Сьогодні в Україні відзначається День захисту прав людини. П’ять років тому наша держава ратифікувала прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1955 року Конвенцію про захист прав і свобод людини. Зрозуміло, в нашій країні дана тема обговорюється не раз на рік, а, без перебільшення, кожного дня. Однак сьогодні є ще один привід подумати про те, що в цій сфері змінилося за останній рік. Фахівці відзначають збільшення кількості людей, які звертаються до суду за захистом своїх порушених прав. За словами голови Верховного Суду України Василя Маляренка, зараз їх понад шість мільйонів. З одного боку, це свідчить про підвищення рівня правової освіченості співгромадян та їхньої готовності відстоювати свої права. З іншого — що порушення прав людини в Україні як і раніше залишається масовим явищем...
Ніна КАРПАЧОВА , уповноважена Верховної Ради України з прав людини:
— 55 років тому Генеральна Асамблея ООН запропонувала відзначати 10 грудня як День захисту прав людини. Саме в цей день 1948 року Генеральною Асамблеєю було ухвалено Загальну декларацію прав людини. Цього року ми відзначали 60-річчя створення ООН, 30-річчя з дня підписання Гельсінських угод, 10-річчя вступу України до Ради Європи, річницю помаранчевої революції. Це — тільки перші наші кроки до справжньої потужної демократії, до поваги прав людини. Дуже важливо, що гельсінський процес у свій час підтримав найкращі ідеали Декларації ООН про права людини і став подією для народів Європи і світу. Ми пам’ятаємо, що права і свободи були дуже болючими і проблемними питаннями в Радянському Союзі. Сьогодні можна сказати, що є певні здобутки. У мене досягнута домовленість з Президентом Віктором Ющенком щодо відзначення 30-річчя створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод у листопаді 2006 року на державному рівні. Сьогодні Україна приєдналася до факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур. Хоча його ще так і не подано на ратифікацію до Верховної Ради. 8 грудня своїм розпорядженням я призначила на громадських засадах дитячими омбудсманами Крук Юлію, студентку першого курсу факультету міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, та Івана Черевка, студента третього курсу Національного університету «Києво-Могилянська академія». За сім з половиною років існування органу уповноваженого з прав людини конституційним правом на звернення скористалися 673 тисячі громадян України, іноземців, біженців, осіб без громадянства.
Проте у нас є дуже серйозні проблеми з політичними та громадянськими правами. Цього року, як і в попередні роки, найбільша кількість звернень до омбудсмана торкається порушень громадянських та цивільних прав — понад 56%. Для мене це є тривожним симптомом. Раніше люди зверталися тільки з проблем порушень соціально-економічних прав. На другому місці по кількості звернень — щодо порушень соціальних прав (15%). Приблизно 13% — щодо порушення економічних прав. Проте майже на три відсотки зросла кількість звернень щодо порушення особистих прав людини. Значною останні два роки залишається кількість звернень щодо порушень політичних прав громадян: у 2004 році їх надійшло 2910, у 2005-му—1770.
Свого часу ООН наголошувала, що в Україні є всі ознаки, щоби влада визнала головним порушенням прав людини бідність. І, зрештою, це все-таки було визнано. Надзвичайно болюча проблема — порушення конституційних прав дитини. Вже в цьому році таких звернень надійшло 853 (у 2004 році було 600). На жаль, 12 тисяч українських дітей шкільного віку щороку не сідають за парти. Півмільйона наших дітей сьогодні залучаються до рабської праці, бо їхні родини через бідність не мають змоги виживати. Сьогодні кількість бездоглядних дітей у державі становить майже 200 тисяч.
Наступна проблема пов’язана з тим, що сьогодні людина не може себе захистити. Через бідність кожна друга людина не може скористатися послугами адвоката. Ми не маємо сьогодні професійної адвокатури, закону України «Про адвокатуру», черговий проект якого Верховна Рада знову відхилила. Що для цього треба? Лише політична воля і розуміння проблем наших громадян.
Головним порушником прав людини залишається судова гілка влади. Бо реформи в цій сфері не відбулися. Майже половина звернень щодо порушення громадянських прав стосується порушення прав людини на справедливий суд. Завалений Верховний Суд. Сьогодні не створені апеляційні суди, не запрацював вищий адміністративний суд. На превеликий жаль, нам так і не вдалося подолати насильство, яке застосовують правоохоронці під час затримань. Сьогодні кількість заарештованих майже не зменшилась. Кількість звернень щодо застосування тортур та приниження людської гідності працівниками правоохоронних органів за 11 місяців 2005 року складає 1276. Мої прохання, подання до Генерального прокурора, до судової гілки влади, до міністра внутрішніх справ залишаються в закритій скриньці. На місцевому рівні теж не відбувається ніяких змін. Сьогодні український народ позбавлений права контролю над судовою гілкою влади. Ми маємо прийти до обрання суддівського корпусу українським народом.
Тривожним є питання дотримання конституційних і виборчих прав.
В Україні, незважаючи на значні позитивні зміни щодо забезпечення свободи слова і думки, права на інформацію, так і не припинилися побиття, пограбування, залякування, арешти і переслідування журналістів. Також продовжують надходити звернення з приводу звільнень, переслідувань та цькувань за політичними мотивами лікарів, учителів, державних службовців.
Ігор ЛУБЧЕНКО , голова Національної спілки журналістів України:
— На жаль, Міжнародний день захисту прав людини ще дуже довго на всій планеті і, зокрема, в Україні святом не буде. Ми всі це прекрасно розуміємо. Для нас 10 грудня — день особливий, як день, який ще раз усіх нас єднає. Бо коли людина не знаходить підтримки і розуміння в державних адміністраціях, міністерствах, судах і прокуратурах, вона йде або до омбудсмана, або до журналістів. Сьогодні говорять про свободу слова. Кажуть, що Україна у цьому напрямі зробила великий прорив. Люди добрі, ми зараз не на мітингу! Давайте не будемо аж так захлинатися від радощів! У Києві дійсно якийсь прорив є. А на місцях ніякого прориву немає! Давайте не заколисувати себе такими словами! Там так само тиснуть на журналістів і так само вимагають приносити шпальти чергового номера газети в державні адміністрації, як це робилося раніше. Для нас це дуже велика проблема. І ніколи не буде демократії, якщо не буде свободи слова. Ми це повинні розуміти. Влада, попри всі заяви, ніяк не може покінчити з минулим. Не розкриті вбивства журналістів, не знайдені замовники... Результатів немає! А якщо немає політичної волі, щоб підтримати журналістів, то і про свободу слова ми говорити не можемо.
Раїса РУДЕНКО , вдова засновника Української Гельсінської групи Миколи Руденка:
— У Радянському Союзі весь народ був безправним і беззахисним перед державою. Треба було щось робити. 1975 рік. Радянський Союз голосує за Гельсінський заключний акт Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі, мовляв, він буде дотримуватися всіх прав людини та основних свобод. Це стало поштовхом до створення Української Гельсінської групи. Це дало нам можливість під прикриттям допомоги радянському уряду викривати порушення прав людини і доводити до їхнього відома. Очолив цю групу письменник Микола Руденко. До першої групи увійшло десять осіб: Левко Лук’яненко, Іван Кандиба та інші. Коли було оголошено про створення цієї групи, то в нашому будинку у Києві навіть повибивали камінням шибки. Реакція була моментальною. І люди, які заявили про свою участь в УГП, знали напевне, що вони будуть засуджені. Пригадую, як люди приносили безліч матеріалів про те, де, як і коли порушуються їхні права. Я не хочу образити Ніну Іванівну (Карпачову. — Авт.), але я певна, що ми тоді, не маючи державних установ і державної зарплати, працювали на захист прав людини більш ефективно, ніж це робиться сьогодні. Бо сьогодні пані Карпачова озвучує у Верховній Раді, що і там, і там порушуються права людей. А далі що? Права цих людей фактично так і не захищаються. І не тому, що у нас влада погана. А тому, що на місцях влада не змінилася: сидять радянські, проросійські, проімперські люди. Тому багато чого гальмується і не допускається. Прикро, що сьогодні ні одна людина нормально не може захистити свої права. Думаю, що в Україні ще багато чого треба робити, залучаючи й молодь. Наприклад, створювати такі механізми, щоб люди, які мають відстояти своє право, могли хоча б до когось достукатися. Вони, принаймні, повинні знати, де шукати комітет чи організацію, до яких можна звернутися.
Ігор ШУРМА , народний депутат України (фракція СДПУ(О)), заступник голови комітету ВР з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства:
— Я ніколи в житті не думав, що в 2005 році така тема може бути актуальною для опитування. Для мене повною несподіванкою виявилося те, що саме в 2005 році, коли на весь світ було задекларовано прихід до влади народного Президента, почали таке виробляти з людьми, — маю на увазі ті політичні переслідування, репресії, які відбувалися упродовж цього року. До зими ці процеси потроху вгамувалися, але причиною цього є винятково наближення парламентських перегонів. Я переконаний, що люди, які сьогодні при владі, при нагоді продовжуватимуть політичні репресії, ця агресія набуватиме ще більш жорстких форм.
Порушення прав людини тривають і сьогодні. Одне з підтверджень цього — щоденні нові повідомлення на сайті «Політ-терор». А ось вам ще один свіжий приклад: по всій Україні пройшли ініціативні збори щодо проведення референдуму стосовно вступу України в НАТО. І сьогодні влада усілякими можливими, правдивими і неправдивими, явно тенденційними кроками намагається порушити права людей на проведення такого референдуму, порушити їх право на волевиявлення.
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник:
— Найбільш поширене порушення прав людини в Україні — це порушення конституційного права на медичне обслуговування. Найрезонансніші порушення, відносно утримання ув’язнених і подібне, усе ж стосуються не всіх громадян. А ось те, що абсолютно зруйнована система медичного обслуговування, і навіть хабар не дає гарантії якісного лікування, це серйозна проблема. Другим по недотриманню я б назвав право на захист своїх прав у суді. Суди залишаються важкодоступними.
Євген ЗАХАРОВ , голова Харківської правозахисної групи:
— Найбільш масовими є порушення соціальних й економічних прав. Йдеться про право на охорону здоров’я, на соціальну допомогу й подібне. Шкода, держава нічого не зробила для їхньої реалізації. Не можна було прописувати в Конституції всі ці права в такому вигляді, не можна було закріплювати в основному законі достатній рівень життя. Або треба було прописати, що під цим мається на увазі — прожитковий мінімум, життя за межею бідності? Назвати рівень життя українських громадян достатнім сьогодні не можна, й неможливо отримати за це сатисфакцію від держави. Якщо в людини немає житла, жоден суд їй це житло не присудить, навіть якщо у Конституції закріплене право на житло.
Окрім того, порушуються особисті права, наприклад, право на свободу від несанкціонованих арештів. Згідно з Конституцією, арешти без санкції суду мають бути винятком із правил, а в нас усе навпаки — рідко арешт відбувається з санкцією. Не реалізується повною мірою право на справедливий суд. Доступ до правосуддя, обіцяний усім громадянам Конституцією, має лише невелика частина населення, спроможна сплатити послуги адвоката. На безкоштовну правову допомогу з бюджету виділяються смішні суми, та й вони не реалізуються, оскільки немає чітко розробленої системи надання безкоштовної правової допомоги.
Але цього року перестали мати місце політичні переслідування. Тепер будь-яка політична сила може не боятися, що буде роздавленою. Стали більш вільними ЗМІ. І взагалі, стало легше дихати, менше відчувається тиск держави. Так що позитивні зміни є.
Володимир ЯВОРСЬКИЙ , директор програми Української Гельсінської спілки з прав людини:
— Повсюди 10 грудня правозахисники привертають увагу громадськості до проблем прав людини. В Україні також в цей день обговорюються найбільш наболілі питання, а зокрема, що потрібно зробити владі для наближення нашої країни до Європейського союзу у сфері поваги до прав кожного. Варто зазначити, що зараз в українському суспільстві спостерігаються позитивні зрушення у свободі слова, у свободі мирних зібрань... Однак є застійні процеси, особливо в правоохоронних органах, які надалі порушують права громадян, що виявляється в незаконних арештах, у жорстокому поводженні із затриманими чи в’язнями тощо. Кількарічне погіршення ситуації очевидне й у судовій владі: тисячі рішень судів не виконуються, розгляд справ триває надзвичайно довго... В Україні, крім цього, є багато проблем — проблема зі свободою релігії, дискримінацією та інші. Але правоохоронна та судові системи — найбільші порушники прав громадян і їх першочергово треба реформувати.
Важливо зазначити, що нині у суспільстві відбувається постійне обговорення суспільноважливих питань, в тому числі, із дотримання прав та свобод громадян, що дуже важливо для демократії.
