«Великий скульптурний салон-2008», що відкрився в столичному Українському домі в рамках проекту «Арт-Київ» — це якраз той випадок, коли можна цілковито довіряти анотаціям. Організатори рекламують Салон як безпрецедентну мистецьку акцію. І це дійсно так.
Кількісні параметри, звичайно, важливі. Експозиції скульптури проходять в Українському домі не вперше, проте рідко коли вони займають переважну частину експозиційного простору: перші два поверхи разом із холом. Здається, тут беруть участь всі хоч на щось здатні українські скульптори: більш ніж сорок імен, сотні робіт, найширший спектр стилів. Але, звичайно, справжньої ваги всій акції надають три імені: Іоанн Георг Пінзель, Олександр Архипенко та Огюст Роден.
Пінзеля, чиї роботи надала Львівська галерея мистецтв і Музей сакральної скульптури Іоанна Пінзеля, розташований у колишньому костелі кларисок у столиці Галичини, інколи ще називають українським або східноєвропейським Мікеланджело. Частка істини тут у тому, що майстер Пінзель, як і пізній Мікеланджело, за своїм мисленням був бароковим художником, хоча й жив пізніше за італійського генія — у ХVIII столітті.
В Українському домі кияни мають змогу бачити дерев’яні фігури з храмів, над оздобленням яких працював майстер: велике ефектне розп’яття, котре є центральним елементом експозиції «Майстер Пінзель і його школа», Марія, пророк Іоан, втілення біблійних сюжетів — Самсон, що роздирає пащу лева і жертвоприношення Авраама (всі — вівтар костелу села Годовиця підi Львовом), Ангел (костел в м. Городенка Івано-Франківської області), святий Фелікс із дитиною (монастир сестер милосердя у Марiамполі поблизу Галича на Івано-Франківщині), барельєфи «Благовіщення» та «Ангел-охоронець» (дияконські двері з іконостасу церкви св. Покрови в м. Бучачі на Тернопільщині). По цих роботах видно, що Пінзель тяжів не тільки до бароко, але й до його пізнішої версії, до рококо, дотримуючись притаманної обом стилям надзвичайної театральності. Його святі й ангели не тільки сповнені енергії, поривчастого руху, як це личить барочним героям — вони ще й наче виконують певну виставу, грають свої, наперед задані ролі, пам’ятаючи не тільки про сюжет, котрий необхідно втілити, а й про публіку, котра на них дивиться. Ось такі відкриті, настійливі драматичні ефекти, відверте позування персонажів, схильність до пафосних жестів — складають манеру Пінзеля. В цьому сенсі галицького майстра можна сміливо назвати не тільки скульптором, а й віртуозним режисером.
Роботи Архипенка і Родена надані відомим київським колекціонером Ігорем Вороновим. «Пікассо скульптури», один з героїв бешкетного французького дадаїзму, пізніше визнаний класиком в Америці, Архипенко народився і виріс у Києві. Тут він — разом з Володимиром Бурлюком та Дмитром Богомазовим — учився в Художньому училищі в 1902— 1905 роках; виключено його було за те, що він звинувачував викладачів у академізмі та застарілих поглядах. З Києва ж Архіпенко переїхав — через Москву — до Парижа. 1923 р. у 36-річному віці, перебрався до Америки, де його талант розквітнув сповна.
Революція, яку здійснив Архипенко в мистецтві, грунтувалася на позірно простій ідеї — відтворювати не тільки самі об’ємні форми, а й порожній простір як всередині, так і довкола них. За свідченням самого художника, ця ідея народилася в нього ще в Києві. Одного дня батьки купили дві однакові вази для квітів. Поставивши вази поруч, Олександр побачив щось на кшталт нематеріальної, прозорої третьої вази, яку утворював простір між двома вже існуючими. Архипенко зізнавався, що після цього «почав скрізь бачити порожній простір, який нагадував мені різні предмети. Я вжахнувся, що відкриваю їх стільки, і це привело мене до того, що я почав використовувати ці предмети у своїх пластиках. Випукле в них я замінював увігнутим, повне — порожнім, створював символи постатей чи предметів, яких не було поруч». Виставлене в Українському домі показує різні сторони Архипенкової творчості. Є тут і ті самі, знамениті «порожні» скульптури, як, наприклад, «Жінка, що розчісує волосся» (1914) — це, по суті, застиглий у металі ієрогліф жіночності; складно навіть уявити собі пластично досконаліший знак людського тіла. Але Архипенко вмів вписувати свою скульптуру у простір, навіть зберігаючи більш традиційні форми. Повна язичеської сили «Сидяча оголена» (1914), взірцем класичних студій є «Торс у повороті» (1929), заворожує невагомий «Блакитний танок» (1913), світиться неземною легкістю мармуровий «Плаский торс» (1914). Після споглядання цих робіт зміцнюєшся у думці, що сучасне мистецтво, яким ми його знаємо, багато в чому визначено генієм людини, котра у всіх каталогах позначала себе «Олександр Архипенко, українець».
Про Родена важко сказати щось нове. Переважна частина робіт на Салоні — це виконані у бронзі зменшені авторські копії знаменитих «Мислителя», «Оголеного Бальзака», «Вічної весни», «Адама», «Єви», «Собору», фрагмента скульптурної групи «Громадяни Кале», фрагмент композиції «Ворота пекла». Є і абсолютно унікальна мармурова «Дівчина». Ці скульптури можна розглядати вічно, знову й знову знаходячи щось глибоко своє, розмовляти з ними, вчитися у них...
Зрозуміло, що сучасні українські автори перебувають на зовсім іншому рівні, і будь-які порівняння тут недоречні. Та інколи здається, що хтось сам прагне аби його порівнювали, наслідуючи то Родена, то Архипенка. І це ще не гірший варіант, бо, дивлячись на деякі скульптури, виставлені на третьому поверху Українського дому, мимоволі бачиш також і інтер’єри, в яких вони будуть виставлені після ймовірної покупки — надзвичайно багаті і настільки ж несмачні. Підміна мистецтва кітчем, на жаль є вічною проблемою, але в скульптурі це здається аж занадто відвертим. Звичайно, вистачає і талановитих, оригінальних, навіть дотепних робіт. Та, все ж таки поки що наші артисти перебувають у глибокому затінку великих імен.
Однак у будь-якому разі це не применшує значення «Великого скульптурного салону». Власне, такі виставки і робляться для того, щоб рухати мистецтво уперед. Експозиція в Українському домі — це ще одне свідчення входження нашої поки що невпевненої культури у цивілізоване річище. Де ми вже були. Шлях то нелегкий, але якщо навіть рухатися по ньому повільно, маленькими кроками — врешті-решт і в нас з’являться свої Родени і постануть нові Архипенки.
P.S. Великий салон скульптуры-2008 буде працювати в Українському домі до 15 березня
КОМЕНТАРI
Іван МАРЧУК, художник:
— Нашу реалістичну скульптуру я не можу порівнювати з роденівською абсолютно. А серед модерної трапляються геніальні речі — наприклад, я побачив тут скульптуру Андрія Северинка... Навіть Родену таке не снилося, і він би ніколи такого не зробив, бо в нього було інше амплуа. До реалістичної скульптури я не маю жодного інтересу. Реалізм як такий уже давно відійшов. Усе, що міг зробити Роден, уже зроблено. Що міг зробити Мікеланджело, теж зроблено. Вони вдвох зробили все за всіх. Далі треба шукати інші форми, бо дублювати в гіршому варіанті немає сенсу.
У нас є скульптура на рівні такої, що дай Бог такої світу. Ми не бідні, ми просто завжди прибідняємося, точніше, нас прибідняють, говорячі, що ми вічно десь у хвості плетемося. Тому у нас і не розвинута мистецька індустрія, і нема кого похвалити, й один одного у нас ніхто не хвалить. А це повинно робитися у великому масштабі. У кожній країні є мистецька індустрія, яка, як той метал, плавить таланти і витискає з них все — і все це виходить на поверню. Там жоден талант загубитися не зможе. А у нас все ще, знаєте, по «совєтській» звичці.
Тарас ПЕТРІВ, голова Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі:
— Я завжди кажу про те, що ми повинні думати про сучасних своїх художників, причому з огляду на те, який новий креатив вони несуть світові. Сучасний український художник — це той художник, який має дивувати світ. Мене загітував сюди прийти Олег Скрипка, я йшов і думав, що, напевне, XXI століття вимагає від нас не тільки якогось нового креативу і нової творчої естетики, але, напевне, і переоцінки минулого. Якщо оцінювати нових художників чи взагалі українських творців, я думаю, вони дуже часто ламають стереотипи. Зокрема, я добре знаю творчість таких двох івано-франківських художників, як Анатолій Звіжинський і Ростислав Котерлін. І мені здається, що перший із них — це художник світового рівня. Це щось нове в українській творчій думці. Співставляти сучасних українських митців з Роденом дуже цікаво, це дуже цікава, несподівана і важлива акція.
Я думаю, що треба говорити дуже жорстко і гостро про те, що зараз держава не здійснює ніяких преференцій щодо свого арт-ринку. Я не можу сказати, що у нас відкрилося дуже багато мистецьких галерей чи арт-центрів, починаючи з 90 х і закінчуючи нинішніми часами; я не можу сказати, що в Києві зараз багато мистецьких осередків. Є прекрасне творче середовище, але художник має сам пробивати собі дорогу і знаходити своє місце. Якщо говорити про розвиток арт- ринку, то на ринок приходять дуже цікаві нові арт- менеджери. А ще років 5— 7 тому це була кустарщина від українського менеджменту. Якщо тоді, наприклад, дуже багато людей займалося більше антикваріатом, виконуювали посередницькі функції, то сьогодні є не тільки Євген Карась і Віктор Хаматов. Цим займаються також молоді арт-менеджери, залучають самих художників — і створюють і творче середовище, й український арт-ринок.
Олег СКРИПКА, співак:
— Коли ти не спеціаліст, ти дивуєшся, дивлячись на деякі сучасні скульптури, думаєш, що люди втратили відчуття форми чи гармонії і не можуть повторити того ж Родена. Але насправді митці на кшталт Родена — це те саме, що якась класика чи лірика для сучасного музиканта. Не те щоб це не цікаво, просто не той час. Треба рухатися далі — й митці рухаються далі.
Треба розуміти також, що розвиток скульптури залежить від держави і від державності, її розквіту. Потрібен ренесанс. Якщо ми зараз своїми зусиллями зробимо ренесанс, то скульптури будуть «сильними» і, можливо, набудуть нової форми. Від державності це, хоч як це дивно, теж залежить. У нас є сильні артисти, але, вибачте, артист має й популяризуватися, і мати бюджет на свої роботи, і іх мусить хтось купувати й замовляти. Ця економічна штука, про яку ми ніколи не говоримо, вона мусить бути. А це можливо тільки в розвиненому суспільстві.
Василь БИКОВ, скульптор:
— Поруч із роботами Родена я почуваюся чудово. А хто поруч із Роденом погано почувається? Усі, хто кохається і розуміється на мистецтві, почуваються прекрасно. Для своєї експозиції я вибрав творчі роботи, в них салонності немає, хоча це і називається скульптурним салоном. До мене щойно підійшов мій добрий приятель, графік і фотограф Віктор Хоменко, і сказав, що вражений кількістю творчих робіт тут, на салоні. Є, звичайно, і салонні речі, але у більшості випадків — творчі. Україна в цьому плані дуже виросла. Порівняно з тим, що було раніше — зараз вибух, дуже великий вибух. У ті часи, коли я був ще студентом, якби я творив те, що творю зараз, це був би скандал. Я б собі складав усе це в ящик, і ніхто б його не бачив. А зараз дійсно вибух, і всі все бачать. Люди працюють творчо, намагаються висловлювати своє «я» як художники.
Ігор ВОРОНОВ, колекціонер:
— Безумовно, скульптор, який приходить і бачить твори Родена, Пінзеля, Архипенка, для себе шукає щось нове. На жаль, ці три скульптори не можуть прийти на наш салон, щоб оцінити скульптуру сучасних авторів, які виставляються поверхом вище. Я, до речі, щойно придбав там кілька нових скульптур — Петрука й ще кількох авторів. Скульптури я обираю, керуючись виключно почуттям «подобається — не подобається». Дуже люблю авангард і те, що близьке до нього.
Український арт-ринок розвинутий не дуже добре, але ті кроки, які сьогодні робляться, я вважаю дуже позитивними, наприклад, проведення «Скульптурного салону», «Арт-Києва», різноманітних аукціонів — починаючи від антикваріату й закінчуючи сучасним мистецтвом, і те, що українські галереї беруть участь у «Арт-Москві». Це вже позитив.
