Мабуть, немає дитини, яка б не просила батьків зробити взимку годівничку для птахів, або із захопленням не кидала голубам крихти від булочки. Доброта властива дітям, вона властива навіть дорослим, в глибині душі яких живе та дитина, яка захоплено дивиться на природу, людей, світ, для якої довкілля є цілісним — все в ньому доречне та гармонійне.
Якби ж отак виховувати дітей — навчати, що близькими для нас є не лише родичі та сусіди, а й птахи, які зранку стукають дзьобами в шибку, собака, яка стала бездомною і тепер гріється біля під’їзду, бо її літня господиня померла, зрештою, близькими для нас є дерева під вікном, під які невиховані люди кидають недопалки і невідомо, скільки їх там назбирається за десятиліття... Хто-хто, а юні душі зрозуміли б такий підхід: коли б на біології вони не лише завчали суху інформацію про пернатих, а вийшли всім класом на вулицю і погодували голубів, граків — усіх, хто злетиться (зрештою, для цього можна було б зробити окреме приміщення), коли б діти не лише завчали, що «мурахи — санітари лісу», а пішли з вчителем в ліс чи парк і обгородили мурашники, коли б замість зазубрювання «ліси — легені планети» школярі традиційно садили яблуні, ялинки чи каштани. Тоді б навчання виховувало дітей, а виховання — навчало мудро жити...
