Сьогодні виповнюється 106 років від дня народження геніальної української художниці Катерини БІЛОКУР. Вона народилася у селі Богданівка Яготинського району на Київщині. Не закінчувала жодних малярських шкіл і не мала мистецьких наставників. Навчалася сама. «...Вже в молодості стала я кой у кого доставати книги і з них узнала, що є на світі такі люди — художники і яка їхня робота. І якимсь чарівним, прекрасним показалось мені те велике слово «художник». От я й сказала собі, що рано чи пізно, хоч на старості літ, а буду художником, буду — і все!» — писала в одному із своїх листів. Катерина Василівна починала з портретів рідних та близьких. Потім малювала квіти. Прості, невибагливі та вишукані. Городні, польові та кімнатні. Малювала їх дуже реалістично і водночас якось одухотворено, ніби вишивала на полотні. Лілеї, півники, піони, жоржини, бегонії, троянди, волошки, котики, тюльпани, ромашки, соняхи, калина... Цей, сказати б, квітковий натюрмортно-пейзажний період чи не найбільш відомий із творчості художниці, зокрема роботи «Квіти у тумані» (1940), «Буйна» (1944—1947), «Півонії» (1948), «Рожі (Мальви)» (1950), «Мальви та троянди» (1954—1958)... Згодом вона відійшла від феєрично-квіткових композицій і зосередилася на натюрмортах із зображенням фруктів та овочів, найвідоміші з яких «Снідання» (1950), «Квіти, яблука і помідори» (1950), «Натюрморт з хлібом» (1956), «Натюрморт з колосками та глечиком» (1958—1959), «Натюрморт» (1960)... Мисткиня працювала також у жанрах графіки й акварелі.
Торік до мене приїздила гостя із-за кордону. Вона, скульптор і маляр за фахом, передусім прохала завести її у музей, де виставляються картини Катерини Білокур. Поїхати у Музей-садибу мисткині у Богданівку чи у Яготинську картинну галерею, що на Київщині, якось не випадало. Натомість ми побували у столичному Музей українського народного декоративного мистецтва, де зберігається її 38 робіт, більшість з яких експонуються у постійнодіючій виставці.
А сьогодні там до 106-ої річниці від дня народження художниці відбудеться виступ лауреатів Першого фестивалю моновистав за її листами «Я буду художником» (мисткиня залишила багату епістолярну спадщину). Як повідомила напередодні «Дню» заступник директора з науково-освітньої роботи Галина Безкоровайна, про проведення фестивалю було оголошено у Києві. На його адресу надійшло десять робіт, серед яких відібрано три найкращих. Зокрема, кількахвилинний фільм «Ескіз до портрету» студентів третього курсу Київського університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого Олесі Бортняк та Дмитра Глухенького, моноспектаклі творчої групи майстерні професора Ірини Дніпренко Інституту журналістики і телемистецтва і Театру малих форм під керівництвом Наталії Александренко Вищого комерційного училища Київського національного торгового-економічного університету. Це, так би мовити, виступатимуть професіонали. А також листи, написані до Катерини Білокур, читатимуть аматори — переможці II Всеукраїнського конкурсу листа «Квіти, мої діти». «Цей конкурс проводимо вже вдруге, — розповідає Галина Безкоровайна. — Цьогоріч до нас надійшло понад двісті конкурсних робіт з усієї України, до речі, найбільше із північних і східних областей. (Пишуть люди різного віку і різних професій: школярі, студенти, вчителі, викладачі, лікарі, пенсіонери...). У фінал потрапило лише десять, з яких чотири посіли призові місця (третє місце поділили між собою два фіналісти)». (Між іншим, у цьому музеї завдяки старанням його працівників завжди вирує життя. Достатньо згадати вечорниці Олега Скрипки або школу писанкарства, яка щороку організовується напередодні Великодня).
Члени оргкомітету дали нашій газеті ексклюзивне право надрукувати уривки із кількох листів. Ось, наприклад, дещо із написаного Валентиною Хмеленок з міста Городня Чернігівської області, яка за свою роботу нині отримає репродукцію відомої картини «Кавун, морква, квіти» Катерини Білокур, виготовлену на полотні, оскільки її доробок журі оцінило як найкращий. Рештi буде вручено подарунковий альбом «Світ Катерини Білокур». «Життя іде. Життя минає. Ось уже і осінь. І в природі. І в моїй долі, — пише Валентина Хмеленок. — Щорічно осінь дарує нам плоди нашої праці, прикрашаючи їх пізніми квітами, золотом і багрянцем. Життєва осінь винагороджує нас дорослими дітьми, та прикрашає наше життя онуками. Коли були пострижини в онука-первістка на першому році життя, за дідівським звичаєм послали на стола кожуха, посадовили іменника і, поки хрещений батько стриг білий пушок, порозкладали непомітно на кожусі гроші, кусень хліба, молоток, книгу, пензель, ручку. За прикметою: що перше вибере «дорослий» однорічок, тим і буде в майбутньому. То уявіть собі: мій онук схопив пензля! Тепер він малює скрізь — на столі, на дверях, на шпалерах, навіть під столом розфарбував підлогу. А скільки моїх фарб та пензлів зіпсував, поки опанував «ази» малювання. Але я рада цим прикрощам, адже він — найкраща квітка мого життя...». «Нещодавно була у Вас, — продовжує далі. — З таким трепетом їхала, щоб торкнутися землі, де народився Ваш талант; щоб напитися отого невгамовного творчого трунку, який не давав спокою ні Вам колись, ні мені тепер. Так спішила до Вас, так нетерпеливилась. А підійшла — та й завмерла. Подивилася, що Ви сидите, спочиваєте. Такі замріяні, стомлені руки поклали на коліна, а самі поглядаєте з-під біленької хусточки у садок, у свої розкішні квіти...».
У вас виринули свої спогади? У мене теж. Такою я заставала свою улюблену прабабусю, коли навідувалася до неї, — вона сидячи, задумливо дивилась вдалечінь...
Як ви вже зауважили, ті листи до Катерини Білокур — житейські: «Як Ви?», «А у мене...», «Пригадую, Ви казали...». Кажуть, допоки любимо і пам'ятаємо, доти ті люди, які вже відійшли в інший світ, з нами... Зрештою, це і нас тримає у певному тонусі — зважуємо, як виглядатимемо перед авторитетами — родинними, місцевими, народними...
«В ранньому дитинстві моєю улюбленою книжкою були «Пригоди Карика і Валі», — пише Ольга Гойденко з Києва. — Перед очима досі одна з ілюстрацій: хлопчик і дівчинка серед рослин-велетнів. Такою почуваюся, стоячи перед її картинами...Тополями височіють наді мною горді пишні рожі, обплітає ноги старенька квасоля, прохаючи: «Не поспішай!». Братки широко відкритими дитячими оченятами вдивляються в душу, читаючи потаємні думки. Сонях схиляє чубату голову, наче перед довгожданою нареченою. Вечоріє. Айстри-посестри освітлюють стежку своїми зірками. І неодмінно має статися щось, чого ніколи ще не було і ніколи не буде. Солодкий трунок матіоли й резеди підтверджує: бути диву. Пильно вдивляюся в густу темряву, простуючи квітковими нетрями вглиб засинаючого царства... Що це було? Спогад чи сон, а чи мрія про ще нездійснене? Та і варто уточнювати? До побачення серед квітів...».
Для тих, хто хоче вiдвiдати захiд, нагадуємо, що Музей українського народного декоративного мистецтва знаходиться за адресою — вулиця Січневого повстання, 21. Початок імпрези о 16 годині. Вхід вільний.
