Автор цих рядків приїхав до України 10 років тому, зазнавши цілковитої професійної поразки. Після десяти років, витрачених мною на дослідження Голодомору 1932—1933, мої колеги по тій галузі науки, яка нещодавно називалася радянологією, звинуватили мене у фальсифікації історії та неправильному використанні свідчень очевидців, і двері, які, здавалося, трохи прочинилися, знову закрилися без будь-якого попередження. В Україні мене також зустріли аж ніяк не з розпростертими обіймами. Колишні історики колишньої Партії тільки почали вивчати те, що було знайдено у знову відкритих архівах, і багато хто підозрював мене в тому, що я приїхав учити їх історії їхньої країни. На загальний подив, у тому числі й мій власний, я вижив і навіть перетворився на певну постійну деталь на українській інтелектуальній сцені.
Отримавши запрошення на американські конференції по Голодомору, я прийняв їх з певним трепетом. Я пам’ятав, що я залишив позаду, і не був упевнений, що на мене чекає. На щастя, я був приємно здивований. Лариса Онишкевич (Шевченкове наукове товариство, Нью-Йорк) провела величезну роботу з академічними установами, ніяк не пов’язаними з українською громадою. Нью-йоркський Колумбійський університет, де проводилася одна з конференцій, можливо, виявив велику чутливість завдяки існуючому в українській громаді проекту зібрати п’ять мільйонів доларів для створення в Нью-Йорку аналога гарвардського Інституту україністики, чого не можна, втім, сказати про вашингтонський Кеннанівський інститут, якому подібний проект у найближчому майбутньому не світить.
За останнє десятиріччя колишня радянологія як галузь науки змінилася майже до невпізнання. 10-12 років тому новими зірками в академічних колах вважали тих, хто намагався дискредитувати саму ідею існування тоталітаризму і довести, що злочини сталінського режиму були сильно перебільшені за часів холодної війни. Навіть після здобуття Україною незалежності вони розглядали її як тимчасове явище, яке не варто сприймати всерйоз. За роки, що минули після розпаду Радянського Союзу, коли архіви в Україні вже були відкриті та існувала можливість спілкуватися з тими, хто їх вивчав, навіть найзатятіші радянофіли пересвідчилися, що за радянських часів в Україні справді коїлися жахливі речі, які згубно вплинули на її культуру та забрали мільйони життів. Крім того, багато вчених відмовилися від стереотипу ХIХ століття про «народи, позбавлені культури», закріпленого в радянській доктрині «історичної дружби народів», і визнали, що, навіть не маючи повноцінної державності, народи все ж таки можуть мати свою історію. У випадку з Радянським Союзом це означає, що хоча практично всі народи так або інакше постраждали, але страждали вони по-різному, через різні причини і з різними результатами. Принаймні, ті самі люди, які лише кілька років тому категорично заперечували, що українці — і не тільки вони — за сталінських часів стали жертвами геноциду, тепер готові хоча б почути це. І практично всі вже визнали, що, попри всі свої проблеми, незалежна Україна існує та існуватиме. Інша частина світу поступово звикає до цієї думки і намагається зрозуміти цю країну, що постала несподівано для багатьох.
Схоже, у світі існує прогрес і навіть справедливість, яка здійснюється часто важко і не завжди неминуче, але все ж таке трапляється. На відстані 70 років ми раді, що змогли зробити щось для тих, чию пам’ять ми шануємо.
