Нову владу не можна звинуватити у відсутності енергійності. Щодня новинні стрічки приносять вісті про її кипучу діяльність — зовнішньополітичні плани, наміри перебудувати державний апарат управління, конфлікти в середовищі можновладців.
Зараз інформаційна, управлінська та політична ініціативи на боці влади, і творці політики цим сповна користуються. Переможені конкуренти у виборчій кампанії, попри показну активність, нецікаві громадській думці. За ними закріплюється імідж політиків із підмоченою репутацією, які належать уже історичній «епосі Кучми».
Водночас в експертному середовищі та на сторінках ЗМІ дедалі частіше починають звучати трохи інші оцінки: з основних питань державного життя дії влади насилу можна назвати системними, а в багатьох випадках здійснюються помилки, наслідки яких можуть бути негативними.
Ось аж ніяк не повний список цих критичних зауважень.
Перше. Механізми кадрової політики не стали прозорими. Багато призначень, як у центрі, так і на місцях, викликають обґрунтовані сумніви в компетентності нових керівників. Хоч якою б забюрократизованою була колишня адміністративна система, раніше співробітники апарату уряду не писали до ЗМІ з приводу невміння міністрів організувати роботу. Мовляв, наші шефи тижнями затримують документи, до них неможливо потрапити на прийом навіть із найнагальніших питань. Дійшло до того, що співробітникам одного міністерства довелося заочно відповідати через ЗМІ своєму міністру, який висловився в тому дусі, що його підлеглі, мовляв, багато отримують грошей і нічого при цьому не роблять…
Щодо якості нових управлінців також виникають запитання. Можна ж було, навіть беручи до уваги «революційні заслуги», призначити на посади перших керівників людей, чиї дипломи про вищу освіту не ставилися б під сумнів! А також не влаштовувати поголовні звільнення в районах і не брати на керівні посади співробітників, які не досягли 30-річного віку.
Квотний принцип розподілу посад між «Нашою Україною», СПУ та БЮТ виявився дискредитованим насамперед при призначенні керівників регіонального рівня. Останнім часом відкрито звучать закиди: центр або втрачає контроль над регіонами, або не хоче бачити, що деякі новопризначені голови державних адміністрацій не в змозі проводити відповідальну та компетентну політику внаслідок відсутності елементарних управлінських навичок.
Безумовно, будь-яке політичне призначення пов’язане з пошуком балансу інтересів, і тому є обставини, які з міркувань престижу не стають надбанням відкритого інформаційного простору. Але для зовнішньої пристойності хоч би видимість мотиваційної частини рішень у кадрових призначеннях можна було б представити публіці.
Друге. Створений дисбаланс між Секретаріатом Президента, РНБОУ й урядом. Навіть якщо припустити, що панове О. Зінченко, П. Порошенко та Ю. Тимошенко знаходять порозуміння з першого слова, і владних повноважень їм бракує лише в ім’я блага України, однаково наявний дисбаланс функцій і повноважень між очолюваними ними структурами рано чи пізно призведе до інституційного конфлікту. Якщо вже не призвів.
Аксіома науки управління свідчить: державний апарат управління не може ефективно працювати в штучно створеному ірраціональному політико- правовому середовищі, тому що це середовище розмиває відповідальність і дезорієнтує бюрократичну систему. Де зараз ухвалюють рішення? Чиє рішення є більш значущим — уряду чи РНБОУ? Єдина можлива відповідь — «як подивитися». І оце «як подивитися» може призвести до найнебажанiших наслідків.
Третє. Практика державного життя свідчить, що представники нової влади часом не дотримуються навіть тих принципів, які проповідували за часів «революції». Наприклад, досі щодо відомих персон, як у центрі, так і на місцях, розмежування влади та бізнесу не йде далі моральних декларацій. Хоча в чинному законодавстві начебто вистачає норм, що обмежують поєднання державної служби та підприємництва.
Четверте. Обгрунтовану стурбованість викликає та обставина, що через майже чотири місяці після перемоги нова влада не заявила про свої стратегічні орієнтири та плани діяльності. Єдиний документ — це програма діяльності уряду, яку можна вважати програмою лише в тому значенні, в якому її вважають такою самі автори.
Начебто такою стратегічною доктриною могла стати ідея євроінтеграції, але за тієї умови, що підведуть жорсткий баланс переваг і ризиків, пов’язаних із євроінтеграційним процесом. Чи існують такі розрахунки, наприклад, щодо базових галузей української економіки? Здається, в нас навіть відсутнє чітке уявлення про те, яке місце українська економіка займе в Європейському Союзі в разі успішної інтеграції.
Ідея європейської інтеграції може стати стратегічною доктриною в тому випадку, коли суспільство знатиме ціну входження до ЄС, а саме: скільки та які підприємства збанкрутують, дипломи про освіту яких фахівців перетворяться на нічого не варті папірці, які галузі економіки стабільно розвиватимуться тощо. А на сьогодні ідею європейської інтеграції її прихильники представляють як культурологічну проблему, але не як соціально-економічну.
П’яте. Складається враження (сподіваємось, помилкове), що нова влада перебуває в стані постійної боротьби. Останнім часом побутує навіть термін «саботаж». За версією деяких членів уряду, навколо дуже багато саботажників, а один із віце-прем’єрів навіть провів спеціальне історичне дослідження з цього приводу: завжди, мовляв, революційній владі протистоять саботажники.
Схоже, історична освіта зіграла з віце-прем’єром злий жарт. В Україні ніколи (!) в повному обсязі не виконувались ні укази президентів, ні розпорядження уряду. Свого часу в ЗМІ пройшла інформація контрольного управління адміністрації Леоніда Кучми, згідно з якою бюрократична система не виконувала або виконувала не в повному обсязі приблизно 40% указів і розпоряджень тогочасного президента. Думається, що насправді ситуація була набагато гіршою.
З’ясування причин неефективності бюрократичної системи — окрема тема. Але в нашому випадку слід би відзначити, що проблема полягає не лише в лінощах і неповороткості чиновників, але й у незадовільній якості прийнятих рішень.
Доводиться говорити банальні речі, але в повному обсязі виконують тільки рішення, належним образом підготовлені, які мають відповідну ресурсну базу, доцільність яких зрозуміла виконавцям. Водночас, як свідчить життєва істина, єдиним порятунком від поганих наказів є їх погане виконання.
Безумовно, було б помилково стверджувати, що в нової влади відсутня стратегія. З погляду інтересів майбутньої виборчої кампанії до Верховної Ради, її дії цілком системні та раціональні.
До влади прийшли досвідчені політики, які провели не одну виборчу кампанію. Не дивно, що перше, чим вони почали займатися — це облаштовувати територію «під вибори». Справді, в економіста прийняті поправки до бюджету викликають справедливу критику, але для виборчого технолога вони просто ідеальні. Так звані десять Юлиних ударів, як встигли журналісти охрестити нещодавно озвучені пріоритети уряду, — не що інше, як набір ефектних технологічних прийомів. А якщо додати 11 пункт — «притиснути» одного-двох олігархів, то бурхливі овації на адресу влади забезпечені.
Отже, в умовах постійної боротьби та безперервної виборчої кампанії безглуздо підбивати підсумки перших 100 днів нової влади. Цей умовний показник, що прийшов до нас iз американської політичної практики, в умовах України має всі шанси розтягнутися на 200 днів, 500 тощо.
Проте не можна погодитися з тими, хто стверджує, що в суспільстві нічого не змінилося з приходом нової влади. Влада отримала солідний кредит довіри, суспільна атмосфера стала відкритішою, в масовій свідомості сформувалася надія на позитивні зміни.
Протягом десятиріччя країна жила в атмосфері подвійної моралі та зневаги до закону, тому громадська думка позитивно сприймає багато з того, що робить влада, і впевнена в тому, що вона реалізує очікування людей.
Красномовний приклад — ситуація з приватизацією. Перші ж дії влади щодо інвентаризації набутої в цій сфері спадщини отримали відсіч. Критика реприватизації, що звучала в ЗМІ, багато в чому спирається на міфи. Тут варто навести одне спостереження — в середині 90- х років публічне неприйняття проведеної приватизації, точніше, перерозподілу державної власності, офіційна пропаганда називала не інакше як боротьбою з ринковою економікою, ретроградством і пережитками комунізму. Тепер, коли постало питання про інвентаризацію результатів роздержавлення, наводять аргументи на зразок «не буває чесної приватизації», «це налякає інвестора», «держава не може бути ефективним власником».
Попри чималу кількість скептичних оцінок щодо доцільності реприватизації, а можливо, й націоналізації, зусилля уряду в цьому напрямі заслуговують на підтримку.
Попри позитивні оцінки, виставлені громадською думкою, водночас набирають сили тенденції, на які вже не вдається заплющувати очі. Здається, що привиди парламентських виборів 2006 року заважають творцям політики зорієнтуватися в історичній і політичній перспективі. Складається враження, що зусилля нової влади йдуть за найгіршим сценарієм, коли вирішення принципових питань економічного та соціального розвитку відкладають «на потім». Мовляв, поки ще є час і потенційні конкуренти не «оговталися», треба застовпити територію, а потім, коли отримаємо більшість мандатів на наступних виборах, можна взятися й за реформи.
Колись в Україні повинна закінчитися виборча кампанія. А станеться це в той момент, коли на порядку денному для політиків з’явиться вже свого часу поставлене запитання — «яке суспільство ми будуємо»?
Для відповіді на нього доведеться повернутися до джерел державності та спробувати визначити національні інтереси, які повинні стати орієнтирами для формування державної політики.
Національні інтереси, здавалося б, — абстрактне й умоглядне поняття. Але українське суспільство зараз опинилося в такій ситуації, коли необхідно окреслити віхи подальшого розвитку, виставити своєрідні дорожні позначки на карті та запастися стратегічним потенціалом на найближчі роки.
Назвемо лише кілька проблем, що стосуються сфери національних інтересів, які повинні стати предметом обговорення політиків і громадськості.
Місце фінансово-промислових груп в економічному та суспільному житті. Початок формування ФПГ припадає на середину 90-х років, коли в умовах корумпованого владного середовища, відсутності державних економічних пріоритетів і економічної кризи ФПГ справді на якийсь момент могли створити ілюзію стабільності. Згодом, розподіливши сфери економічного впливу, ФПГ стали цілющим середовищем для поширення антиринкових відносин і політичної корупції.
Події останніх років переконливо показали, що український великий капітал, розвинувшись у корупційному середовищі, дедалі частіше стає причиною деградації економічних відносин, демонструючи несприйнятливість до інновацій. А навіщо, якщо з боку держави гарантують пільги, і працівникам підприємств можна хронічно недоплачувати, підтримуючи тим самим конкурентність продукції за рахунок низької собівартості. Цінності соціальної відповідальності бізнесу для українських ФПГ узагалі не більше ніж пустий звук. А якщо додати до цього, що на регіональному рівні в кожної ФПГ донедавна були «свої» голова місцевої держадміністрації, керівники силових структур і судових органів, картина вимальовується цілком завершеною.
Українські ФПГ формувалися всупереч інтересам суспільства, і колишня влада несе пряму відповідальність за зміцнення таких анклавів, де функції представницької, виконавчої та судової влади виконували двоє-троє великих власників.
Український великий капітал не став і не міг стати «локомотивом» суспільного розвитку.
Суспільство та держава зацікавлені в ліквідації гіпертрофованого впливу ФПГ на економічні та політичні процеси. І з цього погляду зусилля уряду повинні бути підтримані, — держава не повинна та не може перетворюватися на приватну контору двох-трьох олігархів.
Висновок виходить однозначний: українська економіка не зможе динамічно розвиватися, якщо державі не вдасться знайти ФПГ оптимальне місце в системі економічних відносин.
З іншого боку, було б помилкою перетворення прагнення обмежити вплив ФПГ на «антиолігархічну війну». Зруйнувати українську олігархію досить легко. З тієї простої причини, що на її володіння не поширюється легітимність принципу «священність приватної власності». У громадській думці розвинене надзвичайне сильне переконання, що багатство великих власників є незаконним. Та обставина, що ліквідні об’єкти виробництва, створені поколіннями радянських людей, унаслідок сумнівних маніпуляцій опинялися в руках вузького прошарку наближених до влади бізнесменів, забезпечило негативне ставлення громадської думки до ФПГ і великих власників.
Українське суспільство заплатило більш ніж високу ціну за безхмарне існування вітчизняних ФПГ. Але, хоч як це парадоксально звучить, їх ліквідація обійдеться ще дорожче, бо очевидно, що місце українських ФПГ легко можуть зайняти транснаціональні корпорації.
Колишня влада, «завдяки» своїй корумпованості, не пускала транснаціональний капітал до України. Нинішня, під лозунгами відкритості й боротьби з олігархами, цілком може створити протекціоністські умови для цього.
Проблема в тому, що в Україні політичний клас, здається, не до кінця усвідомлює загрози та ризики приходу транснаціональних корпорацій на місце українських ФПГ. Із цього погляду на прикладі численних фактів історії ХХ століття повчально прослідкувати роль транснаціонального капіталу в світовій політиці. Уроки, які можна винести з історії, прості — для держав, де були відсутні стійкі структури національної ідентичності та суспільний консенсус щодо національних інтересів, прихід транснаціонального капіталу завжди означав колонізацію. Так було в усьому світі, і Україна тут не буде винятком.
Якщо хтось вважає, що термін «колонізація» належить марксистській політології, використаємо модерновий термін «глобалізація». І, відповідно, поставимо запитання: чи зможе бідне українське суспільство, яке роздирають соціальні протиріччя, протистояти глобалістським стратегіям транснаціональних корпорацій?
Визначення ролі держави в господарському та політичному житті суспільства — наступне питання, що, безумовно, належить до сфери національних інтересів.
В умовах відсутності стійких цінностей, які становлять національну ідентичність, і наявності розколу країни, який нікуди не дівся після минулої виборчої кампанії, єдиним консолідуючим началом може й повинна стати держава, здатна провести політику в інтересах суспільства. У цьому сенсі рекомендації авторів програми «Блакитна стрічка», які пропонують роль держави звести до функцій надання послуг, в умовах України є сумнівними. На жаль, у публічних оцінках деяких представників нової влади якраз ці ідеї через непорозуміння набули поширення.
Можливо, в багатих і соціально стабільних країнах функції держави справді зводяться до надання послуг населенню. Але в Україні принципово інша ситуація. У нас на порядок денний ставиться питання відтворення цінностей державності, бо досі держава виражала інтереси вузького прошарку великих власників і корумпованого істеблішменту.
У найближчому майбутньому українське суспільство зацікавлене в інституційно самодостатній державі, здатній провести політику з реалізації національних інтересів. На це особливо хотілося б звернути увагу — реалізовувати національні інтереси може тільки держава. Не політичні партії та громадські організації, а саме ефективна дієздатна бюрократична система. Хоча, звісно, це не виключає й відкритості державних установ для громадян й обов’язку задовольняти їхні потреби.
Система державної влади в Україні ніколи не була інституційно самодостатньою та доцільною з функціонального погляду. Протягом десятиріччя штучно підтримували ситуацію, коли функціональні повноваження органів влади, як у центрі, так і на місцях, були розмиті та дублювали одне одного. Причина цілком з’ясовна — в такій ситуації особливу значущість мав арбітр, здатний «владнати» конфлікт.
На жаль, досі нова влада не лише нічого не зробила для ліквідації інституційного конфлікту, але через розширення повноважень РНБОУ та Секретаріату Президента тільки посилила його. Із цього погляду євроінтеграційна риторика має якийсь сумнівний вигляд, бо в європейській традиції організації влади саме уряд є центром формування та реалізації державної політики.
Не може не тривожити та обставина, що необхідність прийняття системоутворюючих законів про Кабінет Міністрів, Президента, регламент Верховної Ради, центральні органи влади нібито декларується лідерами революції-переможниці, але реальні дії в цьому напрямі, здається, перебувають на конспіративному рівні. Не хочеться вірити, що єдиною причиною цього є небажання втратити принадну можливість брати участь у вирішенні конфліктних питань у «ручному режимі».
Хоч що б там було, але досі жодних продуктивних ідей і планів щодо інституційної реформи від революціонерів-переможців не прозвучало. Більш того, усупереч численним критичним експертним оцінкам було вжито заходів для закріплення інституційної та функціональної нездатності центральних органів влади до реалізації державної політики.
Наступна важлива сфера, що є прерогативою національних інтересів, — це необхідність виходу української промисловості на якісно новий рівень, відповідний ХХI століттю.
Українська економіка залишається багато в чому неконкурентною, її базис становлять виробничі цикли вчорашнього дня — чорна металургія, видобуток вугілля, руди, хімічне виробництво тощо. Україна обґрунтовано пишається літакобудуванням, космічними технологіями й іншими високотехнологічними виробництвами. Але вони не є визначальними в структурі української економіки. Основна частка українського експорту припадає на напівфабрикати та продукцію низького рівня обробки. Наукомістке та високотехнологічне виробництво займає незначний сегмент. Можна назвати це як завгодно — ривок, прорив або ще якось, але без рішучого якісного оновлення промисловості Україна має всі шанси опинитися серед країн третього світу. Тим часом необхідність впровадження інноваційної моделі економіки поки що залишається благими побажаннями.
Визначення геополітичних пріоритетів державної політики — найскладніша та найсуперечливіша проблема національних інтересів. Україна була і, швидше за все, в найближчому майбутньому залишиться типовою буферною державою. Які ризики несе балансування між інтересами двох суб’єктів світової геополітики — Заходу та Росії, — українське суспільство сповна відчуло під час минулої виборчої кампанії. Можна сміливо прогнозувати, що подібна ситуація з регулярністю повторюватиметься кожну наступну виборчу кампанію, якщо не вдасться сформувати оптимальні геополітичні пріоритети державної політики.
Серед національних інтересів не названі завдання розвитку науки, освіти й інших важливих сфер суспільного життя з тієї причини, що ця стаття має радше постановочний характер із надією, що дискусія про пріоритети розвитку держави та суспільства стане спільною справою всіх зацікавлених політиків і експертів.
