Десь на початку 70-х років на екрани радянських кінотеатрів вийшов мультиплікаційний фільм. Політичний. Його показували перед художнім кінофільмом замість кіножурналу. Зазвичай це були «Новини дня» із знатними сталеварами (шахтарями, ткалями, будівельниками) або «Іноземна кінохроніка», в якій показували страйки протесту проти умов праці й оплати братів по класу. А тут така новинка. У західній частині Німеччини реваншисти й колишні фашисти бігають із факелами розпалювачів нової світової війни. Й уже все в них вийшло, і світ ось-ось займеться, та в останню мить на їхньому шляху постає стіна, об яку розбивають собі чоло агресори. Називається стіна Німецька Демократична Республіка і її столиця Берлін. І зрозуміло радянській людині, яке благо для справи миру влаштували товариші Микита Хрущов і Вальтер Ульбріхт, коли 13 серпня 1961 р. відділили НДР та її столицю Східний Берлін від реваншистського і згубного західного Берліна і такої ж Федеративної Республіки Німеччина. Про чергову берлінську кризу, яка справді підвела світ до порога війни, коли радянські й американські танки стояли один навпроти одного, і їх розділяли всього кілька метрів, у мультику не говорилося. Усе це в минулому, а Стіна миру ( більш святенницьку і знущальну назву годі вигадати) стоїть і стоятиме. І здавалося, що за життя нинішнього покоління мрія про німецьку єдність ніколи не здійсниться.
Щоправда, не всі так вважали. Дисидент Андрій Амальрік у своєму есе «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року» 1969 року, що набув розголосу, передбачив швидку загибель імперії, проте його висновок проігнорували. Така сама доля спіткала і книжку Елен Каррер д’Анкосс «Імперія, що розкололася». Майбутній секретар Французької академії написала її 1978 року. Здавалося неймовірним, що велет, який тягнувся від Калінінграда до Владивостока, розвалиться, й видимою ознакою цього процесу буде руйнування Берлінської стіни.
Для радянської людини НДР була чимось на кшталт великого універмагу. Порівняно з радянськими магазинами, там «було все». Офіцери Групи радянських військ у Німеччині, потім Західної групи військ привозили звідти товари, яких удень із вогнем не знайдеш у рідній країні. А які черги вишиковувалися у московському магазині «Детский мир», коли там продавалася дитяча залізниця з НДР. Виникла ціла система обміну запасних деталей для розширення залізниці. Вагончики обмінювалися на рейки, стрілки, джерела живлення та багато іншого. І було багатьом незрозуміло, чим східні німці невдоволені, чого їм бракує і чому вони так прагнуть на Захід, що довелося будувати велику стіну, що розділила Німеччину. Злиденність соціалістичних магазинів збільшувалася з заходу на схід. У НДР, Чехословаччині й Угорщині було краще, у Польщі вже гірше, в Румунії — майже як у СРСР. Тому поляки, яким потрапити до НДР було легше, їздили за товарами до сусідів, що спустошувало магазинні «вітрини соціалізму», які ледве наповнювалися. Доходило до нот протесту між Східним Берліном і Варшавою та скаргами старшому брату в Москві одне на одного. Але вдіяти функціонери нічого не могли. Людям треба було щось їсти щодня й у щось вдягатися.
Повідомлення західних радіостанцій, які в газеті «Известия» охрестили «каламутними хвилями ефіру», розповідали про приголомшливі випадки втечі, подеколи цілими сім’ями. Та частіше диктор передавав, що прикордонники НДР застрелили сміливця, котрий намагався перескочити через стіну. Такі самі спроби громадяни НДР робили у Чехословаччині, Угорщині й Болгарії. До Югославії з соціалістичних країн випускали доволі обмежено. По-перше, держава Тіто не вважалася повністю соціалістичною, югославський динар прирівнювався до валюти західних держав; по-друге, з Югославії легко було потрапити до Італії або Австрії, а далі без проблем — до західної частини Німеччини. Тому й не пускали.
Ми говоримо, що Берлінська стіна розділила Німеччину. Однак це лише частина реальності. Кордони Угорщини з Австрією, Чехословаччини з ФРН були обладнані рядами колючого дроту, контрольно-слідовими смугами, траншеями й іншими інженерними спорудами, покликаними унеможливити втечу з соціалістичного раю. Не тільки східних німців, а і своїх громадян. Балтійське море перегородити було неможливо, тому в Польщі й НДР знаходилися сміливці, котрі намагалися перепливти до Швеції або Данії. Вдавалося це одиницям, більшість або були вбиті, або затримані прикордонниками, або потонули. До речі, завзятим прибічником придушення Празької весни був саме Вальтер Ульбріхт. Східнонімецького лідера доводило до сказу певне збільшення проникності кордону Чехословаччини з ФРН. Він першим поставив питання про інтервенцію та неодноразово вмовляв Брежнєва, який вагався, у необхідності такого кроку, «інакше всі втечуть». Про це нам на лекціях із наукового комунізму розповідав колишній полковник політуправління Центральної групи радянських військ у Чехословаччині.
Після врегулювання за Московським договором на початку 1970-х рр. довелося Еріху Хонеккеру, що відправив за допомогою Брежнєва Вальтера Ульбріхта «на заслужений відпочинок», піти на певне послаблення прикордонного режиму. Мешканцям Західного Берліна та ФРН дозволили відвідувати своїх родичів на сході. Пішов на це східнонімецький керівник вкрай неохоче й під великим тиском Москви. У період розрядки Кремлю важливо було показати свою добру волю, щоб домовитися з американцями щодо скорочення стратегічних озброєнь.
І коли в НДР з’явилися виблискуючі нікелем і хромом автомобілі, на яких приїзджали родичі, і їх легко було порівняти з трабантами (супутниками), то ніякі вмовляння про переваги соціалізму вже не діяли. Виникла ще одна проблема. Західні відвідувачі залишали родичам свої марки. Довелося організовувати спеціальні крамниці з хорошим постачанням, де товари можна було придбати за західні гроші. У нас такі магазини називалися «Берізка». І населення НДР одразу розділилося на дві частини. На тих, у кого були західні марки, й на тих, у кого ні родичів на Заході, ні тих марок не було. Покращанню соціального клімату в країні це не сприяло.
Відчуття, що стіні Берліна стояти вже не довго, виникло після того, як у травні 1989 р. угорська влада розібрала загорожу та прибрала ряди колючого дроту на кордоні з Австрією. Громадяни НДР швидко зрозуміли можливості, що відкриваються, й залюднили посольства ФРН у Будапешті, Празі та представництво Західної Німеччини в Берліні. У серпні вони були змушені припинити прийом відвідувачів. Коли 11 вересня 1989 р. угорський уряд оголосив про відкриття кордонів, Берлінська стіна втратила будь-яке значення. Протягом трьох днів понад 15 тис. громадян покинули НДР через територію Угорщини. В містах Східної Німеччини почалися масові демонстрації з вимогою громадянських прав і свобод.
І коли в листопаді 1989 р. Стіна впала, дуже багато переконаних комуністів у Радянському Союзі почали говорити, що все втрачено. Ні, ще ніхто не передрікав близького краху СРСР, але дуже багато хто відчув, що дамба дала течу і тріщини в її підмурку розширяються з кожним днем. У вересні 1989 р. пройшов перший з’їзд Руху, за рік до цього було створено литовський Саюдіс (Рух), Народні фронти у Латвії й Естонії. Об’єднання Німеччини означало не лише довгоочікувану єдність німецького народу, але і близькість іще не дуже ясних змін.
Улітку 2000 р. автору вперше довелося побувати в Берліні. На стіні контрольно-перепускного пункту Чарлі (checkpoint Charley) на кордоні американського сектора у Західному Берліні, зараз там музей, висить велика дошка, на якій кількома мовами, в тому числі й російською, попереджалося, що тут проходить рубіж вільного світу. Зараз на вже невидимому кордоні на розтяжці висить портрет симпатичного радянського солдата. Трохи далі — залишки Стіни, збережені на науку майбутнім поколінням. Як і розташований у колишньому приміщенні гестапо, зруйнованого англійськими бомбами в січні 1945 р., музей тоталітаризму просто неба.
І навіть за стільки років після історичного об’єднання двох німецьких держав відмінності між ними тоді в Берліні, як кажуть, були помітні неозброєним оком. Простіше формально об’єднати, необхідно інтегрувати. А це процес довгий і дуже нелегкий. Комуністична спадщина ізживається складно і передусім — психологічно. Мало бути вільним навіть у вільній країні політично, треба відмовитися від рудиментів брежнєвсько-ульбріхтівського соціалізму. Двадцять років тому німці ділилися на «оссі» (східних) і «вессі» (західних). Чи зникло це розділення? Багато що говорить про те, що воно зменшувалося, проте залишилося. Сумний анекдот, який довелося почути в сучасній Німеччині. На питання «оссі»: «Ну чому ви на нас дивитеся згори? Адже ми один народ!» — «вессі» відповідає: «Так, ми також один народ...».
Радянська гігантоманія, запозичена без урахування реальних умов, рубцями видніється з вікна поїзда у вигляді покинутих цехів промислових підприємств колишньої НДР. На початку 1990-х їх приватизували й закрили. Реконструювати їхню відсталу технологію виявилося невигідним. Вкладати гроші у перенавчання персоналу також. Звідси дуже високий рівень безробіття в нових землях, що лягає величезним тягарем на бюджет країни. Молодь не знаходить собі роботу в рідних містах і виїжджає на Захід у пошуках кращої долі й вищого заробітку. У східні землі німецька держава вже вклала понад 1 трлн. євро, та ситуація змінюється недостатньо швидко. Романтичне очікування манни небесної під назвою «об’єднання країни» в багатьох змінилося розчаруванням і ностальгією за часами НДР. Тоді жилося бідніше, але надійніше. Ось і останні вибори до бундестагу вкотре принесли Лівій партії голоси на сході, хоча знайшлися її прибічники й на заході. І скільки часу заживатиме рана роз’єднання Німеччини — сказати поки що важко.
Як це все схоже на те, що відбувається у нас. Обшарпані ульбріхтівки на околицях східнонімецьких міст, які за зразок узяв Хрущов. І копія вийшла гірша за оригінал, але багато хто в нас живе у хрущовках, і перспектив ніяких. Але нам гірше. У східних німців є ФРН — розвинута сучасна демократична держава, яка ніколи не покине їх напризволяще. У нас є наша Україна, і лише ми зможемо вивести її в розряд європейських країн. Нам також допоможуть, але тоді, коли побачать, що ми засукавши рукава без суперечок про те, хто більший патріот, трудитимемося й будуватимемо свою країну по-справжньому.
День 3 жовтня залишив свій слід в історії Німеччини. Цього дня 1533 року Міхаель Штіфель передбачив кінець світу. Його підвело захоплення нумерологією Біблії. Перелякані мешканці сіл навколо Віттенберга продавали майно, але світ устояв, і 19 жовтня 1533 р. сонце зійшло як звичайно. За пророцтво, яке не збулося, Штіфель відсидів у в’язниці й зайнявся важливішими й потрібнішими справами. У своїй книжці «Arithmetica integra» він уперше висловив ідею, яка пізніше лягла в основу теорії логарифмів, і тим самим увійшов у історію науки.
Перший канцлер ФРН Конрад Аденауер, котрий заслужив прізвисько-звертання «Der Alte» (Старий), передбачав, що Німеччина буде єдиною, а столиця ФРН у Бонні є лише тимчасовою. На відміну від Штіфеля, його прогноз повністю виправдався. І почала його мрія здійснюватися з падінням Берлінської стіни.
