Безсумнівним є успіх нашої держави в єдиній царині — за пострадянський
період у нас, на відміну від більшості колишніх республік, не було війни,
не проливалася кров, не городилися свої кордони. Проте заводи з виробництва
колючого дроту не зупинилися. На власні очі кореспондент «Дня» Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ
бачив мотки цього дроту на заводських складах. Блискучого, новенького,
колючого. Тонни, десятки тонн... Не було б попиту, не виробляли б. Отже,
попит є... Очі юної татарки, яку мій приятель-фотокор сфотографував на
початку 90-х, коли до Криму стали масово повертатися депортовані родини,
не тривожили б так душу, якби вони не дивилися з-за колючого дроту. Авжеж,
тимчасові поселення кримських татар місцева влада на перших порах огороджувала
колючим дротом. Так, про всяк випадок. Щоб нічого не сталося. Минуло десять
років. Слава Богу, в Криму дріт прибрали. Та де гарантія, що завтра нас
і наших дітей знову не обплутають «колючкою»? Так, про всяк випадок. Щоб
нічого не сталося. Тривожать очі дівчинки-татарки. адже дротяні заводи
не стали. Пресують і пресують дріт...
18 травня — День пам’яті жертв депортації. Цей день відзначається
недаремно — внаслідок «сталінської національної політики» тільки у перші
роки після акту 1944 року загинуло 42% кримських татар... Сьогодні на півострові
відбудеться серія траурних і пам’ятних акцій, вжито ряд запобіжних заходів
з охорони громадської безпеки. Втім, у ряді населених пунктів вже встановлено
наметові містечка і пікети, учасники яких вимагають прискорити розв’язання
проблем облаштування. Група кримських татар перекрила залізничну магістраль
біля селища Нижньогородське. Ще не зареєстрована партія «Адалет» («Справедливість»)
у вівторок провела мітинг біля будівлі кримського уряду з вимогами забезпечення
кримських татар землею, розв’язання інших проблем. Сьогодні в Сімферополі
пройдуть траурні процесії і всекримський мітинг представників народу, в
яких візьмуть участь, як вважає голова Меджлісу кримськотатарського народу,
народний депутат України Мустафа Джемільов, понад 20 тис. кримських татар.
Очевидно, що найскладніше в процесі репатріації — це забезпечення
справедливої інтеграції великих мас людей, які повернулися на батьківщину,
в українське суспільство. Причому, процес інтеграції має сприйматися усіма
аж ніяк не як асиміляція народу, не як стирання національних відмінностей,
а як задоволення національно-культурних, історичних, духовних потреб цілісного
народу. Для цього багато робиться — відтворено національний кримськотатарський
театр, національна бібліотека ім. Гаспринського, повертаються мечеті. Втім,
ще недостатньо шкіл, робочих місць, житла, лікарень, транспорту, переобтяжена
інфраструктура окремих населених пунктів, народ недостатньо представлений
в органах влади. Безперечно, вже багато зроблено. Однак зробити необхідно
ще більше.
Сьогодні «День» розповідає складну історію тільки однієї
татарської сімферопольської родини. Випадок цей і унікальний, і типовий:
багато кримських татар, повертаючись до своїх сіл і міст, бачать вцілілі
свої колишні домівки, однак у них мешкають інші люди. Але тільки в одних
Мілушевих (на весь Крим я іншого такого випадку не зустрічав!), мабуть,
зберігся весь комплект офіційних документів, які підтверджують їхнє право
власності на будинок, котрий досі знаходиться у прекрасному стані на одній
із вулиць Сімферополя. Як відомо, Радянська влада «забула» ухвалити рішення
про конфіскацію майна депортованих, і юридично існуюча в Криму нерухомість
є їхньою власністю.
Сьогодні Магінюр Алієвна Мілушева живе у прекрасному новому,
але не своєму, будинку, який збудував її зять Валех Оруджев, чоловік її
доньки Діляри, яка у травні 1944 року була ще трирічною дівчинкою. Зараз
Магінюр уже 86 років, вона вже зовсім стара, учасник війни, ветеран праці,
вона вже зовсім хвора, погано бачить. Її брат Керім ще працює фотокореспондентом
у місцевій кримськотатарській газеті. А тоді, якраз перед війною, вони
з батьком побудували новий будинок. Вона майже не жила в ньому, тому що
вже у 20 числах травня того страшного року в ньому оселився один із чинів
НКВС… Зараз вона пройшла вже всю судову систему України і рішення усіх
судів однакові — їхня суть полягає у тому, що її позов про повернення в
користування незаконно вилученого 1944 року будинку, задовольнити не можна,
оскільки ця проблема не врегульована українським законодавством. Вона звернулася
до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі і зараз чекає його рішення…
СЕВІЛЬ
Ми зустрілися вперше з цією сім’єю 1996 року.
«Ми все життя працювали в Узбекистані. Але всі мої клопотання
перед президентом, (мається на увазі Узбекистану. — Ред. ) звернення
до судів з приводу компенсації втраченого (внаслідок погрому. — Ред.
)
майна безрезультатні. А для України ми ще майже нічого не зробили, але
вона єдина держава, яка нам допомогла — ми одержали землю, три грошові
позики, будматеріали, роботу...», — розказує Валех Оруджев.
У минулому він керівник тресту «Південнафтоавтоматика»,
директор заводу «Електродвигун» в Андижані. Кандидат технічних наук, автор
18 винаходів і 72 наукових робіт, в тому числі 14 книг. Сьогодні — інженер-диспетчер
в ДПП «Чорноморнафтогаз»...
Доля Оруджевих круто змінилася влітку 1991 року, коли в
Андижані відбулися погроми, але це було тільки наслідком подій середини
травня 1944 року в Криму...
ВІД РУКИ УБИВЦІ ЗАГИНУЛА ЇХНЯ ДОНЬКА СЕВІЛЬ…
«Не говори, что жизнь прекрасна, не говори, что будет счастье,
все это ложь. А если будет счастье, то мимолетно, а несчастья не отпускают
нас...» Це рядки сімнадцятирічної дівчини. Навіть не віриться — настільки
по-дорослому написано.
Справжнє ім’я юної поетеси — Севіль Оруджева, хоча вона
любила підписуватися Євгенія Печоріна. Дуже любила Пушкіна. А в щоденнику
підписувалась Sevil. Розумниця, відмінниця, вона виділялася серед подруг
вдумливістю і добротою.
Дев’ятого червня 1991 року вона завела новий, четвертий
щоденник: «Щоденник хочу вести зовсім іншим стилем, ніж попередній, тому
що дорослішаю...»
10. VI.91 р.: «Все-таки всі ми так чи інакше егоїсти, адже
наша власна доля цікавить нас більше усього іншого. Я постараюся бути розумним
егоїстом: «Допомагаючи іншим ти допомагаєш собі!..»
11. VI.91 р.: «Учора телефонував тато і сказав таку річ,
що я, здавалося, мала б підстрибнути від радості. Але у мене чомусь її
немає... Мені самій має бути соромно, що я все нию і вважаю себе нещасною.
Раз я живу, то треба жити, не скиглити. Треба просто і без усяких істерик
робити свою справу на Землі. Треба не розмінювати своє життя на дрібниці,
на всякі там соплі, очікування, страждання й інше, а робити все, що в моїх
силах, щоб зберегти його для себе.
.. Мабуть, я дійсно колись помру. Тепер я вірю в це. Але
я воскресну, і колись, в якійсь родині з’явиться дівчинка, яка майже у
всьому буде схожа на мене. І, на жаль, вона не знатиме, що колись її звали
Оруджева Севіль. І вона житиме і робитиме такі ж помилки, як і я. Вона
матиме подруг, які будуть схожими на моїх подруг. І, можливо, вона колись
відчує незрозумілий сум і не дізнається, що вона сумує сама за собою, тобто
за своєю оболонкою, яку звали таким коротким, ласкавим і красивим ім’ям
— Севіль...»
12. VI.91 р. Усього лише один запис, короткий, останній
в її щоденнику: «Яка все ж людина недовговічна...»
... 14 червня 1991 року до квартири подзвонили. Севіль
була вдома. Невідомо чому, але всупереч забороні батьків і властивій їй
обережності (а вже рік в Андижані тривали погроми будинків некорінних жителів)
вона відчинила двері. Злочинець схопив її ззаду за шию і задушив. Потім
убивця пограбував квартиру, відкрив газові крани, підпалив житло, закрив
двері на замок і зник.
Тіло Севіль перевезли до Сімферополя 18 червня 1991 року
авіарейсом у цинковій домовині за 152 карбованці. Так дешево повернулася
Севіль, дочка кримської татарки, на батьківщину матері, де вона мріяла
жити, творити, де мала через кілька днів складати вступні іспити до медичного
інституту. Саме про це сказав їй батько по телефону з Сімферополя 10 червня.
Але це не викликало у неї радості. Передчуття трагедії? Фатальність долі?
Адже писала ж вона: «Ми встретимся, верно, на Млечном пути...»
НОВИЙ БУДИНОК ДЛЯ ВСІЄЇ РОДИНИ
Згідно з творчим задумом Аллаха, мабуть, Севіль повинна
була з’явитися у цьому несправедливому світі у тій точці космосу, яка називається
Сімферополь і де жили з давніх-давен її родичі. Із 1914-го по 1938 рік
родина її діда Алі Мілушева жила тут на квартирі. Він працював візником,
мав коней і сім’я була не маленька — 8 осіб. І вирішив Алі — треба будувати
будинок. 20 серпня 1935 року з одної сторони Алі Мілушев і його старша
донька Магінюр, з іншої — житловий відділ Сімферопольської міської ради
робітничих, селянських і червоноармійських депутатів в особі керівника
Івана Івановича Карпова підписали договір на право забудови. 28 квітня
1936 року розпочато будинкову книгу, і вже 1941 року в цьому будинку по
колишній Старо-Проточній народилася Діляра — мати Севіль.
І Севіль, очевидно, прийняли б повивальні бабки саме в
цих стінах дідівського будинку. Але була сила вища Аллаха — сталінська
диктаторська держава. Вона з’явилася у цьому будинку в ніч на 19 травня
1944 року в особі енкаведистів, які прочитали розбудженим і переляканим
людям наказ про переселення. За що? Чим завинив перед державою старий візник,
який возив курортників з вокзалу на море, і його діти?
Прослухавши наказ, Керім, син Алі Мілушева, кинувся на
горище, і хто знає, який з богів — Аллах чи Христос — відвернув від нього
кулі автоматної черги, випущеної услід. Спустився він звідти вже готовим
до далекої подорожі: мав при собі найдорожче — самовар і баян, простий
саморобний інструмент, який змайстрував його шкільний учитель музики. А
його сестра Магінюр схопила в цей час (напевно підкоряючись професійній
бухгалтерській звичці усі папери тримати під рукою) усі документи на будинок.
Якби енкаведисти знали тоді, яку роль вони зіграють майже через п’ятдесят
років...
Ось вони: будинкова книга №73, план місцевості, креслення
ділянки, проект будинку, договір-дозвіл на забудову. Як свідчить прописка,
в будинку до травня 1944 року мешкали, окрім господаря Алі Мілушева, його
дружина Бадюй, робоча швейної фабрики, їхня старша донька Магінюр, син
Ібрагим, донька Гюльнара, син Керім і Діляра, якій було три роки. 20 травня
всіх їх вивезли із Сімферополя...
Згадує Керім: «У дорозі померла чотирирічна донька моєї
тітки Ельміра, її залишили у вугільному сараї. Їхали 18 діб. 7 червня 1944
року прибули на станцію Ассаке в Узбекистані...»
Через два з половиною місяці після цієї дороги помер кримський
візник Алі Мілушев. Дружина його Бадюй захворіла на малярію й осліпла.
А діти вижили тим, що старші заробляли на хліб — шили ічиги, національне
взуття...
Востаннє Керім приїжджав до Сімферополя на річницю депортації
— 20 травня 1990 року. В його чемодані лежали документи на будинок, у якому
він уже не жив 48 років. «Їду на схід. Різниця лише в тому, що цього разу
— у хорошому вагоні», — писав він у листі до родичів.
...Однак будинок увесь цей час у Сімферополі не пустував.
За 50 років у ньому прописано і виписано, згідно з уже новою будинковою
книгою, понад 80 чоловік. У лютому 1957 року міськрада Сімферополя продала
його у приватну власність мешканцям, а у 1962 році знову викупила у власність
держави. Нині житло має статус державної квартири. Живе у будинку заслужена
людина, і я не називаю адреси лише тому, що ці люди не винні в тому, що
держава дала їм саме це житло. Та й хіба тільки ця сім’я у такому становищі?
Багато кримських татар застають свої будинки на батьківщині ще збереженими,
хіба що документів у них немає, не здогадалися тоді вивезти з собою.
Втім, будинок Мілушевих мав також особливу долю. Мабуть,
один із найдобротніших в окрузі, він уникнув інвентаризації після виселення,
і у ньому жили начальники енкаведе. Лише значно пізніше один із них оформив
його як... довоєнну власність. І Оруджеву довелося докласти немало зусиль,
щоб довести у суді, що це фальсифікація. Однак суд рішення про повернення
будинку також прийняти не може — минуло стільки років, нові люди зробили
нове життя, і хіба можна тепер заради виправлення історії ламати нові долі?
Якось у бібліотеці мені потрапила до рук книга відомого
колись письменника П.Павленка. Є у ній оповідання «Світанок» — про переселення
до Криму мешканців Росії після виселення татар. Отже, люди приїхали вночі,
перший світанок: «І Костюк зняв із сивого волосся шапку, і всі зняли услід
за ним.
— Рай нам відвів ти, дорогий товаришу Сталіне. Дай Бог
тобі здоров’я, а нам успіхів...
А сонце, осідлавши золотисто-зелені гори, вже полонило
світ. І стояла навколо така краса, така, якої ще не бачили ці люди».
І ось тепер уже чоловік Діляри, батько Севіль, Валех Оруджев
збудував у Сімферополі новий будинок...
КІМНАТА СЕВІЛЬ…
Убивцю Севіль, активного учасника андіжанських погромів,
засуджено до найвищої міри покарання, і вирок виконано. Про нього тепер
майже не згадують. Родини Мілушевих і Оруджевих близько 50 років трудилися
в Узбекистані. Андіжанські нафтопромисли, завдяки роботі Валеха Оруджева,
стали давати понад 2,2 тисячі тонн нафти на добу. За роки його директорства
в СКПБ «Союзнафтоавтоматика» обсяг наукових досліджень збільшився у 10
разів, виробничі потужності у 25 разів. Збитковий раніше завод «Електродвигун»
він довів до випуску продукції на 15 мільйонів рублів за рік. «Навіть більше,
— говорить Оруджев. — я 30 років платив партійні, профспілкові внески,
прибутковий податок. Хто може підрахувати прибуток, який своєю працею я
приніс країні. Конституція СРСР гарантувала мені недоторканість мого житла
і збереження майна, однак всупереч Конституції Узбекистан не може компенсувати
мені збитків, які суд оцінив всього у 5600 доларів. На жаль...»
А у новому будинку Оруджевих на українській землі, як і
просила колись Севіль, відведено для неї простору кімнату. Однак живуть
у ній її обвуглені портрети, обгорілий Коран, її бібліотека, письмовий
стіл, піаніно, її напівзгоріле ліжко. На комоді стоять усі годинники, що
були тоді у домі. Вони зупинені на початку четвертої. Біля піаніно стоїть
її дитячий коник, на столі східна вазочка без квітів. Сюди приходять посидіти,
поплакати, почитати сури Корану, подумати про життя-буття...
Раз на рік Оруджеви включають тут старий магнітофон ВЕФ.
Убивця виніс тоді його з собою. А у ньому стояла касета, на яку Севіль
всього за кілька годин до погрому писала звуковий лист своїй подрузі, яка
вчилася в іншому місті. Севіль там розказує дівочі новини, співає свої
пісні, акомпануючи собі на піаніно, читає вірші та новий розділ з фантастичного
роману, який подруги писали разом ось уже кілька років. Саме ця касета
допомогла знайти й викрити убивцю, і, можливо, ще й тому голос і сміх Севіль
звучать у її кімнаті так весело, безтурботно й природно...
ЛИСТ ПРЕЗИДЕНТОВІ…
Пройшовши всі судові інстанції країни і скрізь отримавши
відмову, стара Магінюр зібралася з думками і написала листа Президентові
України. Виклала свої прохання — вирішити питання «про повернення мого
нині існуючого домовласництва у м. Сімферополі з чужого незаконного володіння,
на підставі ст. 13, 14, 15 Закону України «Про власність» та відновлення
конституційних прав на підставі статті 51, 48 (п.2 і 4), 49 того ж закону».
У своєму листі вона розказала, що сотні разів зверталася до адміністративних,
судових, правових органів міста, Криму, України, до народних депутатів,
комітету з прав людини, у пресу й на телебачення. Проте усе безрезультатно.
Відповіді були стандартними: немає закону про повернення майна кримським
татарам. Правильно, — погоджується Магінюр. Однак вона сьогодні громадянка
України, у її паспорті навіть немає графи «національність», звідки ж усім
відомо, що вона кримська татарка. Та якби й була така графа, то що — її
цивільні права, зокрема право на власність, у зв’язку з її національністю
відсутні? — здивовано запитує 86-літня Магінюр у Президента країни. Виходить,
одні національності мають право на власність, а інші — не мають навіть
тоді, як воно, це право власності, неспростовно підтверджується всіма документами,
автентичність яких визнана судами і ніким навіть не спростовується? Чому
ж її цивільне право, офіційно підтверджене, не реалізовується? — запитує
стара Магінюр у Президента країни, гаранта всіх цивільних прав…
Її листа переслали Кримській Раді міністрів, через два
місяці ходіння по кабінетах він потрапив «для прийняття рішення» до тогочасного
в.о. голови рескомнаца Е.Гафарова, який сам є кримським татарином, що народився
у засланні, і якого і сам, як і інший народ, не реабілітований, потерпає
від маси невирішених проблем. І що він міг зробити? У своїй відповіді на
її лист Президентові країни Е.Гафаров написав, що він радить їй «звернутися
до судових органів країни з позовною вимогою про повернення своєї власності».
На жаль, він не уточнив, до яких саме судових органів має звернутися стара
Магінюр. Певно тому, що не зміг з’ясувати, а до яких же судових органів
вона ще не зверталася…
І тепер Магінюр пише Президентові другого листа, у якому
хоче запитати: а чому власне, вона має звертатися ще й до судових органів
з приводу повернення свого, збудованого особисто нею, будинку, якщо її
право власності підтверджується всіма документами? І ось кінець її другого
листа: «На закінчення хочу Вас запевнити, що поки я жива, поки живі мої
родичі і все наше майбутнє покоління… ми наполегливо вимагатимемо відновлення
своїх конституційних прав громадян України, якими ми є і будемо надалі.
Відповіді не уникнути. Питання необхідно вирішити й згідно із законом,
і по совісті. До тих пір не загоїться ця рана на тілі кримськотатарського
народу…»
ДО РЕЧІ
За результатами засідання Ради представників кримськотатарського
народу, повідомляє Інтерфакс-Україна, Президент зобов’язав уряд завершити
розробку Концепції державної етнонаціональної політики України. За рішенням
Л.Кучми, будуть вивчені можливості і розроблені конкретні заходи для забезпечення
громадян із числа депортованих осіб, які проживають у сільській місцевості
в Криму, землями сільськогосподарського значення. Відповідним урядовим
підрозділам доручено забезпечити фінансування програм і заходів, пов’язаних
з поверненням і облаштуванням депортованих кримських татар та осіб інших
національностей у обсягах, передбачених законом про держбюджет на поточний
рік.
До проекту закону про держбюджет на майбутній рік окремим
рядком мають бути включені витрати для капітальних вкладень на будівництво
житла для депортованих осіб в АРК, а також надання їм пільгових кредитів
на індивідуальне житлове будівництво. Згідно з дорученням глави держави
здійснюватимуться заходи щодо створення умов для спеціалізованого банківського
обслуговування фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємництва,
заснованих представниками кримськотатарського народу. Міністерству освіти
доручено забезпечити щорічний цільовий прийом на навчання молоді з числа
депортованих народів до державних вітчизняних навчальних закладів. Перше
засідання створеної майже рік тому Ради представників кримськотатарського
народу при Президентові відбулося минулого тижня.
