20—22 липня у Генуї (Італія) відбудеться саміт країн «великої сімки» і Росії. Автор опублікованої нижче статті, схоже дотримується думки про те, що «сімка» ще не стала «вісімкою». Не вдаючись у дискусію з цього приводу, можна стверджувати, що у вирішенні проблем економічної глобалізації найбільш вагомими будуть все ж сім голосів. А головним питанням сьогодні є глобальна бідність. Як один з рецептів боротьби з цим явищем пропонується демократизація міжнародних фінансових організацій, які зараз, переслідуючи інтереси невеликої групи країн, не церемонитимуться при втручанні у внутрішню політику держав, яким вони допомагають. Це, однак, далеко не єдина проблема — сьогодні у позиціях лідерів «сімки» (за рядом позицій і Росії) досить багато розбіжностей з різних питань, які повинні бути врегульовані. Це — і плани США зi створення національної системи ПРО, і боротьба за Кіотський протокол, і проблеми курсу євро відносно долара та ієни.
У Генуї основну увагу буде приділено проблемі зниження темпів розвитку світової економіки. Ймовірно, лідери сімки похвалять Федеральну резервну систему США за вживання ефективних заходів, що перешкоджають цьому зниженню, і не будуть згадувати про її відповідальність за цей спад. Вони натякнуть на експансіоністські дії в Європі, але не будуть при цьому наступати на мозоль Європейському Центральному банку. Японія знову візьме на себе зобов’язання в проведенні структурних реформ і, хоча цим зобов’язанням більше довірятимуть, ніж раніше, всі лідери закриють очі на той факт, що найближчі наслідки цих реформ можуть виявитися негативними, особливо якщо впровадити їх швидко і за допомогою силових методів.
Однак поточні труднощі не повинні відвернути «велику сімку» від довгострокових завдань. Одним з найважливіших завдань є координація економічної політики між Північчю і Півднем, оскільки зараз світ стикається не з короткочасним зниженням темпів зростання економіки, а з тривалою кризою.
Перш ніж говорити про те, що необхідно зробити, спочатку варто висловити схвалення з приводу списання боргів, рішення про яке було прийнято на зустрічі сімки минулого року. Це мало позитивні наслідки. Більше двадцяти країн позбулися боргів. Роками автор спостерігав за тим, як МВФ затягував розв’язання цього питання, і небагато країн могли подолати споруджені ним бар’єри. Торішнє списання боргів змінить життя мільйонів людей.
Проте це завдання ще не виконане до кінця. Багато країн потребують звільнення від непосильного тягаря боргів. Як що багаті країни не будуть чинити постійного тиску з цього питання, то може виявитися, що бар’єри будуть споруджені знову. Так само важливо не забути про країни, які не відповідають чинним сьогодні критеріям списання боргів. Хіба, скажімо, Індонезія повинна отримати боргове звільнення тільки в тому разі, якщо її національний дохiд й надалі падатиме?
Безумовно, МВФ несе певну частку провини за ту скрутну ситуацію, в якій опинилася Індонезія. Саме політика МВФ привела Індонезію до депресії. Спроба провести реструктуризацію фінансової системи була помилковою і призвела до масового вилучення вкладів з банків. Скорочення розмірів субсидій на продукти харчування викликало бунти. Лібералізація ринку капіталу призвела до того, що країна виявилася не захищеною від нестабільності, властивої короткостроковим капіталовкладенням.
Існує багато прикладів, коли кредитор і боржник винні в рівній мірі: хто, наприклад, повинен нести збитки, пов’язані з припиненням проекту будівництва гідротехнічних споруд, після того, як з’ясувалося, що при його реалізації зникне рідкісний вид жаб? Чи повинна бідна країна, що брала позику, взяти ці збитки на себе, або це повинен зробити кредитор, який не провів попередньої екологічної експертизи? Вироблення розумної політики по списанню боргів буде нелегкою справою, але «велика сімка» не повинна спочивати на торішніх лаврах.
По-друге, світова система торгівлі переживає важкі часи. Всюди проповідують свободу торгівлі як економічну стратегію, але, скидається, на те, що багаті країни самі не прислухаються до того, що кажуть: їхні ринки залишаються закритими для багатьох товарів, експортованих країнами, що розвиваються; вони виділяють величезні субсидії на сільське господарство, унеможливлюючи цим конкуренцію з боку країн, що розвиваються. «Дій так, як ми говоримо, а не так, як діємо ми», — так, схоже, потрібно розуміти «велику сімку».
Погіршує ситуацію й той факт, що тут все підпорядковано груповим економічним інтересам, а не підтримується баланс, яким відрізняється економічна й соціальна політика в країнах з розвиненою демократією. Наприклад, на уругвайському раунді переговорів у 1994 році було встановлено такий режим інтелектуальної власності, за якого інтереси виробників ставляться вище за інтереси споживачів, в тому числі й споживачів країн, що розвиваються. Фармацевтичні компанії наполягали на своїх «правах» навіть стосовно нещасних приречених жертв СНІДу. На цьому фронті світове громадянське суспільство, зрештою, перемогло, але в принципі режим інтелектуальної власності залишився без змін. І на горизонті маячать нові битви.
В деяких угодах із торгівлі та інвестицій, що приймаються зараз, пропонується піти ще далі й дати можливість припиняти дію внутрішніх законів країни (незалежно від їх достоїнств), щоб сприяти руху міжнародних потоків товарів і послуг. За такого режиму, зачатки якого вже можна спостерігати, спроби захистити наших дітей від куріння навіть за допомогою таких м’яких заходів, як обмеження реклами, можуть бути зведені нанівець!
Торгівля може бути могутнім механізмом економічного росту, а економічний ріст надто необхідний посткомуністичним країнам та країнам, що розвиваються. Іронія ситуації, що склалася, полягає в тому, що країни «великої сімки» в деяких питаннях, пов’язаних зі свободою торгівлі, заходять дуже далеко, в той час як в інших питаннях вони практично топчуться на місці. Ось що багаті країни могли б зробити дуже швидко: негайно і повністю відкрити свої ринки для всіх товарів і послуг (крім зброї) з найбідніших країн світу.
Якщо це станеться, то спочатку неминучі деякі втрати, однак самі багаті країни світу з їх розвиненою економікою без великих зусиль пристосуються до цієї ситуації. В перспективі країни «великої сімки» тільки виграють і це дозволить їм відвести від себе звинувачення в лицемірстві, котрі висувають проти них країни, що розвиваються.
На жаль, в міжнародних економічних організаціях голоси одних чутні більш, ніж інших. Тому тут потрібно порушити й третє питання — відносно демократизації МВФ і Світового банку. В цих організаціях дуже велику роль відіграють групові інтереси та інтереси багатих країн. Всередині країн «великої сімки» не тільки міністри фінансів і керівники центральних банків мають право голосу при обговоренні економічних питань. В них також враховують думки найманих працівників, бізнесменів, споживачів. Так само й міжнародні економічні організації повинні прислухатися до думки всіх зацікавлених сторін.
Більшість лідерів країн сімки всередині своїх країн зайняті пошуком «золотої середини» між всевладдям держави і економікою, вільною від державного втручання. І хоча ринкові механізми в їхній економіці посідають центральне місце, уряду також відводиться важлива роль. На жаль, міжнародні економічні організації часто відходять від демократичних принципів, наприклад, при розподілі права голосу, в питаннях представництва, в питаннях контролю над їхньою діяльністю. При цьому, однак, вони не соромляться втручатися в демократичні процеси всередині країн, яким вони ніби намагаються допомогти.
Задачі, що постали перед учасниками зустрічі, нелегкі. Деякі з лідерів «великої сімки» вважатимуть реформи в сфері боргів і відкритості своїх ринків дуже болючими. Але ми всі багато втратимо, якщо вони не приділять уваги цим питанням, оскільки успішне розв’язання цих проблем буде визначати майбутнє світової економіки.
