Тему розмови з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною в ефірі «Радіо «Свобода» (Росія) журналіст Віталій Портников окреслив так: «Після 22 червня доводиться говорити не стільки про історію, скільки про політику, про те, як цю й інші дати використовують політичні еліти. Цього року увага до 22 червня в Україні була прикута значно більше, ніж у Росії та інших колишніх радянських республіках. І в цьому теж, імовірно, є питання не історичне, а суто політичне».
До уваги читачів «Дня» пропонуємо фрагмент цієї розмови.
Віталій ПОРТНИКОВ: Якраз напередодні 22 червня померла Олена Георгіївна Боннер, одна з небагатьох, хто реально брав участь у Другій світовій війні і дожив до наших днів. Коли я читав відгуки на публікації на згадку про Олену Георгіївну, я був уражений тому потоку ненависті і брехні, що дуже часто повторював брехню радянських пропагандистів. Це писали люди, які ніколи не воювали, як кажуть, пороху не нюхали, не жили у той час, дуже часто це молоді люди, які дорослішали за часів, коли вже не було жодного комунізму, які їздять у Монако, подорожують світом, вчаться у престижних західних вузах, живуть у Вашингтоні.
Лариса ІВШИНА: І розвозять на собі неосталінізм...
В. П.: Так. Але вони так живуть завдяки таким людям, як Боннер.
Л. І.: У них інша психологія, вони вважають, що надана послуга не є послугою. Якщо ви після всього цього не провели справжній суд над системою, отже, ви — слабаки, думають вони. А раз ви слабаки, то чого з вами рахуватися? Хто ви такі? Жебраки і правдолюби? І ця логіка перемогла. І тому в центрі Росії — йдеться не лише про Мавзолей, — висловлюючись афористично, лежить труп, який розкладається вже не одне десятиріччя і обростає новими інфекціями. Це не лише неоколоніалізм, не лише неоімперські амбіції і неосталінізм у новому виданні. Компартія, яка загинула заслуженою смертю 1991 року, відродилася в особі набагато темніших організацій. Це ще гірше, ніж було до ХХ з’їзду, бо ті хоча б поминали за собою кров і соромилися, а ці — ожиріли, обуржуазилися і з позицій грошей цинічно обдурюють і стрижуть свою ренту. Ось до чого доводять невилікувані хвороби. Й історична терапія — це, можна сказати, найм’якіший засіб. Є заходи більш серйозні, на зразок Нюрнберзького процесу. Інколи потрібно вживати і жорстких заходів, бо гнити це може ще довго.
23 червня 2011 року, російське бюро «Радіо «Свобода» (повну версію розмови можна прослухати на сайті радіостанції svobodanews.ru або на сайті «Дня»).
