Якщо уявити собі країну у вигляді людського організму, то виявиться, що студентство — це кров, молода кров, здатна зрушити з місця все суспільство. Вона живить прагматичний мозок, сентиментальне серце, так само як всі інші життєво важливі органи. І від кількості «поживних речовин», яку несе вона в собі, залежить здоров’я всього організму, темпи його реабілітації після травм, і зрештою те, чи швидко зможе він повернутися до норми чи ще довго залишатиметься «покручем». Ця, можливо, трохи надміру анатомічна паралель здається цілком органічною і виправданою, коли потрапляєш до студентських чи навіть молодших аудиторій, вже залишивши свою студентську лаву. Відсторонений погляд, який став притаманний автору цього матеріалу після отримання диплому магістра всього-навсього кілька днів тому, також дає розуміння того, що студенти — це одночасно найскладніша, але і найвдячніша аудиторія. Часом із ними складно встановити зв’язок, але коли зробити це вдається, вони відповідають не лише зацікавленістю, а й власною живою енергією, новими ідеями, прогресивністю і сміливістю думок, що притаманна мислячій молоді. І тут не варто покладатися виключно на гуманітарні уми істориків, мовників, літературознавців, журналістів, а й на так званих «технарів» — тих, хто присвятив себе вивченню технічних спеціальностей.
Цього тижня «День» уперше привіз до Національного університету Київський політехнічний інститут найкращі роботи X ювілейної фотовиставки газети. Так само вперше Лариса Івшина поспілкувалася з численною студентською аудиторією, обговорюючи книжки з «Бібліотеки Дня» і відповідаючи на запитання. Звичайно, тригодинне спілкування замість запланованого півторагодинного було дуже динамічним: з конференц-зали долітали і оригінальні думки, і навіть жорстка студентська полеміка. Словом, жива студентська аудиторія у «співпраці» з Ларисою Івшиною і живою історією книг із серії «Україна Incognita» створили справжню дискусію, якої так бракує закостенілим суспільно-політичним ТБ-шоу і яка так потрібна не лише кожному українському навчальному закладу, а й усій країні. У ту прірву б політиків! До них питань було б не менше. Та чи знайшлися б достойні відповіді?..
ФОТОЕКСТРАКТ ПОЧУТТІВ
Якщо з питаннями повернення історичної пам’яті та ідентифікації до аудиторії достукатися доволі непросто, то фотовиставка «Дня» — це найекспресивніший і доступний шлях пізнати Україну й українців.
— Перемішування гуманітарних і технічних інтелектуальних полів в країні дає надзвичайний ефект, — зазначила головний редактор Лариса Івшина, відкриваючи фотовиставку в картинній галереї КПІ. — Спостерігати фотовиставку хоча б раз на рік — означає долучитися до екстракту, замішаного на людських почуттях і таланті.
А екстракту людських почуттів тут справді не бракувало: від відвертого захоплення до дивніх суперечок: чи у справжньому українському національному вбранні жінка на фото?.. Але найбільше приваблювали увагу і посмішки студентів зображення політиків. Більшість із опитаних нами глядачів виставки це наше спостереження підтвердили.
— На мою думку, така зацікавленість фотографіями українських політиків пов’язана з тим, що така у нас політика. Можна сказати, щоб не плакати, ми з них сміємося, — каже Наталя Дорошенко, студентка першого курсу.
Дар’ю Шендорову, яка вже давно займається фотографією, також зацікавили фото за участі політиків, щоправда, дещо в іншому аспекті:
— Найцікавішими мені здалися емоції політиків. Сам ти такі фотографії навряд чи колись зробиш. Тому цікаво хоча б подивитися на них. Тим більше, що сама я теж часто знімаю людей, — ділиться думками студентка першого курсу. — Ця виставка цікава тим, що відображає індивідуальне бачення. Якщо подивитися на фото дітей і старших, вони абсолютно різні. Але з іншого боку, розрізнити які з них дитячі, а які — зроблені дорослими, складно.
Ще одним лідером у рейтингу найцікавіших фототем для студентів виявився «український характер». Саме так одна зі студенток схарактеризувала ювілейне зібрання світлин «Дня».
— Найбільше мені сподобалися, звичайно, фото з українським характером, сподобалося як зняті люди похилого віку, — каже першокурсниця Антоніна Цибуля. — Хоча у друкованих виданнях мене передусім цікавить інформація, але коли у виданні є хороші фотографії, то його одразу хочеться купити.
— Найбільше мені сподобалися фото дітей, — говорить її однокурсниця Тетяна Кротевич. — Чомусь мені здається, що вони справді українці. Ці фото взагалі треба зібрати разом і підписати: «Майбутнє України».
«Український характер» фотовиставки «Дня» став відкриттям не тільки для студентів, а й для викладачів і керівників КПІ, висловлювання яких видалися нам доволі поетичними.
— На цих фотографіях ми спостерігаємо дуже потаємні речі, які не побачиш кожен день — це погляди фотографів, з думкою про святе, людське, майбутнє, — зазначив Геннадій Варламов, проректор з науково-педагогічної роботи Київського політехнічного інституту.
— На фотографіях я побачив багато цікавих миттевостей, які точно передають справжню мить життя. Ці фотографії торкаються повноцінного існування держави і суспільства, починаючи від сумних і завершуючи жартівливими фото. Я думаю, що зафіксувати необхідну мить фотографією — це справжнє щастя. Тоді отримують насолоду як фотографи, так і глядачі, — поділився враженнями Ростислав Пашов, начальник відділу організації роботи зі студентами департаменту навчально-виховної роботи.
«Вершками» ювілейної фотовиставки, серед яких, до речі, було немало фотографій, створених дітьми, змогли насолодитися також переможці спільної вікторини «Заочна зимова сесія!», організованої «Днем» і «Радіо Київ 98 FM». Один із переможців Петро Годованюк, вважає, що кожне фото тут — це історія:
— Хочу подякувати «Дню» за приємні відчуття, за прекрасну організацію, за теплі слова. Подібні конкурси згуртовують людей. І я, перемігши, також вніс свою частку в процес об’єднання українських громадян, чого так не вистачає нашому суспільству. А фотовиставка дійсно підняла мені настрій. Кожне фото — це історія.
Після кожної наступної фотовиставки «Дня» надзвичайно приємно гортати книжку відгуків наших гостей. Після дня-відкриття виставки у КПІ книга поповнилася декілька новими сторінками позитивних вражень. Найщирішим нам видався запис, залишений студенткою Юлією із неймовірно колоритним прізвищем Колбаско:
— Дякуємо за оригінальність, креативних підхід та щирість. На кожній фотографії — життя, яке ми щодня бачимо, але ніколи не помічаємо. Ви допомогли інакше поглянути на те, що таке непримітне, але таке важливе, — написала дівчина.
Мандруючи картинною галереєю, ми поспілкувалися також із її завідувачем Вікторією Тьоткіною. Виявилося, що в місцевій галереї виставки проводяться майже щомісяця. Найголовніша з них триває вже протягом 11 років — це зібрання конкурсних робіт «Таланти КПІ», яких щороку надходить на конкурс близько 800.
— З фотовиставкою газети «День» я знайома давно, — продовжує розповідь пані Вікторія. — Неодноразово бувала в Українському домі. Щоразу, продивляючись фотографії, отримуєш справжнє задоволення, натхнення і розумієш, що життя продовжується.
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОТРЕБУЄ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ЗУСИЛЬ
Ми спеціально звернули увагу читачів на поетичність висловлювань адміністрації Політехнічного університету щодо виставки. Бо саме «технарі» часто і досить неочікувано виявляються дуже відкритими, експресивними і емоційно чутливішими за гуманітаріїв, які вправно жонглюють словами. Відкритістю і несподіваними виявами сентиментальності, що живуть поруч із прагматичними і серйозними думками найперше вразила «День» зустріч зі студентами Київського політехнічного інституту. Знаками вдячності головному редактору від студентів стали не лише розумні запитання і цікаві думки, а й зворушливий чорно-білий бісерний метелик і паперовий журавлик-оригамі.
— Кожен із нас займається своєю вузькою спеціальністю, але всі ми — один світ, — зазначила Лариса Івшина. — У критичні моменти розвитку суспільства генераторами гуманітарної думки ставали великі фізики, математики, конструктори. Вони штовхали вперед гуманітарну інтелігенцію. Варто пригадати, наприклад, Андрія Сахарова. Якщо говорити про традиції Політехнічного університету, то я пригадую перші з’їзди «Руху», які відбувалися саме тут.
— Я вважаю, жоден напрямок розвитку людини не може бути поза увагою, — відповідає на запитання «Дня» щодо ваги історичних знань для студентів-техніків проректор із навчально-виховної роботи Геннадій Варламов. — Акумулюючи у собі все, створюється так званий «технар». Він творець не тільки в думках, він відтворює нове в металі, конструкції, програмному забезпеченні. Творча людина не може отримати високий рівень фаху, якщо не володіє і не орієнтується в математиці, живописі, музиці. Якщо цього немає, то немає гармонійного розвитку, тобто немає творця.
Незнання своєї історії, або ж небажання усвідомлювати її досвід перекреслює будь-які можливості гармонійного розвитку. Але коли ми говоримо про формування історичної пам’яті молоді (а саме так звучала тема читацької конференції), то маємо розуміти, що історія для оптимальної засвоюваності повинна бути актуалізованою, «живою». На цьому традиційно наголошує Лариса Івшина, а втіленням актуалізованої історії є сам «День» і наша бібліотека «Україна Incognita».
— Я не ставлю собі за мету дати вам універсальні відповіді на всі ваші запитання, я лише хочу, щоб ми разом розглянули важливі для українців проблеми і зрозуміли їх. Нещодавно, під час дискусії на радіо один чоловік сказав мені, що історичні проекти повинні бути зброєю. Так от мені здається, що важливо, аби вони не перетворилися на склад зброї. Будь-які книги повинні жити своїм життям, впливаючи на світогляд людей і викликаючи їх реакцію.
Тон читацькій конференції на непросту тему задало щойно процитоване вступне слово Лариси Івшиної, фотовиставка, відкриття якої передувало дискусії, а також самі видання «Бібліотеки «Дня». Але не тільки. Завідуюча кафедрою організації видавничої справи Політехнічного університету, багаторічна читачка нашої газети й гостя наших фотовиставок Жанна Ковба додала позитиву і легкості майбутній бесіді.
— Скажу відверто: на фоні поганої погоди, економічної кризи і проблем з банком «Надра», переглянувши фотовиставку «Дня», я відчула велику радість. За фахом я історик, і хочу сказати, що без знання історії не можна зрозуміти багатьох процесів, що відбуваються зараз в Україні. Газета «День» саме завдяки історичним публікаціям прийшла в моє життя. Статті, що вона публікує на своїх шпальтах, дають заряд духовності та знання.
Більше того, Жанна Миколаївна виявилася однією з тих людей, яка ще до виходу першої з книжок нашої бібліотеки почала фактично створювати її власноруч, вирізаючи окремі матеріали «Дня». То було колись, а тепер студенти обговорюють враження, пов’язані з повноцінними виданнями — чи то «Дві Русі», чи то «Україна Incognita», що розходяться немалими тиражами. Розмова, що часом переростала у полеміку про історію і сучасність України, про те, кого можна і треба пам’ятати і до чиєї інтелектуальної спадщини повертатися, мала одну важливу прикметну рису. Зовні полярні, думки студентів усе ж зводилися до одного спільного знаменника — кожен із спікерів визнавав позачергове право у формуванні майбутнього за усвідомленим минулим.
— Для українців по всій території нашої держави повинно бути принаймні 20 імен, якими оперують всі, вкладаючи в їх постаті однакове розуміння. Це і означатиме схід і захід разом, — сказала Лариса Івшина, відповідаючи на одне із запитань аудиторії. — Іноді люди з примітивним мисленням і агресивністю можуть з найкращої історії вибрати найважчу «дубинку» і зробити з історичного досвіду зброю масового знищення. Ідеться тут про сформовані особистості. Колгоспами до історичної правди ми не дійдемо, потрібні індивідуальні зусилля. Але проблеми свого викривленого національного організму можна «лікувати» не лише історією. Треба, в решті решт, і на телебаченні мати позитивні програми, — відповідаючи на окремі запитання студентів Видавничо-поліграфічного інституту КПІ особливу увагу в проблемі формування історичної пам’яті Лариса Івшина звернула і на медіа. — Інформаційний простір, у якому ми живемо, не має цілісності, він розшарпаний. Є речі, про які не можна говорити у форматі шоу, про них треба вести розмову детально, виважено. А стиль постійного базару перш за все деформує смак. У суспільства складається враження, що та модель поведінки, яку вони спостерігають щоп’ятниці на телебаченні — це норма. А де вони побачать зразки української аристократичної культури? Адже Україна — це не тільки депутати.
Видання «Бібліотеки «Дня», з яким частина студентів встигла ознайомитися, судячи з усього, здалися їм якщо не провокативними, то принаймні такими, що могли наразитися на критику. Ось, приміром, одне із листів-запитань до Лариси Івшиної, що ілюструє цей ефект:
«Чи була критика представлених книжок? І в чому вона полягала? Хто критикував?»
— Коли подразнюються стереотипи, люди, в залежності від темпераменту, або читають «подразник», щоб зрозуміти і висловити свою думку, або просто ідуть в атаку, — зазначила головний редактор «Дня». — Про книгу «Дві Русі» мені доводилося чути емоції від одного з проректорів українського ВНЗ. Вона образилася на фразу: з книги:«Россия большая страна, но не великая». Ця фраза повинна сприйматися в контексті, хоча я в будь-якому випадку не розумію, чому українські вчені так палко реагують на характеристику іншої країни. Адже велич країни демонструє рівень розвитку її громадян. Тільки енергоресурси, велика територія і армія не можуть бути підставою для пафосу.
Питань до Лариси Івшиної було справді багато. Ми дозволимо собі процитувати деякі із питань студентів до головного редактора «Дня»:
«1. «Схід і Захід разом!». Що означає це гасло? Так економічне становище, безпека, — це зрозуміло, але наша культура?.. Відродити власну культуру! Але в нашій державі процес культурної інтеграції повністю перетвориться в сліпе копіювання.
Які програми і хто в державі серйозно замислюється над відродженням української культури? А можливо і займається?
2. Всім відомо: є Москва і є Росія як окремі складові країни, які дуже відрізняються.
Чи не повториться ситуація в Україні: Київ і Україна?
3. Засоби інформації — це один із виходів відродження, але... не надто ефективний.
А як на рахунок лідера? Духовного лідера, по типу Ганді. Скажете, що це залежить від самої особистості. А чи не протестантський рух в США розвинутий саме на лідерстві, при чому, лідери готувались, вишколювались.
Мені дуже цікава ваша думка.»
Автора цього листа головний редактор запрошує в редакцію.
Ось ще декілька одночасно непростих і цікавих запитань:
«Яку б подію укр.історії ви б обрали для створення з неї національного символу»?
«... Ось уже протягом багатьох років ви працюєте в журналістиці. Скажіть, будь ласка, як змінилася українська журналістика за останні, скажімо, десять років»?
«1. Ларисо Олексіївно, як ви вважаєте, який матиме вигляд українське суспільство, якщо повністю порине у сенс ваших книжок, таких як «Україна Incognita», «Дві Русі»?
2. Без минулого — немає майбутнього. А що ж тоді наш теперішній день?
3. Скажіть, будь ласка, як була сприйнята книжка «Дві Русі» у Росії?»
«...Я вважаю, що на даний момент розвитку нашої незалежної держави, таке явище як демократія негативно впливає на її розвиток, встановлення влади (позитивний) в державі.
Як ви ставитесь до демократії в нашій державі, вона позитивно впливає на її розвиток?»
До речі, питання якості української демократії «День» останнім часом порушує регулярно. Завдяки чи то пак через суспільно-політичні ток-шоу, яку деформованість вітчизняної демократичної моделі демонструють якнайяскравіше.
— Кожна країна і її демократія — це результат дії багатьох факторів і багатьох чинників, — зазначила, відповідаючи на запитання Володимира Сокола Лариса Івшина, — На різних етапах уже новітньої української історії у нас були шанси вчинити так чи інакше. Але ми їх втратили залежно не тільки через адміністративний ресурс і примус. Українці були дуже романтично налаштовані і завжди вибирали серцем. Якщо йдеться про демократію, то тут вибір роблять громадяни. У цьому і полягає найголовніша умова. А громадяни повинні думати і робити вибір свідомо. Українці хочуть, щоб атмосфера в країні була демократичною, а всю відповідальність звалили виключно на купку політиків.
— «День» не говорить про європейськість, «День» її практикує, — говорить Лариса Івшина.
Приємно дивують доволі зрілі (як для першого курсу) журналістські амбіції деяких студентів:
«Чи можна опублікувати статтю у вашій газеті? Механізм?»
«Ларисо Олексіївно, які треба мати якості, щоб працювати у вашій команді? І як ви відбираєте працівників?
(Може я хочу у вас працювати:)»
Відповідь головного редактора була однозначною: «Розумним текстам — зелене світло».
І нарешті найзворушливішою безпосередньою реакцією стала поезія — найкраще свідчення поетичної душі «технарів»:
«Газеті «День»
Я дякую за іскорку вночі,
Я дякую за українську мову,
Історію, там де герої й палачі,
Які вже на вустах і невідомі.
В яких було поламане життя,
Які йшли до мети за своїм гаслом.
Які пішли давно вже в небуття,
А Схід і Захід залишився разом.
Є натепер багато хто лінивий,
І не захоче вже напружувати мізки?
Не дивиться, що день в вікні бурхливий,
І не важливо, п’є він чай чи віскі.
Я дякую за те, що ви даєте думці волю,
За те, що ви здійснили цей похід.
За те, що змінюєте людям долю,
Що ви підносите і любите народ!»
Після серйозної розмови, приправленої такою лірикою, будь-який гуманітарій викине білого прапора... Хоча нам ідеться не про капітуляцію, а навпаки — мобілізацію. Активувавши склади історичної «зброї», «День» запрошує до переосмислення і вас!
КОМЕНТАРIІ
Юлія КОЛЕСНИК, студентка Видавничо-поліграфічного інституту Київського політехнічного інституту:
Україна всюди... В метро, на вулиці, в школі, в магазині, в серцях і на шпальтах газет. Принаймні на сторінках газети «День». Україна не тільки буквами «Дня», а й фотографіями в будинку культури НТУУ «КПІ», які присвячувались Україні сьогоднішній через об’єктив фотокамери.
Першими і головними глядачами виставки стали студенти. Серед представлених робіт найактуальнішими є люди і події: від обличчя сучасної політики в новому ракурсі до звичайної української матері, яка через повінь втратила дітей... Фотовиставка (і присвячений їй альбом) — це не просто фотографії в блискучому виконанні, це прожектор життя українця в умовах правлячої сучасності.
На годиннику — 14.00. Жваві студенти фотографують експонати на мобілки, дехто зібрався біля стенду бібліотеки газети «День», а дехто має нагоду погортати, і можливо, придбати щось із вже культових зразків журналістської книги.
«Життя» почалося з прибуттям головного редактора — неперевершеної жінки Лариси Івшиної в супроводі проректора «КПІ» Геннадія Варламова. Після привітань і обміну враженнями більшість попрямувала на прес-конференцію. І ось тут почалася справжня мельпомена для інтелектуально спрямованого українського студента. Адже він мав нагоду поспілкуватися з цікавою особистістю, а це сила невгамовна. Серед питань що лунали: хто формує тематику ваших видань, хто для українців Джеймс Мейс, куди зі сторінок газети поділась Клара Гудзик?
Якби в мене був капелюх, я б зняла його перед колективом газети «День» за те, що вони маючи свою думку, інтелігентно дозволяють висловити абсолютно протилежний погляд іншим. Саме за такими правилами йшла запекла дискусія. Хтось питав навіщо друкувати статті іноземних журналістів коли у нас є свої? Натякаючи на відому книгу Д. Мейса «Ваші мертві вибрали мене...» На що послідувала відповідь: «Талановитим текстам — зелене світло. Пишіть самі, якщо можете добре написати, надсилайте свої роботи».
Завдяки таким виданням, таким заходам, які все більше проникають у свідомість освіченої молоді, можна з впевненістю сказати, що українське студентство — це могутній інтелектуальний прошарок нації. І ці молоді люди спрямовують свої сили не на банальне заробляння «корочки», а на розвиток себе як особистості. У свою чергу розвинена особистість — це дзеркало в якому відображається Україна сьогоднішня. Відображається в метро, на вулиці, на шпальтах газет....
Катерина БЄЛОВА, студентка видавничо-полінрафічного інституту Київського політехнічного інституту:
— Приємно, що фотовиставка газети «День», побувавши у багатьох містах України, завітала також й до нашого університету, оскільки це важлива можливість для студентів нашого вузу стати на шлях культурного самопізнання через ознайомлення з фотошедеврами. Фотографія може зупинити час, чого не в змозі зробити жодна людина, фотографія — це німа розповідь. Фотовиставка «Дня», яка ввібрала в себе найкращі роботи фотоконкурсу, це розповідь про найпотаємніше для кожної нації — про саму себе.
Загалом світлини представлені у виставці відображають різні аспекти життя нашої країни. Зворушливою частиною експозиції є номінація «Світ очима дітей», яка повертає кожного глядача в свій забутий світ дитинства.
На превеликий жаль, через недостатню поінформованість про захід на читацькій конференції, яка відбулась після офіційного відкриття фотовиставки, більшість присутніх були не знайомі з газетою «День», а тим паче з книжками бібліотеки «Дня». Не зважаючи на це, розповіді Лариси Івшиної викликали інтерес в аудиторії й не залишились без коментарів студентства, як позитивних, так і негативних.
Болючою проблемою зустрічі, для мене, стало питання, яке назріло після обговоренням книжки «Апокрифи Клари Гудзик», вже загубленої у віках традиції Політехнічного університету поширювати гуманітарні знання. Про це свідчить палкий виступ студента фізико-математичного факультету, з його промови стало зрозуміло, що він не байдужий до своєї держави, але розгублений завдяки її роботі. Лариса Івшина подарувала палкому оратору книжку, надавши йому шанс все ж таки розібратися в історичному минулому нашого народу та зрозуміти куди потрібно йти далі.
Дякую головному редактору Ларисі Івшиній та всій редакції газети «День» за формування нового бачення історії та самопізнання нашої нації. Маю надію, що ми ще раз зустрінемося з редакцією «Дня» в стінах нашого університету і детальніше обговоримо те що вже зроблене і що можна зробити. Я ж крокуватиму в майбутнє вже не просто як споглядач, а як творець свого майбутнього та майбутнього моєї Батьківщини.
Євген ЗБОРОВСЬКИЙ, студент факультету менеджменту і маркетингу Київського політехнічного інституту:
— Хочеться подякувати газеті «День» за організацію цієї виставки, тому що я побачив дійсно багато класних фотографій. Особисто мені сподобалися найбільш патріотичні фото, які містять в собі особливий підтекст і потужний зміст. Дивлячись на певну фотографію, виникає відчуття азарту, коли хочеться побачити ще і ще одне фото, дізнатися що мав на увазі автор у своїй роботі. Хочу побажати «Дню» не припиняти свою діяльність в цьому напрямку.
Жанна КОВБА, завідуюча кафедрою Організації видавничої справи НТУ України «КПІ» із студентами:
— На сьогодні газета «День» —це єдине інтелектуальне щоденне видання. Інших фактично немає, не включаючи тижневики. На мою думку, у газети існує три бар’єри: 1) неготовність читача сприймати інтелектуальну пресу; 2) непідготовленість нашої мережі (газету важко придбати); 3) небажання можновладців допускати газету до читача або бібліотеки. Результатом всього цього служить сьогоднішня столична студентська аудиторія. Тому дуже важливо проводити такі зустрічі як сьогодні, адже вони відіграють інформаційну, промоутерську, виховну роль.
На відміну від телебачення та інших видань, газета «День» — це культурна газета. Вона не сприяє деградації молоді, а навпаки, спонукає до культурного росту. Держава в особі Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення повинна докласти максимум зусиль для того, щоб припинити дебілізацію нашого читача.
Фотовиставка газети «День» — це теж особливе явище: по-перше, ти бачиш певний інтелектуальний ракурс життя, по-друге, ти забуваєш що перед тобою фотографія і поринаєш в цікавий світ, а по-третє, це просто естетична насолода і радість.
P.S.
У своїй поезії, присвяченій «Дню», Інна Дерев’янко не даремно згадала «віскі». Під час читацької конференції деякі імпульсивно налаштовані студенти висловили сумніви щодо того, що заокеанська за походженням людина може настільки глибоко зрозуміти нашу сутність і настільки наблизити українців до їхньої ж історії, щоб ознаменувати собою самопереосмислення нації. Звичайно, краще, аби цим займалися самі українці, але, погодьтеся, не все так просто. І ця складність так чи інакше не повинна закреслювати відчуття вдячності. Ми не можемо не пам’ятати. І не повинно бути серед величезної студентської аудиторії тих, кому не знайоме ім’я Джеймса Мейса. Переїжджаючи, за словами Лариси Івшиної, «від хати до хати, від університету до університету», намагаючись охопити найвіддаленіші закутки України, «День» опинився в КПІ, як це не парадоксально, ще й через через відносну наближеність університету до центру.
— Найтемніше місце завжди під ліхтарем, — каже головний редактор «Дня».
Справді, чомусь саме столичні студенти часто виявляються «поза зоною досяжності» для найважливіших ініціатив та імпульсів, хоча, здавалося б, саме вони мало б найпершими «ловити» позитивні сигнали — ті «поживні речовини», якими «молода кров» незабаром вилікує весь «організм». Ну що, ж — час і зусилля.
