... Ні, що витворяв, га?! Що ви- тво-ряв!?.. Але, викрили, ви-кри- ли й до ганебного стовпа пришпилили. О-ось, ось він, помилуйтеся: досвідчений такий ка-де-біст! І у світлі часи незалежності, бувши головою Служби безпеки України, продовжував творити свої чорні справи! Вербував, розумієш, агентуру. І це замість того, щоб, наприклад, «змову грибників» своєчасно викрити. А вона визрівала не один рік! Адже основні її учасники — відставники — постаріли не відразу, а поступово. Ну, а коли все ж таки позбулися від старості розуму, вирішили йти пішими колонами через чернігівські ліси на Київ. Скидати, з козубами через плече, законну владу. Якби цій змові поклали край ще у зародку, її викриттям не довелося б займатися набагато пізніше, у найбільш невідповідний момент, коли скандал із зникненням журналіста Георгія Гонгадзе став набувати міжнародного резонансу. Але ж ні, коли майбутні «грибні змовники» ще тільки починали впадати у маразм, він вербував іноземних підданих! Та ще й брав з них розписочки про виплачені ним казенні гроші.
ДЕРЖАВІ ПОТРІБНІ СПЕЦСЛУЖБИ, А НЕ ГОЛУБ’ЯТНI
Гаразд, залишмо іронію. Йдеться про матеріал «Свобода слова нынче в цене», опублікований у №1 (94) тижневика «Кіевскій телеграфъ». Він присвячений темі, до якої вже зверталася ця газета, — незаконній торгівлі зброєю. У двох словах викладу суть справи. У Італії, в Туріні, ведеться слідство у справі з «обвинувачення групи міжнародних аферистів» на чолі з таким собі Дмитром Стрешинським, яка незаконно, всупереч санкціям ООН постачала у «гарячі точки» зброю, в тому числі й українського походження. Арештований авантюрист на допитах заявив, що до цього був нібито причетний генерал Є.К.Марчук, який на той час очолював СБУ. Ну, оскільки йшлося про українську зброю, то що ж їм було заявляти? Що її контрабанду організував полковник Ніколаї? Так, подейкують, він приторговував зброєю в африканські країни, які були колоніями Англії і Франції. Але, по-перше, цей історичний персонаж очолював спецслужбу кайзерівської Німеччини, а по-друге, давно вже, вибачте, лежить у домовині.
Тож вибрати Марчука на роль організатора було зручніше. І зробити це звинувачені прокуратурою Італійської Республіки могли неспроста. Якщо згідно з карним законодавством цієї країни, як і України, максимальну відповідальність у таких справах несе організатор, то в результаті Стрешинський переходить у розряд виконавців, що неминуче позначиться на вироку. Якщо ж звинувачений ще й доведе, що Марчук їх до цього примусив шляхом шантажу і погроз, то взагалі буде виглядати жертвою й може вийти на волю прямо із залу суду, отримавши «умовно», або його візьме на поруки яка-небудь місцева жаліслива організація (наприклад, жіночий монастир).
Прошу звернути увагу на істотну обмовку: «якщо доведе». Це до того, що з опублікованих у «Телеграфі» матеріалів я не беруся судити, бреше чи ні на допитах «збройовий» контрабандист, як і причетний чи непричетний Євген Марчук до незаконної торгівлі зброєю. Щодо останнього це поки тільки звинувачення, які, по- перше, виходять від людей, які у цьому можуть бути дуже зацікавлені, і, по-друге, документально, наскільки я розумію, ще ніяк не підтверджені.
Те, що зі слів арештованого контрабандиста ці обвинувачення потрапили до звинувачувального висновку італійської прокуратури, ще не робить їх доведеним фактом. Повторюю: на даний момент це тільки звинувачення, судячи з усього нічим, крім заяв підслідчого, не підтверджені. Не більше того.
Цього не можуть не розуміти у «Телеграфі», який веде кампанію з «викриття» Євгенія Марчука, який сьогодні є секретарем РНБО України. (А що за манерою подачі матеріалів, тональністю, інтерпретацією фактів це цілеспрямована кампанія — легко пересвідчитися, прочитавши матеріали у №31, 47 за минулий рік і у №1 за цей рік.). Очевидно, тому й вирішили навести факт, який, на їхній погляд, є завершальним штрихом до його портрета. Прямо не сказано, але цілком однозначно дали зрозуміти, що Є.К.Марчук, очолюючи СБУ, завербував громадянина США Романа Купчинського. Цим ніби і пояснюється те, яке інтерв’ю з Марчуком підготував останній, будучи керівником української редакції радіо «Свобода». Щоб не бути голослівним, процитую:
«У своєму інтерв’ю пан Купчинський піддав критиці нашу газету та її головного редактора Сергія Мустафіна. Очевидно, досвід, набутий ним у роботі «на дядька» у В’єтнамі, у Празі, Києві та з Євгеном Кириловичем особисто, не дає йому можливості зрозуміти, що буває вільна журналістика, власна думка, та й просто людська порядність...»
Після «людської порядності» йдуть не менш велемовні міркування про «свободу слова». (Що стосовно видань Деркача саме по собі є смішним). Ну, а далі за тональністю схоже на відвертий шантаж. Судіть самі:
«Для повноти картини редакція «Телеграфу» хотіла б поставити пану Купчинському декілька запитань:
1. Чи отримували ви від Євгена Кириловича Марчука 500 доларів США 1 липня 1992 року в позику чи під розписку?
2. Якщо отримували, то за що?
3. Якщо під розписку, то чи повернули борг?»
Ну що ж, раз пішла гра у запитання, не розраховані на відповіді, в свою чергу і я також хотів би поставити анонімним авторам iз «Телеграфу» (згаданий матеріал не підписано) декілька запитань:
1. Але якщо є дійсним те, на що натякає вибудуваний ланцюжок «шеф спецслужби — гроші — іноземний громадянин — розписка», то чи розуміють ті, хто готував цей матеріал у «Телеграфі», на що прирікають цю людину? Людину, якщо все було саме так, яка погодилася працювати на нашу країну. Тобто, на інтереси не тільки мої, але й моїх колег iз цього тижневика, тих, хто за ним стоїть (якщо вони мають українське громадянство), ваші, шановний читачу...
2. За багато років роботи у журналістиці я не стикався з методами «журналістського розслідування», що дозволяють знаходити розписки, які підтверджують, що іноземний громадянин отримав від керівника спецслужби гроші. Такі документи можуть бути надані тільки тими, хто внаслідок службового становища мав до них доступ. Коли я помиляюся, буду вдячний колегам iз «Телеграфу», якщо вони заповнять цю прогалину в моїй професійній підготовці.
3. Якщо те, на що ви натякаєте, дійсно існувало, і Роман Купчинський працював на мою країну, то це було оплачено, зокрема, і з моєї кишені як платника податків. Яке право мали ви і ті, хто з цією розпискою вас ознайомив, викинути ці гроші на вітер?
4. Поки штаб-квартири відповідних відомств у близьких і далеких, дружніх і не дуже країнах не перепрофільовані на голуб’ятнi, Україні необхідні спецслужби, у тому числі й СБУ, які здійснюють захист національних інтересів методами, специфіка яких визначається діями протилежної сторони. Чи розумієте ви, наскільки згадкою цієї розписки у контексті саме цього матеріалу ускладнили роботу тим співробітникам наших спецслужб, які відстоюють національні інтереси України методами агентурної розвідки? Причому, коли це відбувається за кордоном, нерідко з ризиком для життя...
5. Якщо розписка дійсно існувала, то де гарантії, що люди, які реалізували цей факт в інтересах Деркача, не «оприбутковували» й інші документи у приватних інтересах? Чи означає це, що СБУ часів Деркачів (як свого часу дотепно помітила газета «Дзеркало тижня», корпорації «СБУ і син») було схоже на агентство з торгівлі агентурними даними в інтересах «золотої молоді»?
Ну, а якщо виявиться, що розписки не було, то можна собі уявити, якими «прийомами НКВД» скористалися колеги, щоб розправитися з тими, хто не хотів «віддавати розписку».
ІНТЕРЕСИ «ЗОЛОТОЇ МОЛОДІ» ОПЛАЧЕНІ РЕПУТАЦІЄЮ СБУ?
З усієї цієї історії із «збройовою» активністю підконтрольних Деркачу-молодшому ЗМІ можна зробити наступне резюме. Усі так звані обвинувачення побудовано на свідченнях «єдиного головного свідка» — Стрешинського. Ще влітку 1999 року під час передвиборчої президентської кампанії, коли Марчук був одним iз претендентів, ТРК «Ера» давала анонс телепередачі про «збройовий скандал». Тоді настирливо демонструвалося фото Євгена Марчука: ось, мовляв, головний «збройовий торговець». Тоді цей матеріал, не дивлячись на багаторазові анонси, не показали. Чому так сталося, стало відомо тільки тепер. І ось зовсім недавно ТРК «Ера» у розпалі дискусії з Марчуком показала той, 1999 року, матеріал iз позначкою, що це архів. З цього приводу виникає запитання: чи не почала фірма «Деркач і син» співпрацювати зі Стрешинським ще в 1999 році? Адже серед журналістів УТ 1, на каналі якого почала витисвоє гніздо ТРК «Ера», було створено особливо секретну спецгрупу з числа співробітників СБУ і небагатьох журналістів-телевізійників. Їм виділили декілька кімнат, до яких ніхто не мав права входити, навіть керівництво УТ-1. Вони й підготували згаданий вище і ряд інших матеріалів-«мочиловок» деяких кандидатів у президенти. Але для сенсації потрібні були фахівці, інформаційну базу для яких постачала тогочасна фірма «Деркач і син». Але, схоже, компромат був настільки незграбним, що хтось на вищому політичному рівні не дав йому ходу. Взагалі ця тема зі спецгрупою на ТРК «Ера» заслуговує особливого журналістського розслідування. Особливо в контексті даних, що стали відомими, про несплату тією ж «Ерою» понад 19 мільйонів гривень за оренду держмайна на УТ-1. Хто і чому «пробачив» цей борг? Невже «компромат» на Марчука коштував таких грошей? А далі виникає наступне запитання: чи не фірма «Деркач і син» відпрацювала лінію поведінки Стрешинському з дискредитації Марчука ще в 1999 році? Чи не пішли ці мільйони гривень на оплату послуг Стрешинського та інших іноземних співучасників цієї акції?
Далі, скільки разів і де пан Деркач та його представники зустрічалися з паном Стрешинським вже під час судового процесу в Туріні? Хто, кому, які інструкції чи матеріали давав під час цих зустрічей? Чи знає судова влада Туріна що-небудь про ці зустрічі? Запитань буде ще багато і до керівництва СБУ, Генеральної прокуратури та керівництва МЗС. Але на завершення сьогоднішнього запитальника, поставимо лише одне. На кого розрахована версія про те, що обережний Марчук, будучи головою СБУ, маючи солідний досвід роботи у розвідці та контррозвідці, починаючи свою політичну кар’єру, міг зв’язатися з міжнародним авантюристом для якихось незаконних операцій?
Від редакції.
Перший номер «Телеграфу» вийшов понад півтора тижні тому. Ми спеціально витримали паузу, чекаючи, якою буде офіційна реакція Служби безпеки України на дану публікацію. За логікою речей, СБУ, піклуючись про свою репутацію, повинна була дезавуювати її в засобах масової інформації. Цього не сталося. Чому? І друге запитання до керівництва СБУ. На сайті служби (www.sbu.gov.ua) у розділі «Нормативно-правова база» перераховано законодавчі акти, на які спирається це відомство у своїй повсякденній діяльності. Зокрема, Закони України «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про державну таємницю». Крім того, навесні минулого року було ухвалено Закон «Про розвідувальні органи». Як ви вважаєте, панове, ті, хто організував кампанію в «Телеграфі», жоден iз них не порушили?
ДО РЕЧІ
Служба безпеки України спростувала у понеділок інформацію про причетність до незаконного експорту зброї секретаря Ради національної безпеки і оборони, колишнього голови СБУ Євгена Марчука, повідомляє ForUm (www.for-ua.com). Що стосується свідоцтв звинуваченого в торгівлі зброєю Дмитра Стрешинського про його співпрацю з високими українськими чиновниками, що надійшли з італійської прокуратури, вони — вважають у СБУ — відпрацьовані на професійному рівні. У Стрешинського, як говорять у Службі безпеки, могли бути свої корисливі мотиви «потягти за собою» Марчука.
«Ви ж знаєте, законодавство в Італії таке, що чим більше когось висунеш, тим менше сам винен у тій чи іншій справі», — відзначив у зв’язку з цим перший заступник секретаря РНБОУ Леонід Рожен.
