Життям рухає ідея. Вважається, що найбільшими винаходами, які змінили хід розвитку людства, були друкарський верстат (Йоган Гутенберг), олівець (Конрад Геснер, Швейцарія), астрономічні прилади (Магараджа Джейн Сингх, Індія), телеграф і код Морзе (Самюель Морзе, США), динаміт (Швеція, Альфред Нобель), телефон (Александр Белл, Сполучене Королівство), радіо (Гільєльмо Марконі, Італія), аероплан (Орвіл та Вілбур Райт, США), електронне телебачення (Володимир Зворикін, Росія), кулькова ручка (Ладіслао Біро, Аргентина — Угорщина), ліки для імунної системи в боротьбі проти СНІДу (Гертруда Еліон, США) та компактний диск (Джеймс Рассел, США). Зв'язок між батьківщиною генія і її теперішнім соціально-економічним становищем — очевидний. Нині в розвинутих країнах інноваційна діяльність — це пріоритет №1 всієї державної політики. Генераторів ідей бережуть, їх заманюють з інших країн, пропонують найкращі умови для роботи, з ними співпрацюють бізнесові структури і, безперечно, опікується держава. Держава, яка знає, що її майбутнє — у мізках розумних людей. Україні теж ніколи не бракувало розумних людей. Вже кілька років Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України проводить конкурс на кращий винахід року. Цьогоріч його переможцями стали понад 40 авторів і авторських колективів, інноваційні роботи яких мають відношення до медицини, агропромислового комплексу, харчової промисловості, будівництва, металургії тощо. До речі, наймолодшому винахіднику (нової системи освітлення автомобіля) — 16 років. Нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Винахід — 2006» відбулося в рамках третьої міжнародної виставки «Винаходи та інновації — 2007», організованої Державним департаментом інтелектуальної власності, яка триває в Києві з 16 по 18 квітня. Яка доля чекає на винаходи українців, як держава ставиться до творчого та інтелектуального потенціалу країни — про це розповідає «Дню» голова Державного департаменту інтелектуальної власності Микола ПАЛАДІЙ.
«ПОСТАВТЕ СОБІ ЧОТИРИ ЦІЛІ — ЇХ БУДЕ ДОСТАТНЬО»
— Інноваційна власність — це сфера, де можна отримати кошти, підняти економіку держави. Держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб інтелектуальна власність працювала на нашу економіку. Якщо ми говоримо про конкурентноспроможність, то повинні зробити мотиваційні механізми для того, щоб бізнес був зацікавлений в нових технологіях (щоб для них були передбачені певні пільги щодо податків чи якісь інші). Мотиваційний механізм дуже важливий: якщо держава щось хоче створити, вона створює ці механізми. Якщо вона хоче, щоб розвивалася якась сфера бізнесу, то робить для того сприятливі умови. Нині нам потрібна нова державна політика в сфері підтримки інноваційної діяльності для конкуретноспроможної продукції. Я кажу про те, що треба намалювати якусь ціль: що ми будемо продавати — космічні кораблі чи будемо торгувати лісом або зерном, яку перспективу для себе ми робимо, чим Україна буде представлена на світовому ринку. Одна компанія каже: «Я торгую мобільними телефонами», інша — «Я — автомобілями», вони думають про те, як випередити конкурентів, і для цього роблять відповідні кроки, щоб потіснити конкурентів. Нам треба говорити про цілі, відпрацювати плани, щоб зробити український товар конкурентноздатнішим за польський чи американський...
Нещодавно наша делегація їздила в Женеву в Інститут стратегії і політики розвитку. Там нам задали питання: «Чого Україна хоче?» Тобто, в залежності від того, чого ми хочемо, нам можуть допомогти визначитися зі стратегією. Мовляв, якщо ви хочете вступити в СОТ, вам потрібно — раз, два, три, чотири; хочете в ЄС — потрібно ще щось. Такий принцип. Ця організація має спеціальний підрозділ людей, який займається майбутнім, у нас у державі немає такого підрозділу. Держава не займається своїм майбутнім.
— Що для цього потрібно зробити?
— Перше — закон щодо нової політики в інноваційній сфері. Якщо відповідний закон приймуть у Верховній Раді, уряд буде змушений його виконувати, а в центральні органи виконавчої влади будуть направлені директиви на виконання цього закону.
...Нині суспільству потрібно говорити не хто переможе — помаранчеві чи біло-блакитні — а потрібно об'єднати суспільство навколо якоїсь ідеї, яка запросто може стати національною ідеєю. Наприклад, якби ми сказали, що ядерна електростанція з альтернативним джерелом енергії буде українською, що її придумали і зробили українці і такого немає ніде в світі! Що двигун для автомобілів ми зробимо найкращим у світі, що ми впровадимо в сільському господарстві технології, яких немає в жодній країні! А боротьба з раком, туберкульозом?! Поставте собі чотири мети — їх буде достатньо. Було б кому працювати! Якщо ми говоримо не про політичні сили, а про те, що побудуємо завод, який приноситиме 2 мільярди доларів на рік, чи електростанцію, яка може принести нам 200 мільярдів доларів, то цим ми можемо об'єднати Україну. Тоді ми говоритимемо не про політичні кольори, а про кадри, адміністрацію. Люди ж, які працюватимуть над цим, говоритимуть: «Ми — найкращі, бо такого ще ні в кого немає». Нам потрібно говорити про те, що українці — талановиті, розумні, конкурентноспроможні! Ви дивіться, як американці себе поважають і люблять Америку, вони пишаються собою, своїми досягненнями. У нас немає такої військової могутності як у Америки, але ми можемо сказати так, як це роблять шведи, фіни, німці: ми маємо технології, яких не мають американці. За великим рахунком, про це має говорити голова Верховної Ради, парламентарі, прем'єр, Президент. Якщо люди побачать, що в нас починає щось будуватися, починається впровадження інноваційних структур, то, я думаю, через півроку, завдячуючи й журналістам, люди зрозуміють, що наша перспектива — це не перспектива вступу чи невступу в НАТО, а перспектива бути країною в десятці конкурентноспроможних, а це вже зовсім інший статус країни. Чи нас влаштовує 84 те місце за розвитком? Думаю,що спочатку можна було б поставити завдання-мінімум: за рік знизитися на кілька пунктів по цій шкалі — з 84 го на 80 те, потім — ще.І ми побачимо, що через 10 років ми будемо, бодай, в п'ятдесятці чи тридцятці найрозвинутіших країн. Коли ми говоримо про шведський соціалізм, зазначаємо, що шведи займають перше місце по конкурентноздатності економіки в світі — тільки з року в рік міняються цим місцем з фінами. Вони мають такий соціалізм тому, що в них — величезні податки, надсучасні технології, конкурентноздатна економіка і відповідний соціальний «шлейф»: молодь з квартирами, соціальні виплати, великі зарплати, страхова медицина і так далі. Тобто, інноваційні технології дають можливість «заповнювати» всі соціальні потреби: і не виникає питання де взяти гроші лікарям, вчителям, науковцям... Під єдиною метою держави — інноваційного розвитку — їй потрібні фахівці в сфері космосу, сільського господарства, юриспруденції, менеджменту. Взагали, якби ми вибрали таку модель розвитку, такі державні пріоритети, то економіка сама б піднялася через рік-два. Нам потрібні не юристи, яких нині є по 180 чоловік на одне місце, а технологи, інженери, хороші слюсари, водії і так далі. Потрібні люди, які не лише даватимуть ідею, а все це виконуватимуть.
— Але щось не дуже чути, щоб верховна влада демонструвала інтерес до інноваційної діяльності українців...
— Зараз ми обговорюємо з віце-прем'єр-міністром Дмитром Табачником побудову під Києвом інтелектуального містечка для наших науковців та винахідників у зручній, прекрасній зоні. Інтелектуальні містечка не є новинкою — Росія цим займалася з радянських часів: вибиралися найкращі місця під Москвою для науковців, яким давалися всі можливості для роботи. Це роблять нині в Естонії, де починається вже будівництво такого містечка, в Росії, Фінляндії — у всіх країнах, і нічого в цьому немає нового. Мені б хотілося, щоб у нашому центрі був зібраний науковий потенціал України, який би і генерував ідеї, і досліджував вже готові. При цьому саме держава має сказати: якщо ця технологія (приміром, надсучасний ядерний блок) дасть стільки електроенергії Україні, що вона перестане бути енергозалежною, чи якщо нові медичні препарати, розроблені там, зможуть подолати рак чи туберкульоз — мене ця технологія цікавить. Держава дає якісь кошти і будує приміщення з лабораторіями, комунікаціями, зв'язком, Інтеренетом тощо. Не потрібно 100% державних коштів. Допоможе бізнес. За великим рахунком, від держави не треба більше 10%. Бізнес каже, що йому держава не потрібна у фінансуванні, а потрібна як партнер. Щоб вона була разом з нами в проекті — в усьому світі так.
90 ТИСЯЧ ПАТЕНТІВ — ЗА 15 РОКІВ
— Але все ж у нас є винахідники. Можливо, їм важко працювати в наших умовах, але їхні ідеї якось впроваджуються в життя?
— Є такі варіанти: хтось знайшов бізнесмена, хтось — банкіра, який профінансував ідею; людина створила підприємство, воно розкрутилося і почало виробництво. Такі випадки у нас є, але мало. Тих, хто «розкрутився», яких я знаю по Україні, можу назвати максимум 20. Це дуже мало. Уявіть собі: на 46 мільйонів людей — 20 прикладів.
— Чи багато в Україні винахідників? Хто вони?
— За 15 років ми видали 90 тисяч патентів від імені держави на наукову новизну та на світову новизну. Олександр Ніколаєнко — винахідник, переможець наших конкурсів, який створив свою компанію і нині виробляє самостійно розроблений лікарський препарат «Ербісол». Він допомагає при інсуліновій залежності, при онкохворобах, діє як імуномодулятор тощо. Ліки нормально продаються, при цьому Ніколаєнко сам взяв кредит, сам заснував підприємство на 20 чоловік. Є в нас винахідник, академік Анатолій Завірюха, який винайшов ефективні ліки від лейкозу «Лейкозал». Переможцем наших конкурсів став Володимир Кльосов — розробник з Донецька, приватне підприємство якого розробило двигун внутрішнього згорання, ефективніший за японський. Проте, наразі у нього немає інвестора, щоб працювати далі. На відміну від нього Станіслав Адаменко, автор розробки методу видобутку енергії з новітніх джерел (вже побудована промислова станція по видобутку такої енергії), знайшов в Україні інвестора, який вже його фінансує — вкладено декілька десятків мільйонів доларів, і я думаю, що вони скоро продемонструють цю станцію.
— Який шлях доводиться пройти винахіднику з часу задуму до моменту, коли його винахід «поставлять на конвейєр»?
— Це дуже складний шлях. Фіни кажуть: «Ми працюємо на 15 років наперед». У них від винаходу до впровадження ідеї у вигляді товарів на ринку проходить 11— 12 років, і вони хочуть скоротити термін до восьми. У нас — набагато більше, інколи — до 50 років. Але тоді все це вже так застаріло, що нікому не потрібно. Нам також треба прагнути до стандартів Європи. Але ніхто особливо не відслідковує вітчизняних винаходів. Ми робимо ці конкурси, ініціюємо святкування в Україні 26 квітня Всесвітнього для інтелектуальної власності (запровадженого рішенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності), але попит бізнесу на винаходи малий — з'являється, але такий, як уламки. Причина ще й в тому, що фахівці мають оцінити винахід — не лише на новизну, а й, якщо його хтось захоче профінансувати, на дохідність: приміром, що певний винахід може принести 100 мільйонів доларів. При цьому бізнесмену треба сказати, скільки в нього треба вкласти. А таких фахівців в Україні немає. Їх тільки почали готувати в нас як менеджерів інноваціної діяльності, і випускники будуть тільки через декілька років. Їх ще слід простажувати за кордоном, щоб вони подивилися, як треба «рухати» нові проекти.
ІНОВАЦІЙНІЙ СФЕРІ ПОТРІБЕН КАТАЛІЗАТОР
— ...Також треба звернути увагу на таке питання: мої колеги з Європи кажуть, що можна придумати надцікаву річ, але не мати змоги презентувати її на ринку, і можна придумати не зовсім цікаву річ, але з хорошим менеджментом, рекламою, промоушментом — тоді можна продавати навіть чукчам холодильники! Я говорю про те, що нам потрібно готувати талановитих спеціалістів, які повинні вміти «просувати» товар, пропонувати його. Фірми, які займаються такою роботою на комерційній основі, в зарубіжних країнах є, але в нас такого сегменту немає — це повинен бути бізнес-ринок.
— Вони повинні бути посередниками між винахідником і бізнесменом?
— Так, тому що у нас винахідник повинен бути технологом, інженером, фінансистом, бухгалтером та інвестором в одній особі. Це неможливо. Навіть коли у винахідника спитати, скільки потрібно коштів, щоб започаткувати виробництво його продукту, він не скаже. Не скаже й скільки це може принести коштів, або скаже — 100 мільйонів доларів. Але хто це підтвердить? Всі ці речі мають лягти на плечі менеджерів, яких у нас ще немає. Я погоджуюся з міністром освіти, який говорить, що нам потрібно поєднати три складові — освіту, науку і виробництво. Але щоб вони всі запрацювали, між ними треба поставити каталізатор — менеджера.
— А як часто до вас звертаються з тим, що порушуються чиїсь авторські права?
— Дуже часто. Як третя сторона, Державний департамент інколи виступає в судах на суперечках. Із приблизно 500 судових справ, які нині мають провадження, приблизно 90% стосується нечесного використання (крадіжки) торгівельних марок. Думаю, якщо в нас на належному рівні буде економіка, то таких справ у нас залишиться 10%, а решта, як і в Європі, стосуватиметься патентних справ. За цими факторами визначається й аналіз економічної ситуації в Україні. Наприклад, п'ять років тому в нас було на рік 50—70 справ. І я думаю, що завтра їх буде ще більше. Тобто, чим більше ви їдете машиною, тим більше у вас проблем: той вкрав, той використовує, той каже: «Ні, це моє...» Тільки ми знаходимося в такій ситуації, я б сказав, специфічній. Так, в розвинутих країнах людина ніколи не запатентує знак «Макдональдса» чи ще якось загальновідомої фірми, а у нас це є. Можливо, в нас є якісь хвороби — але я б сказав, що це хвороби росту. Їх треба пережити. В Україні були проблеми з авторськими правами, з продажем піратських дисків — ми пережили вже багато, але ми виросли з цього і сказали, що можемо з цим боротися, хоча цим ми не вирішили проблему на 100%.
— Ви відзначили переможців конкурсу за 2006 рік. Що на них чекає далі?
— Всі переможці конкурсу будуть брати участь у тендерних державних процедурах відносно використання чи впровадження тієї чи іншої технології. А кошти можна вкласти тільки туди, де бізнес каже: «Я готовий вкласти!» Бізнесмен ніколи не вкладе кошти в справу, де побачить більше ризиків, ніж майбутнього прибутку. Держава ж має забезпечити існування венчурного капіталу, фондів, підприємств і так далі, а бізнесмен може співпрацювати тільки з фондовим ринком.
— Тоді чи не звернуться наші винахідники до інвесторів за кордон?
— Наскільки мені відомо, таких є одиниці — сплеску, як такого, не було. Я не думаю, що є така проблема, як відтік кадрів. В науковому світі в Європі взагалі немає такого поняття. Одні вчені їдуть туди, інші — сюди. Велика кількість науковців живе у Швейцаріїї, тож швейцарців звинувачують в тому, що вони перетягують їх до себе. Але у Швейцарії зробили найліпші умови для цього! Зробімо сприятливе середовище для науковців в Україні — і у нас буде така ж ситуація: як гриби, повиростають венчурні фонди, бізнес запрацює з винахідником. А то у нас є і винахідники, і бізнес, але окремо один від одного. Немає каталізатора. А держава має сама сказати: «Я показую, як треба робити!» Наразі ми взагалі нікуди не йдемо — навколо одні гасла! А іншого шляху немає. В Америці, завдяки теорії, яку відпрацював стипендіат Нобелівської премії Солоу, нині діє десяток конкурентноспроможних підприємств. Кожна розвинута країна мало свого нобелівського лауреата — людину, яка рухала цей проект — і, головне, було завдання з боку держави. Бо якщо держава не хоче, чи не розуміє, чи руки не доходять — результату не буде. Що буде з компанією, яка не займається своїм майбутнім, своєю конкурентноздатністю? Вона не виживе. І так — кожне підприємство, і кожна країна.
