Йшов на концерт. У філармонію. Десь на виході з Майдану зустрів старого приятеля:
— Ти теж туди?
— Ага — відповів він. — На концерт… — і він вимовив англійську назву, яку я ніколи не чув.
Лише тут я помітив, що Хрещатиком в один і той же бік просувається сила-силенна молодих людей. На Європейській площі височіла яскраво освітлена сцена, з безлічю динаміків, що вивергали навіть не дуже гучний — а надзвичайно гучний звук.
Площа була очеплена міліцією і ятками з пивом. Будівля філармонії жовтаво-сірою Попелюшкою тулилася десь за задньому плані. Приятель співчутливо подивився на мене:
— Це вони ще тільки розігріваються.
— Бажаю гарно повеселитися — пробуркотів я на прощання.
— Тобі також — з іще більшим співчуттям відповів він.
Ми з ним знайомі вже півтора десятка років, якщо не більше. Починали з одного й того ж. З рок-журналістики. Навіть робили свої самвидавчі журнали. Організовували концерти і фестивалі. Ладні були життя покласти, аби наші стукаючі, грюкаючі і хрипкі істини впізнав весь світ.
Так, зовсім розійшлися наші шляхи, завели нас на різні боки тих звукових барикад. І не через конформізм, що міг розростися з плином років. Навпаки, в один момент рок як такий став для мене недостатньо радикальним, недостатньо незалежним. Виявилося, що існує й інша музика, просто-таки перенасичена викликами і яскравими ідеями, і її так багато, вона настільки різна, що вистачить на все життя.
Ось тепер у філармонії давали розкішну програму — концерти Шостаковича і Бартока, плюс два твори київських композиторів, причому для одного, точніше однієї з них, це була прем’єра, перше виконання, ще й з найкращими музикантами — Національним симфонічним оркестром. І це становило для мене набагато більший інтерес, аніж те, що відбувалося на площі.
Вже у Колонному залі стало зрозуміло, що найгірші очікування справджуються: найпомітнішим звуком було рівномірне, одноманітне ухання, що легко пробивалося крізь стіну, біля якої і сидів оркестр.
Так під це бухкання вечір, в тому числі той, прем’єрний твір, і пройшов.
Можна сказати, що це, мовляв, моє минуле не хоче мене відпустити. Але це було б надто літературно. В таких ситуаціях потрібні простіші слова. Наприклад, варварство. Або хамство. Саме так це і слід називати. І відбувається це далеко не вперше, і страждають від того як слухачі, так і композитори, і не застрахований ніхто. Досі пам’ятаю, як позаторік таким же чином безнадійно зіпсували виконання одного з творів нашого живого класика, Валентина Сильвестрова — причому у присутності автора…
Зрозуміло, що інтереси купки диваків, що збираються, аби дві години поспіль слухати якісь там труби з віолончелями, жодним чином не можуть бути враховані на тлі тих неосяжних комерційних перспектив, котрі відкриває масове споживання паскудного пійла під акомпанемент другорядної естради. Але все ж міська влада, що надає дозволи на такі розваги, за самим своїм статусом має дбати про повноцінне культурне дозвілля для всіх, підкреслюю, всіх громадян. Котрі цій владі, взагалі-то, зарплату платять зі своїх податків. Рівно як і керівництво філармонії, котре, до речі, теж державні службовці, повинно дбати про престиж установи. Якось наполягати на своєму, відстоювати інтереси слухачів. Інакше доведеться змінювати статус і перейменовувати Колонний зал на чіл-аут для тої вічної «Європейської» (до речі, в Європі таке буває?) дискотеки. А симфонічні концерти переносити куди-небудь на Лівий берег. Або взагалі за Окружну дорогу. Щоб не заважали веселитися.
Сучасному композитору пробитися на філармонічну сцену вельми складно — але це єдина можливість бути почутим більш-менш широкою аудиторією. Навіть не стільки визнання потрібне — а хоча б одне якісне, повноцінне виконання. Врешті-решт, воно колись і стане можливим — бо партитури вже є, і вони переживуть і нас, і їхніх авторів, і звучатимуть ще й ще. Але те, щоб вони добре прозвучали зараз,— потрібно в першу чергу нам. І тим, хто в залі, і тим, хто на площі.
Бо перетворимося на барабанні діжки з пивом кінець кінцем. Слово честі.