Під час відкриття Олімпійських ігор коментаторка на котромусь українському каналі прощебетала у захваті: мовляв, її дуже тішить організованість і ввічливість китайців і що Мао Цзедун такий молодець, добре їх організував.
Про маоїстські методи організації написано томи. Але тим, кого дуже захоплює злагода по-пекінськи, мабуть, варто нагадати бодай деякі факти.
Прихід до влади керманич розпочав з чисток у власній партії. Кількасот тисяч партійців щезли безслідно.
У 1957-му, згідно з гаслом «Нехай розквітає сто квітів», інтелігенцію закликали критикувати владу. Інтелігенція повірила, розговорилася. Незабаром усі балакуни опинилися в таборах.
Через рік узялися за робітників і селян. Їхніми силами запланували Великий стрибок до комунізму. Кампанії з виплавки сталі у хатніх печах або з винищення горобців були для китайців зовсім не анекдотичні. Економіка країни обвалилася, продзагони забирали в селян харч до крихти (щось до болю знайоме, чи не так?). Наслідком Стрибка стала смерть від 20 до 40 мільйонів чоловік. Тепер той період у офіційних китайських документах сором’язливо називають «стихійним лихом» або «смутою».
Треба було перекласти на когось відповідальність за оте стрибання. Мао думав недовго: оголосив «культурну революцію». Сформовані з «ініціативи знизу» бригади хунвейбінів — агресивного молодого бидла — кинулися громити партійні й державні органи та й просто вбивати всіх, хто їм не подобався. Країна занурилася у кривавий хаос. Подекуди доходило до справжнього людожерства з ідейних міркувань: у їдальнях подавали страви з м’яса «контрреволюціонерів». Захоплені хунвейбінами міста довелося згодом визволяти за допомогою авіації та артилерії. За неповними підрахунками, від окультурювання загинуло понад мільйон осіб.
Ті, хто оспівує процвітання і цивілізованість нинішнього Китаю, напевно, керуються принципом: якщо факти не збігаються з їхніми поглядами, тим гірше для фактів. З таким підходом справді легко забути, як у 1989-му в Пекіні «цивілізовано» чавили танками і розстрілювали неозброєних студентів, котрі повірили у чергові «сто квітів». Або не звертати уваги на Тибет, де на демонстрації мирного населення відповідають кулями. Чи вдавати, що в селян не забирають землю під ще одну безглуздо масштабну будову, а коли знедолені перечать, то дістають у відповідь ті ж таки кулі. Не помічати робітників, які працюють по 12—16 годин без нормальних вихідних на фабриках-потогонках під постійною загрозою будь-коли бути викинутими на вулицю, не знати про людей, чиє житло без належної компенсації забрано під спорудження олімпійських об’єктів, не чути про в’язнів, у яких у спецтаборах живцем видаляють органи для трансплантації...
Найбільша брехня, точніше, самоомана Компартії — що Олімпіада легітимізує і зміцнить їхню владу на віки вічні. Ідейні людожери цілковито нездатні засвоювати уроки історії. 1936-го і 1980-го влада Німеччини (нацистська) і, відповідно, СРСР (комуністична) теж виглядала непохитною, і ті Олімпіади так само здавалися їм квитком у безсмертя. Є, до речі, певна іронія в тому, що для постановки церемонії в Пекіні запросили Альберта Шпеєра — сина Гітлерового улюбленого архітектора. Через дев’ять років після Ігор Гітлера спіткав сумний фінал, а процес розпаду СРСР став незворотним. Мені можуть заперечити, що обидва режими вели виснажливі й невдалі війни. Однак, вочевидь, влада КНР так само воює — з власним народом. І вона цю війну теж програє.
Вже тепер у Китаї спалахує по 60 тисяч протестів на рік. У них беруть участь мільйони людей — від безробітних до наукової еліти. Все більше неурядових організацій, котрі координують ті акції. Влада відповідає звично — кулями й тюрмами. Але, хоч би як банально це звучало, усіх не перестріляєш.
Я даю червоним у Піднебесній ті ж дев’ять-десять років. Після чого вони розсіються з димом від останнього пострілу.
І от тоді Китай дійсно розквітне.
