КРАЩЕ ПІЗНО
Сьогодні видається дивним, чому національна футбольна команда до 5 вересня цього року не зіграла жодної гри у Львові, місті, де щасливо сполучилися шалена любов до футболу і не менший патріотизм. Вперше за всю історію нашого футболу заповнений по вінця стадіон співав(!) Гімн України. Подібної підтримки глядачів наша команда не мала з дня пам’ятного матчу з Росією три роки тому. Так то Росія. Окрім неї жодна команда, включаючи діючих чемпіонів світу та Європи (Франція та Німеччина) не надихнула столицю на повні трибуни. У Львові ж до футбольного свята готувались заздалегідь. Розкупивши квитки (ціна від 5 до 30 гривень) ще у серпні, місто буквально жило передчуттям міжнародного футболу. З першої до останньої хвилини гри, так само як до і після неї навколо львівського стадіону відчувалася добра атмосфера загальної любові до збірної України. На відміну від київських, львівські міліціонери дивились більше на поле, а не на трибуни. Молоді міліціонери жваво обговорювали з публікою ігрові моменти, а не смачно заламували людям руки, як це прийнято у Києві. З трибуни не чути було звичних матюків, та й не виходить матюкатися із синьо-жовтим прапором в руках після виконання державного гімну. Ближче до перерви з-за трибун ситно потягнуло шашликами, які, виявляється, можна смажити біля спортивної арени на радість людям. Гравців і тренерів національної команди України стадіон вітав як героїв. Чи не кожен рух синьо-жовтих зустрічався оплесками, а в атаку гнала несамовита шумова хвиля. Не виграти за такої підтримки українці просто не мали права.
ЧАРОДІЙ ШЕВЧЕНКО
Вісім м’ячів забив Андрій Шевченко за Україну у нинішньому відбірковому турнірі. Всі вони були вирішальними за винятком гола полякам, який нічим не зарадив торішній поразці, яка й привела нас до нинішнього стану радості від перемоги над Вірменією. Можна, ясна річ, наколотити купу голів в одній грі, як колись Саленко в грі Росії з Камеруном чи позавчора Василюк в грі Білорусії з Польщею. Ті голи згадуватимуть згодом, як курйоз на радість статистикам. Зовсім інше — голи Шевченка. За ними можна прослідкувати дорогу нашої команди від першої гри до останньої. Спочатку розчарування з Польщею, потім певне полегшення з Вірменією у гостях, потім надія, привезена із Норвегії, потім шанс в Уельсі і нарешті біг навздогін в останніх іграх з білорусами та вірменами. У голах Шевченка є щось незрозуміле, щось із галузі поза логічним розумінням. Його голи несподівані і подекуди нелогічні, навіть випадкові. Але вони, ці голи — вирішальні. І поки забиває Шевченко, ми можемо вірити в успіх проти будь-якої команди світу. Гру Шевченка не можна розглядати так, як гру інших. Він так само бігає полем, бореться за м’яч, виграє і помиляється, свариться з партнерами, страждає від болю і, коли треба, симулює порушення проти себе. Всі так роблять, а забиває Шевченко. І тому його удар із «заробленого» Мелащенком штрафного став справедливою нагородою як форварду, так і львівським глядачам, які чекали саме цього від нашого лідера.
КОМАНДА
Якщо за три дні до того у Мінську для гри української команди було на початку характерне хвилювання, що перейшло потім у впевнений контроль гри, то у Львові після забитого Шевченком вже на 10-й хвилині гола, традиційне хвилювання українців перейшло у нехлюйство. Мобільні гості, котрі на диво швидко пересувалися полем, змусили наших помилятися і врешті перевели гру від своїх воріт до центру, а потім і ближче до володінь Юрія Вірта. І якби вірменські форварди, серед яких найпомітнішим був Андрій Мовсесян, били не повз ворота чи в ноги наших оборонців, а втрапили хоч раз у «рамку», невідомо, чим би все закінчилося. На щастя обидві команди практично не турбували воротарів.
Наша збірна після гри з Білорусією не змогла виставити Тимощука, який одержав другу жовту картку, а замість Вороб’я вийшов Мелащенко. Роль опорного півзахисника поділили Парфьонов та Серебреников. Ясно, що переможців не судять, тим більше, що змусивши добряче понервувати глядачів, наші зусиллями Андрія Вороб’я довели на останніх хвилинах результат до розгромного. Проте не може не тривожити незвична «беззубість» Зубова і готовність Реброва багато бігати без м’яча, що зовсім не схоже на гравця, який був лідером збірної ще позаторік. Ясно, що справжні завдання, поставлені тренерам кожному футболісту, не завжди прийнято повідомляти широкій публіці. Та навіть не бувши присутнім у роздягальні, можна здогадатися, що завдання грати з вірменами «у кость» ніхто нашим «англійцям», особливо Лужному, не давав. Так само відомо, що немолоді вже захисники команди Вірменії легко обігруються на швидкості. Проте швидкість у наших була якоюсь несинхронною, що дозволяло «дідусю» Ерванду Сукіасяну у свої 33 перетинати шлях нашим молодим форвардам.
Загалом подібні матчі не можуть дати об’єктивної картини готовності команди. Не виключено, що маючи на увазі гру з Польщею 6 жовтня, наші тренери готуються вже до неї, а може стратегія підготовки сягає вже листопада, коли Україна, якщо виграє у жовтні, постане перед останнім, найвищим бар’єром на довгому шляху до Японії-Кореї. А за місяць-два зміниться багато чого, в тому числі стан ігрових кондицій українських «збірників». Хотілося б, щоб обійшлося все без травм і хвороб з виходом на пік форми саме у потрібний момент.
ЧОГО ТРЕБА ЧЕКАТИ
Таким чином результат у двох останніх іграх — 6 очок командою України досягнутий максимальний. Враховуючи попередні невдачі, цей результат можна назвати дивом, але дивом прогнозованим. Залишається лише згадувати про очки, бездарно втрачені навесні. Якби диво сталося ще тоді, ми б не виборювали тепер в грі з поляками, яким вже нічого не треба, друге місце в групі, а боролися б з ними ж за перше. З одного боку це погано, а з іншого — добре, тому що диво нашого виграшу 6 жовтня у польському Хожуві стає від цього більш прогнозованим. Так само прогнозованим дивом був повний стадіон Львова із його неповторними та щирими емоціями. Одразу після гри наші тренери сказали, що не проти зіграти у Львові і наступну гру, якщо виграємо у Польщі. Чи варто говорити, що окрім Львова у нас є ще Одеса, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ та інші міста, де люблять збірну України не менше ніж у Львові, а слова Гімна, коли треба, вивчать. Що заважає перетворювати кожну гру збірної у таку подію, якою вона стала у Львові?
І ще про дива прогнозовані. Востаннє «перегони» між Києвом і Мінськом мали місце у 1982 році, коли і київські, і мінські динамівці впевнено виграли по два останні матчі на виїзді у далеко не слабких суперників. Тільки тоді на очко більше було у білорусів, які врешті і стали чемпіонами. Тепер на очко попереду Україна, яка здатна відповісти на впевнену перемогу Білорусії над Уельсом синхронною і не менш впевненою перемогою над Польщею. Коли це прогнозоване диво станеться, чого ми всі щиро бажаємо, настане час чудес справжніх.
Саме таким справжнім дивом буде виграш України у Німеччини за сумою двох матчів 10 та 14 листопада. Чи здатні наші футболісти на таке? Чому б і ні? У нас є диво-форвард Шевченко і диво-тренер Лобановський, котрий спеціалізується на створенні диво-команд. Може, і цього разу вдасться створити справжнє футбольне диво, потренувавшись на дивах не зовсім справжніх?
