх родичів, врешті-решт, ударити у дзвони й ще раз ужахнутися цій страшній трагедії.
Віктор Ющенко звернув увагу на те, що до Національного меморіалу прийшло набагато менше людей, аніж у попередні роки. «Але й це мине, бо я знаю, що моя нація мудра, вона все зрозуміє, все вивчить, і, мабуть, не сорок років нам потрібно ходити пустелею, аби навчитися виголошувати одне слово. У кожного з нас біографія дуже проста: я — українець».
На події була присутня й лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко, якій цього дня виповнилося 50 років. Їй слова чомусь не надали.
Президент Віктор Янукович та прем’єр-міністр Микола Азаров прийшли вранці. Вони поставили лампадки зі свічками до одного з монументів й узяли участь у поминальній молитві. Складно сказати, наскільки близька для них ментально ця трагічна дата, але сила громадської думки і, сподіваємося, усвідомлення своєї відповідальності як перших осіб держави унеможливило їхню відсутність.
А ось деякі місцеві начальники проігнорували цю дату. Це, зокрема, мер Одеси Костусєв і мер Дніпропетровська Куличенко. Втім, у цих містах люди самі прийшли до пам’ятників. Без начальства, яке порушило не лише законодавство країни, а й загальнолюдські норми моралі. Ось би Президентові зробити висновки про «слабкі ланки» в настільки ретельно вибудованій «вертикалі влади».
Окрема тема — телеефіри. Мабуть, найадекватнішим виявився «5 канал», який показав фільм про Джеймса Мейса, провів тематичні програми. Телеканали «Інтер», ICTV, СТБ, попри заборону, встановлену правилами проведення ефіру в дні скорботи, транслювали музично-розважальні програми. І навіть на Першому Національному о 12.10 вийшла в ефір «Наша пісня». Хоч заради справедливості потрібно сказати, що на Першому показали фільм «Холодне літо 53-го». А на «X-факторі» (СТБ) усе-таки оголосити хвилину мовчання.
У ніч із п’ятниці на суботу Євгеній Кисельов у програмі «Велика політика» знову влаштував запізніло-аморальне розбирання: а чи був Голодомор геноцидом? Запросив відомого українофоба Вадима Колісніченка й Василя Кисельова, і те добре, що обійшлося без регіонала Юрія Болдирєва. Хоч розбиратися й доводити тут нічого: 28 листопада 2006 року Верховна Рада визначила, що Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу. І це — остаточний висновок. Звичайно, для адекватних людей.
Шкода, що на цей ефір не запросили академічних істориків, наприклад професора Станіслава Кульчицького, через руки якого пройшли тисячі документів, або першого президента Леоніда Кравчука, який у суботу блискуче виступив біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору: «Україні вистачило мудрості, сили й розуму, аби сказати світу, відкрити світу і собі передусім, що Голодомор був геноцидом українського народу. Це нам далося непросто, бо понівечена пам’ять людей не може піднестися до глибокого і всеосяжного розуміння трагедії XX століття. Але ми здолали цю тяжку віху в історії України, і тепер на державному рівні, на рівні закону, суду людського і Божого ми говоримо і знаємо правду, ми знаємо, що то був геноцид».
Люди ще довго не розходилися. Співали пісні, запалювали свічки. Біля одного дідуся зібрався цілий натовп. Старий розповідав, як варили та їли сирими квіти акації. Як виснажені голодом люди мусили їсти каштани, бруньки, корінь очерету. Глід і шипшина були найсмачнішими. Збирали різні ягоди, навіть отруйні.
А з настанням весни 1933 року в людей розпухнули обличчя, ноги та животи. В їжу пішли миші, щури, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, черв’яки... І навіть лелеки, що в українському селі прирівнювалося до людоїдства.
Неможливо було втриматися від сліз. Але то були світлі сльози — сльози очищення.
