Власне, не збираючись брати участь у конкурсі «краси» (з моїми можливостями), який було оголошено під рубрикою «Фотосесія читачів «Дня» до 15-річчя газети, не відреагувати на цю подію все ж таки не зміг.
2011-й рік ювілейний не тільки для газети «День». Цього року виповнюється двадцять літ незалежності України. Чим пов’язані ці ювілеї між собою? Детальний і аргументований аналіз цього зроблять фахівці. А це лише погляд дилетанта, хоч і далеко не байдужого.
Прошу вибачення за думки, що у своїх листах до редакції висловлював і раніше. Був би радий не повторюватись, але проблеми залишаються ті самі.
Спливає друге десятиліття нашої незалежності, а Європа як була в 1991 році, так і сьогодні залишається для нас недосяжною. Навіть навпаки. Ми все більше віддаляємося від неї. Одним тільки договором із Росією про продовження перебування бази їхнього флоту в Севастополі іще на 25 років нова влада відрізала Україні шлях до Європи, як мінімум, до 2042 року. Окрім того, готується здача Росії газотранспортної системи, атомного виробництва, літакобудування... Мусується створення об’єднаного українсько-російського чемпіонату з футболу. УПЦ (МП) проголошено по суті як єдину державну в Україні...
Узагалі ця влада так швидко здає Україну по частинах, що до 2042-го року (а то й раніше) може так статися, що не буде кому приєднуватись до Європейського Союзу, бо на місці України до того часу буде якийсь «Юго-Западный хохляндский округ Российской Федерации». І тут нема чому дивуватися. Пригадаймо грудень 2004-го року. Хто тоді в Сєвєродонецьку за підтримки й участі наших «доброзичливців» із Москви проголошував так звану республіку ПІСУАР? Чи не теперішні очільники України?
А законопроект про мови, який внесли до Верховної Ради регіонали з комуністами і литвинівцями. Що він має на меті? Адже немає мови — немає народу — немає держави.
Усе, що робиться і не робиться теперішньою владою, спрямоване на знищення України.
Чому не диверсифікується постачання газу? Чому не розробляються наші родовища на Чорноморському шельфі або в Луганській області? Чому, чому, чому...
Чому Президент не визнає Голодомор 1932 — 1933 років геноцидом? Якщо вимираюче від голоду населення не випускалося за кордон. Якщо забирали в селян (а в селі жили переважно українці) не тільки зерно, а й останню картоплину, горошину, квасолину — все, що залишилось, то це — неврожай? Якщо мільйони невинних жертв нищаться спеціально голодною смертю, а не гинуть від природного, стихійного лиха. Коли замість того, щоб звернутися до інших країн по допомогу, ці страхіття найсуворіше замовчувалися, аби світ не знав, що в цьому пеклі діється. Хіба це не геноцид?!!
Коли тепер навіть чужі держави визнають, що Голодомор 1932—1933 рр. був геноцидом, а свій Президент не визнає, — то якої країни цей президент? І хто обирав його на цей пост? Хіба не ми самі? Так хто ж тоді ми? Чи не той «гомо совєтікус», який намагався створити і, як бачимо, таки створив тоталітарний режим?!!
А хіба не свіжою ілюстрацією і підтвердженням цього є те, що проти Податкового кодексу вийшли протестувальники (хоч це потрібно було робити), а проти харківських угод і на захист української мови — ні? Тоді чи мають останні стратегічне значення для України і загрожують (у разі прийняття Закону про мови) втратою державності для країни. Ми не задумуємося, що при втраті Україною суверенітету і відсутності демократії неможливо буде вийти з протестами на вулиці не тільки проти несправедливого Податкового кодексу, а й взагалі проти будь-якого свавілля.
Виникає запитання. Коли ми, українці, прозріємо, звільнимося від багатовікового, а особливо останніх десятиліть перед здобуттям незалежності, запаморочення і тверезим, просвітленим розумом збагнемо, що саме з нами робиться тепер, хто ми є сьогодні, де ми знаходимося у своєму розвитку? А для цього треба знати свою історію. Бо хто не пам’ятає свого минулого, той не має свого сучасного і не матиме майбутнього. Тільки усвідомлення нами всього цього може бути відправною точкою нашого руху до справжньої свободи і демократії, де Людина і її права — головний імператив.
Звичайно, радикально змінити життя суспільства неможливо, особливо якщо це суспільство — постгеноцидне. (Наш український приклад із цього приводу особливо характерний). Суспільство повинне дозріти до таких змін. І тільки поступові, нелегкі, наполегливі зусилля в цьому напрямку можуть дати в майбутньому бажаний результат. Для цього потрібно, щоб на всіх щаблях державної конструкції були патріоти — розумні, освічені, активні.
Сьогоднішня ж наша влада повністю згорнула процеси дослідження та вивчення правдивої історії України. Український інститут національної пам’яті вона віддала комуністам, якраз тим, хто найбільше зацікавлений у тому, щоб ніякої пам’яті від їхньої бурхливої діяльності в минулому не залишилось. А в останній час стало відомо, що цей інститут взагалі закривають.
Міністр освіти Табачник узгоджує з російськими колегами (колишньою метрополією) підручник з історії для українських учителів, щоб не було різного трактування багатого для нас, українців, на трагічні події колоніального минулого.
Перебуваючи під могутнім зовнішнім тиском і розуміючи, що освічених людей неможливо загнати в «стійло», навіть маючи в ар’єргарді чисельну агресивну «п’яту колону» і велику кількість тих, хто ще й досі не вилікувався від тоталітарного синдрому, всередині країни, наша окупаційна влада робить усе задля того, щоб Україна якнайдовше, або й назавжди, залишалася резервацією безправних, невігласів-невільників, які не те що неспроможні на спротив, а навіть (як свідчать опитування) віддають перевагу матеріальному, ніж демократії і верховенству права. Не розуміючи, що в недемократичній країні, а тим більше в колонії, сподіватися на достойне життя неможливо.
Отже, поле для освітянської роботи в нас неосяжне. Острівцями світла в Україні (особливо що стосується гуманітарного аспекту проблеми) є півтора десятка вищих навчальних закладів, та цього замало. Мабуть, основну роботу з виховання патріотів своєї держави має виконувати школа. Адже через неї проходять усі наші діти. А чи виконує вона це завдання?
Сім’я. Ось де формується світогляд дитини. Але ж які сім’ї, таке й суспільство. Батьки продукують і будуть продовжувати продукувати зі своїх дітей майбутніх дорослих членів суспільства, подібних до себе.
Як вийти із цього зачарованого кола?
У такому складному становищі невизначеності суспільством свого шляху, коли нова влада взяла курс у напрямку від Європи (а іншого від неї годі було чекати), та просвітницька робота, що її проводить ось уже п’ятнадцятий рік газета «День», є такою необхідною і дуже нелегкою справою. Це єдина всеукраїнська газета, що взяла на себе цей тягар. У ній друкуються кращі уми України і її інтелектуальний рівень дуже високий. Тематика найрізноманітніша. Це як енциклопедія життя. Серед цього розмаїття тем, що порушує газета, гуманітарні займають чільне місце. Історія, мова, духовність. Минуле і сьогодення. Газета намагається переконати читача, «достукатись» до нього, але робить це делікатно, тактовно.
Узагалі неможливо переоцінити роль газети «День» у пробудженні людей від байдужості, зневіри. Вона вчить, що якщо вірити і діяти, то те, що здається неможливим сьогодні, обов’язково прийде в майбутньому. І те майбутнє настане тим скоріше, чим швидше ми, українське суспільство, прокинемося від летаргічного сну.
«День» надає багато уваги культурі. У постійній боротьбі «за шматок хліба» нам не було коли думати про високе. Так було в минулому, так залишається нині для багатьох наших людей. Для інших ця «боротьба за шматок хліба» сьогодні перетворилася на постійну боротьбу за наживу. А всі ми, мабуть, приходимо в цей світ, щоб жити повноцінним життям. Ці потреби десь глибоко сплять у кожній людині. Газета допомагає збагнути, що ми є найвищим створінням на Землі і що задоволення біологічних потреб для нас, людей, не є самоціллю.
У цій щоденній метушні нам нема коли поглянути навкруги і оцінити те, що нас оточує, те, що ми іще не зовсім зруйнували (не встигли). Оцінити природу. Яка краса, яка гармонія. Звідси генії черпали натхнення. Завдяки своєму дару бачити, відчувати навколишню красу, вони творили шедеври мистецтва.
А скільки нас приходило в цей світ і відходило в інший, так і не пізнавши, не відчувши, не переживши захоплення, насолоди від дотику до прекрасного? «День» і в цій царині багато чого робить задля того, щоб пробудити в читача потяг до прекрасного.
А природа — найвищий витвір Всевишнього, і газета віддає багато уваги вихованню в людей бережливого ставлення до неї. Бо наші справи і тут, м’яко кажучи, невтішні. Такі, як і все наше життя.
У тих країнах, де високий рівень освіти, культури, там і життя на такому ж рівні, і ставлення до природи відповідне.
Тут змушений від узагальнень на екологічні теми перейти до конкретного прикладу нашого ставлення до природи.
У «Дні» № 234 від 21 грудня 2010 року на другій сторінці Вадим Рижков повідомляє про розпорядження Кабміну від 3 листопада 2010 р. №2047-р «Про скидання надлишків зворотних вод до річки Інгулець», яке дозволяє викид із відстійника високомінералізованих шахтних вод і стоків. Оскільки моя оселя розташована за сто метрів від річки Інгулець, я і загострюю на цьому увагу.
Треба зазначити, що річку Інгулець зробити мертвою іще в 50—60-х роках минулого століття. Не стало риби, зникли жаби, перестали рости очерет, рогоза, водорості. А до того вода в річці була така чиста, що люди її пили, використовували для приготування їжі... Річка була повноводною. По ній ходили баржі із зерном і овочами. Цього всього я сам свідок. Це не із чиїхось розповідей мені відомо. А згубили річку ці ж викиди забрудненої води з Кривого Рогу, а також мінеральні добрива й отрутохімікати, що застосовувались у сільському господарстві. Все це стікало в річку. По законах здорового глузду схили більше 15є не повинні оратися. У радянські часи цього не дотримувались і родючий шар ѓрунту із вмістом хімікатів із таких полів змивався в низини, залишаючи на цих схилах глину і замулюючи річки.
У роки (це вже в незалежній державі), коли підприємства Кривого Рогу простоювали або працювали не на повну потужність, Інгулець помалу почав відроджуватись. З’явився по берегах очерет. Навіть стала запливати з Дніпра риба. Та браконьєри знищували її, і зараз (тепер) виловлюють до ікринки. Та це вже інше питання тієї ж екологічної, а загалом — освітньої проблеми, проблеми культури, ментальності.
Це рішення Кабміну (про яке йдеться в газеті) тільки легалізує викиди. Не було б цього розпорядження, ці підприємства все одно і далі б отруювали води Інгульця. А легально чи ні (це вже така дійсність) — природі від цього не легше.
Про себе я вже писав коротко («День» № 33 і № 225 за 2009 рік). А зараз на вимогу конкурсу — про своє дитинство.
Народився я нещасливого, як вважається, 13 числа березня 1940 року в селі Василівці, де й тепер проживаю. Хоч у війну був іще дуже малим, усе ж дещо залишилось у моїй пам’яті. Та писати про це не буду. І так забрав у вас багато часу. А те, що було після війни, пам’ятаю краще.
Увесь час голодували. 1947 рік особливо був тяжким у цьому відношенні. Хоч і попередній, 1946, і наступний, 1948, мало чим відрізнялися в моєму дитячому сприйнятті. Пам’ятаю, як дорослі мешканці двох сусідніх сіл, нашого та Євгенівки, дуже конфліктували (билися) за можливість копати коріння рогози, що росла по березі Інгульця. Ці корінці висушували, потім витрушували з них щось схоже на манну крупу і пекли коржики. Ми їх називали «маторженики». Вони були дуже міцні і ніякі на смак. Та головне, що їх було мало. Люди ловили ховрахів, запікали їх і їли. Наша сім’я ховрахів не їла, бо в нас не було кому їх ловити. Я і моя старша на чотири роки сестра ходили збирати колоски. Дорослі цього не робили, боялися. Нас, дітей, також ганяли з полів, та голод був страшніший за тих вершників, що не дозволяли нам цього робити. У той час мене мучила малярія не менше, ніж голод.
Батько іще до війни втратив праве око на сталеливарному заводі в Маріуполі, продовжував хворіти на глаукому другого ока і працював сторожем у колгоспі ім. Молотова. Мама теж працювала в колгоспі у городній бригаді. Нічого їм на трудодні не давали. На роботі їм один раз на день варили «затірку». Мама в глечику приносила цю затірку додому, завдяки цьому ми виживали.
Із одягу було якесь лахміття. А взуття не було. Влітку ходили босі. Я увесь час збивав собі пальці на ногах до крові, на деяких досі нігті не ростуть. Були в мене постолики (не буду описувати, що це за взуття, бо забере багато часу) на холодну пору року. Та вони намокали на снігу, тому доводилося сидіти в хаті. Та я хоч хлопчик. А моя сестра Зіна теж мала постоли. От якби було хоч одне фото з тих часів — то був би унікум для «Дня» і реліквія для нас. Та де там фотоапарат, сірників не було. Вогонь добували «кресалом». Для цього в одну руку брали шматок граніту, в іншу — шматок металу, бажано із терпуга, і ударяли металом по граніту. Ударяти треба «не в лоб», а по дотичній. Так отримували іскру. Під політ цих іскор клали шматочок вати. Коли вата затлівала, з неї роздмухували вогонь. На це витрачалося багато часу. Тому вогонь намагалися зберігати в плиті чи печі. Часто сусіди бігали одне до одного з відрами по жар. Опалювали «курайом». Це такий бур’ян колючий (перекотиполе). Світла не було. В темну пору доби світили каганцями. Частіше сиділи в темряві, бо заправляти каганці було нічим. Електричне світло з’явилося в 1956 році, як було завершене будівництво Каховської ГЕС.
Це дещо про дитинство. Про подальшу свою біографію писати не буду. Думаю, що і так заморив вас. А пишу про це, виконуючи побажання редакції більше знати про дописувачів, учасників конкурсу.
Про історію свого знайомства з газетою я також писав раніше («День» № 33 за 2009 рік). Та залюбки роблю це й цього разу.
Якось восени 2007 року побачив по телевізору дуже гарну жіночку, що сиділа в студії якогось каналу і говорила. Що конкретно вона говорила, я не пам’ятаю. Та це були слова, які бальзамом лягли в мою душу, бо повністю збігалися з моїми почуттями, переконаннями. На фоні мого глибокого розчарування, депресії від того, що сталося після помаранчевої революції, коли дух Майдану був зведений нанівець, те, що говорила з екрану ця розумна жіночка, було для мене еліксиром, стимулятором. Я відчув такий приплив сил духовних, фізичних, ніби мені було не 67, а 27 років. Її чарівність дуже потужно підсилювалась тим, що вона говорила. Мені дуже хотілося дізнатися, хто ж це така. Передача закінчилася, і я дізнався, що в студії була головний редактор газети «День» Лариса Івшина. Я відразу пішов на пошту і передплатив газету «День» на 2008 рік, бо був упевнений: який головний редактор — така й газета.
Отакий щасливий випадок допоміг мені відкрити найкращу всеукраїнську газету. У цьому я переконався зі ці три роки, що читаю її. Шкодую тільки, що не міг читати її цілих одинадцять років до того. Хоч «Екстракт 150», який Ви, шановна Ларисо Олексіївно, мені подарували, ніби компенсував втрачене мною і повернув мені можливість долучитися до кращих матеріалів, що публікувались у «Дні» до 2008 року.
Прошу вибачити мені за такого розлогого листа.
Щиро бажаю здоров’я, щастя, успіхів у всьому особисто Вам, шановна Ларисо Олексіївно, і редакції в цілому.
З Новим роком і Різдвом Христовим!
