Цими днями відзначаються 60-ті роковини початку виселення етнічних українців з території Польщі до України і етнічних поляків із України до Польщі. 9 вересня 1944 року Урядом української РСР і Польськім комітетом національного визволення була підписана Угода «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Депортації українців тривали аж до 1947 року, до сумнозвісної акції «Вісла». За різними оцінками з Польщі було депортовано від 600 тис. до 1 млн. українців. Нині є незаперечні факти і свідчення очевидців про те, що певна частина українців, які проживали на території Польщі, виявили бажання там і залишитися. Але тогочасні режими двох держав з цим не погодилися і почалося примусове переселення. У східних регіонах Польщі спочатку польським підпіллям, а потім військовими і спецслужбами комуністичного режиму розв’язався справжній антиукраїнський терор. Так, у Надсянні в селі Павлокомі вбили 366 українців, в Пескоровичах — більше 700... І цей трагічний перелік можна продовжувати. Свого часу, напередодні 60-річчя трагічних подій на Волині в обох країнах розгорнулася дискусія, яка багато в чому допомогла тому, щоб трагічне минуле не зашкодило сучасному духу і перспективам україно-польського партнерства. Було б доречно, якби аналогічна дискусія й пам’ятник, наприклад, в Павлокомі (подібний до монумента примирення у Павлівці на Волині) увінчали й пізнання цієї трагічної сторінки спільної українсько-польської історії. Рік Польщі в Україні — цілком прийнятний привід не тільки для спільних офіційних акцій, а й для позбавлення болю й образ минулого.
Варто відзначити, що «День» теж доклав певних зусиль щодо зміцнення чесних, добросусідських стосунків між двома державами підготувавши третю книжку із серії «Бібліотека газети «День» — «Війни і мир». Це книга про українсько-польські відносини на всіх етапах історії. Видано її двома мовами — української і польською. До речі, презентація видання відбудеться наступного тижня на форумі книговидавців у Львові.
У Держкомітеті у справах національності та міграції України повідомили про те, що вище згадану трагічну дату планується відзначити на державному рівні. Прийнятий нещодавно Указ Президента України Леоніда Кучми «Про заходи у зв’язку 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі», торкнувся багатьох дуже важливих питань. Усі рішення Президента — утворити оргкомітет з підготовки та проведення відповідних заходів, скласти плани і забезпечити фінансування, організувати науковий центр з дослідження історії українсько-польських відносин, відкрити Музей побуту та культури українців Закерзоння та ін. — безумовно, давноочікувані кроки в пошуках та утвердженні історичної правди і справедливості, на які вже так давно плекали надії тисячі немолодих людей. Про те, чого офіційні рішення ще не торкнулися, про те що ще маємо вибороти та довести, читачам «Дня» розповідає беззмінний (протягом 15 років!) голова товариства «Надсяння» і п’ять років як голова Об’єднання товариств депортованих українців із Закерзоння — Володимир СЕРЕДА.
— Володимире Миколайовичу, для початку, охарактеризуйте, будь ласка, час і обставини, коли почалася операція «Вісла», й взагалі — що таке депортація українців із Польщі?
— «Вісла» — це пізніше, в 47-му. А перші переселенці з’явилися восени 44-го, тобто рівно 60 років тому. Події відбувалися на українських етнічних теренах, де в містах мешкала все ж таки більшість поляків та євреїв, а в селах — абсолютна більшість українців. І цей простий люд, а українців поміж ними було 740—750 тисяч, жив у абсолютній злагоді на всій території вздовж сучасного кордону України, на землях, які тепер перебувають у складі Польщі. Це Холмщина, Надсяння, Лемківщина і, звичайно, Перемишль, який характеризувався особливо високим рівнем національного самоусвідомлення українців. У цьому місті на початку ХIХ століття почалося в Галичині національне відродження, в Перемишлі вчився (народився поряд, в селі Явірник Руський) творець мелодії нашого державного гімну Михайло Вербицький, працювали відома українська письменниця Уляна Кравченко, видатна художниця Олена Кульчицька. Згадки про це місто можна знайти ще в хроніках 981-го року. А у Холмі, ровеснику Львова, де похований Данило Галицький, народився Михайло Грушевський! Та хто з цим рахувався?! Потрібно було вирішити «проблему» повоєнного кордону, а людський фактор для сталінського режиму, як ми знаємо, не мав жодного значення.
Лише 16 серпня 1945 року була підписана офіційна угода між СРСР і Польською Республікою про повоєнний кордон, але виселення вже почалося у жовтні 1944-го. Підготовку ж до цього розпочали ще раніше — 9 вересня 44-го, коли була укладена угода між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення — «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Угода була підписана не суб’єктами міжнародного права. Польський еміграційний уряд перебував у Лондоні, а іншого, що задовільняв би Сталіна, ще сформовано не було.
Евакуація, як підкреслено було в документі, мала проходити на засадах повної добровільності — «примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо». Закінчитися ж акція мала до 1 лютого 1945 року. Однак ніхто ніяких засад добровільності не дотримувався. Напевно, варто пояснити ситуацію: лише в Грубешівському повіті польські націоналісти спалили від квітня 43-го і до кінця травня 44-го 52 українськi села, і вбито при цьому було не менше чотирьох тисяч людей. Нібито мотивація «евакуації» присутня — багатьом українцям там ніде було жити, душі людей заполонив тотальний страх за своє життя. До того ж повністю ліквідували українське шкільництво, громадське життя. Однак до 1 січня 1945-го було вивезено лише 19899 українців, і це давало привід стверджувати, що акція провалюється. Тому в 45-му році ще декілька разів відтерміновували закінчення «евакуації», і саме тоді розв’язано було шалений антиукраїнський терор, зокрема, у Надсянні та Східній Лемківщині. Що стосується Надсяння, то в селі Павлокома вбили 366 його мешканців, в Пискоровичах — понад 700, в Березці — 180, в Горайці близько 200. І цей перелік можна продовжувати…
Польське підпілля, дії якого координувало підпільне командування, бо ще йшла війна, в жодному разі не могло піти на такі жорстокі дії проти українців без мовчазної згоди на то тодішніх режимів, тобто радянської та польської комуністичних верхівок. Причетними до трагедій ставали і мародери, що живилися майном загиблих людей.
229685 українців були вивезені до 1 вересня 45-го року, тобто менше третини всіх українців Закерзоння. Коли ж ті українці, що залишилися, відверто й голосно заявили, що хочуть бути громадянами Польщі, тобто акція себе вичерпала, до переселення були залучені три дивізії Війська Польського. Їх доукомплектували, і силами військовиків методично, село за селом, за всіма законами депортації вивозили людей. Чим ближче до кінця акції, а офіційно вона закінчилая у липні 1946 року, тим брутальнішого характеру вона набувала. Створена навіть була оперативна військова група «Жешув», яка координувала виселення українців. У 1943— 1947 роках число українців, які загинули на території Польщі, досягло 30 тисяч. Абсолютна більшість цих людей вмирали зовсім не внаслідок воєнних дій, вони гинули просто через те, що були українцями. В цьому вся їхня провина…Всього ж, за офіційними даними, на територію Радянської України з Польщі виселено було 482800 українців. І, підкреслюю, не на добровільних засадах це відбувалося.
— В Указі Президента це трактується як виселення…
— Так, не йдеться про депортацію, може, через те, що в нашому правовому полі немає такого терміну. Хоча, за сучасними поняттями, це була справжня етнічна чистка.
У грудні 2001 року за дорученням Кабміну спеціальна робоча група, членом якої я, до речі, був, розробила законопроект «Про визнання депортованим українського населення з території Польщі в Україну». На жаль, цей законопроект застряг у Мінюсті, начебто там не вбачають у тексті можливим кваліфікувати евакуацію як примусову.
У Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ вже видано два томи архівних документів про депортацію як українців, так і поляків у сорокові роки минулого століття, і окремо третій том спогадів уродженців Закерзоння у загальній серії «Депортації».
Адже можливості такі зараз з’явилися. І ми б ще дали багато матеріалу тим працівникам Мін’юсту України, які й досі сумніваються у примусовому характері нашої «добровільної евакуації».
— А де саме поселяли переселенців?
— Основна частина опинилася в західних областях України — Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Рівненській та Волинській. Поселяли саме в тих місцях, що звільнилися завдяки польським переселенцям, яких теж «евакуювали». Це 742 тисячi 453 поляки та 33 тисячi 105 євреїв, що мали польське громадянство. Тільки зі Львова виїхало прблизно 120 тисяч поляків, вони боялися радянської влади, бо в них був гіркий досвід 1940-го року, коли багато хто із поляків потрапив у Казахстан.
— Скільки давали часу на те, щоб зібрати речі? Ви особисто пам’ятаєте, як збиралися?
— Кілька днів на початку, а потім могло бути, що й за лічені години люди збиралися. До нашого села Ляшки Ярославського повіту наказ на виселення потрапив у 46-му році. Всіх зібрали, оповістили — через кілька годин сісти кожній сім’ї на одну підводу і взяти з собою на мотузок корову. Ви уявляєте, що таке господареві, що знав усіх тварин на ім’я, з власних рук годував, все лишити на призволяще!.. Жінки плакали, чоловіки діставали часом по плечах прикладом, чулася лайка.
Чотири дні на станції чекали на вагони, потім нас — батька, маму, сестру, якій три з половиною роки було, і мене, одинадцятирічного — посадили в «товарняк». Ще старенька бабуня з нами була, вона страждала найбільше. Потім крім нашої сім’ї у цей же товарний вагон завантажили ще одну родину з дітьми та худобою. Це ще добре. А хтось сідав (садили!) на відкриті платформи взимку. Не дивно, що часом по приїзді люди помирали від застуди, від нервових перевантажень. 30 кілометрів територією Польщі ми їхали два тижні. Антисанітарія жахлива, всі завошивлені, голод…
По радянській території вже їхали, наче експрес, півдоби. Через Львів — на Тернопільщину. І там почалося «нове», злиденне життя. Особисто ми, яких виселили під кінець акції, отримали вже що було — справжню «шевченківську хатку» на дві сім’ї. Почалися проблеми — знайти дощину, зернину, солому. Якби не місцеве населення — не вижили б, повмирали разом з худобою. Певні бар’єи були й мовні, — на Надсянні інша говірка, та антагонізму між нами не було, це точно. До всього цього додалася посуха, неврожай. А через два роки — нова радість, «добровільна колективізація»...
— Нещодавно я була в Польщі, в кількох селах, в довоєннi часи знаних як українські. Сьогодні ніхто не міг сказати, чи живуть і скільки там українців… Щоправда, місцева українська церква відреставрована, нею опікуються.
— Щонайменше 150 тисяч українців не вдалося вивезти, в основному з глухих, лісових місцевостей. Діяльність УПА була теж спрямована на протидію виселенню, однак сили були нерівними. Польська ж влада була настроєна рішуче, та Сталін нарешті сказав: вистачить! А з ним не посперечаєшся. І тоді постало питання, що робити з тими, що залишилися, аби «остаточно розв’язати українську проблему в Польщі». І тоді визріла ідея — примусити їх виїхати на Захід, адже північні на західні терени повоєнної Польщі теж потрібно було освоювати — німців звідти виселили. Оце й була акція «Вісла», часи якої припали на кінець квітня—липень 1947 року. А приводом стало в кінці березня вбивство, яке приписують УПА, заступника міністра національної оборони Польщі, легендарного генерала Кароля Свєрчевського (псевдо — Вальтер), героя війни в Іспанії, польського комуніста. Є підстави думати, що такі, як Свєрчевський, тодішньому режимові заважали, надто незалежний, надто патріотично налаштований. Однак політбюро ПОРП тут же зробило заяву щодо винних, і 26 квітня 47-го року поїхали перші ешелони з українськими вигнанцями. Це була гігантська, ретельно продумана акція, бо ще у грудні- січні перед тим агенти польських спецслужб сортували людей на надійних і ненадійних. Селян свідомих, що пам’ятали про своє коріння, добрих господарів, священиків, вчителів везли в колишній філіал Освенцима, концтабір Явожно. Він діяв майже два роки і закрився лише тоді, коли виконав свою місію.
Майже 4 тисячі українців пройшли через його жорна. Хто зізнавався в надуманих провинах (справи тут швидко фабрикувалися), їхав у підготовлені для них польські тюрми для політв’язнів. Люди гинули від катувань, голоду, епідемій…
Про існування цього табору вперше офіційно заговорили лише у 1992 році. Тоді 27 вересня зусиллями відомого українського архівіста з Варшави Євгена Місила і з доброї волі бургомістра міста Явожно Анджея Венгляжа відбулася перша масова панахида вшанування пам’яті загиблих.
На місці, де у ями закопували померлих, під-час панахиди пан Венгляж дуже гарно говорив, він розповідав про нашу складну історію і як господар міста просив вибачення за помилки поляків. Через деякий час два президенти — України та Польщі — вже спільно відкривали встановлений тут пам’ятник.
Нарешті, аж цього року, приблизно 200 колишніх в’язнів, яких не судили, а протримали так — без суду та слідства, отримали визнання безвинної наруги над собою і пенсії. Щодо тих, яких засудили, і не ставлять питання про перегляд їхніх судових справ. Дуже рідко ця тема піднімається в засобах масової інформації у Польщі, та й у нас вона ретельно обминається. Хоча в акції «Вісла» потерпіло майже 150 тисяч українців.
А щодо того, що в колишніх українських селах тепер майже немає українців, то йде багаторічний і цілком зрозумілий процес асиміляції. Свідченням чого стали результати останнього перепису населення в Польщі, де назвали себе українцями лише понад 30 тисяч осіб, а ще 5 тисяч визнали себе лемками.
— На цьому історія з переселеннями не закінчується?
— В 48-му році, «йдучи назустріч проханням польської сторони», Радянський Союз передав Польщі землі в районі Перемишля (Медика і кілька сусідніх сiл). Звідти примусово переселили 100 відсотків українців. В 51-му році відбувся останній «обмін ділянками державних територій СРСР та Польщі». Знову тасували народи, ніби карти, на території у 480 кв. км. Ми віддали Нижньо-Устриківський район, де видобували газ та нафту, тобто діючі свердловини разом з переробним заводом. При цьому 40 тисяч українців ще добровільно-примусово переселили. Взамін цього поляки віддали західну частину Сокальського району, Червоноград, Угнів, Жвірку — суцільно етнічні українські терени. В сумі виходить, що 540 тисяч етнічних українців тасували, як карти. При цьому люди гинули, хворіли, страждали, ламалися їхні долі… А ми, свідки цього, хочемо, щоб нарешті Верховна Рада і вищі виконавчі структури дали об’єктивну політичну та правову оцінку того, що діялося. У Польщі вже давно діє Інститут національної пам’яті із своїм прокурорським штатом, який скрупульозно розслідує злочини проти польського народу. Останнім часом — включно зі злочинами проти українців на теренах Польщі. Ми ж маємо лише Державну комісію з увіковічення пам’яті жертв війни та політичних репресій, яка наші питання намагається лише зрушити з місця...
Не хочу, щоб у когось склалось враження, що ми розбурхуємо вогнище, ніби крайні екстремісти. Кожен член наших товариств більше, ніж хто інший, зацікавлений в добросусідських польсько-українських вiдносинах, бо майже у всіх частина родини живе у Польщі. Ми — за вiдносини на паритетних засадах. Якщо в селі Павлівка на найвищому держаному рівні українці заговорили про свою провину і там встановлено пам’ятник жертвам українсько-польського конфлікту, то абсолютно справедливо домогтися встановлення такого ж монумента примирення, наприклад у Павлокомі, над Сяном. Бо для справжнього примирення обом сторонам необхідно зробити зустрічні кроки. У наступному році, весною, виповниться 60 років з часу масового антиукраїнського терору у Надсянні та Східній Лемківщині. І було б дуже доречно, коли б саме у ці дні, так урочисто, як це було у Павлівці на Волині, ми всі, і українці, і поляки стали б учасниками урочистого відкриття монумента примирення на території Польщі. Святий обов’язок нашого покоління — не передавати у спадок своїм дітям і внукам зерна ненависті та непорозумінь, а навпаки — всіма силами засипати рови відчуження між нашими народами.
