У сержанта Оксани Назарчук батько — офіцер запасу, мама — педагог. Як нескладно здогадатися, на вибір життєвого шляху дочки вони мали і прямий, і опосередкований вплив. Однак перемогло її власне рішення. Ще під час навчання в Житомирському обласному педагогічному ліцеї Оксана всерйоз захопилася англійською мовою, мріяла про роботу перекладача. Коли дізналася про Хмельницьку академію, що готує референтів-перекладачів для служби на контрольно-пропускних пунктах країни, ні про що інше думати вже й не могла. Тим більше, що перспективи відкривалися вельми привабливі — цікава й стабільна робота, гарантований соціальний захист, можливість кар’єрного зростання і подібне.
Вступити до академії було непросто, але ще складніше виявилося протриматися перші місяці, знайти в собі сили не махнути рукою на надмірні труднощі та складнощі й не піти від вимогливих батьків-командирів до люблячих батьків. Але період первинної туги минув, і всі відчули, що «слабкими» дівчата були лише за визначенням, а в житті дуже навіть сильними, про що вони й самі не здогадувалися. У сімнадцять років вони вже копали окопи, стріляли з гранатомета, снайперської гвинтівки, кулемета й автомата. Ходили в атаку й відбивали напад умовного противника. Тоді, на перших курсах, не зірватися допомагали почуття романтики й... відповідальність перед батьками, яким обіцяли стати справжніми офіцерами. Пізніше — усвідомлення того, що вибір дійсно зроблено правильно.
Найвірогідніше, що Оксана не буде стовідсотковим командиром. За фахом вона філолог, вивчає англійську й польську мови. Її готують до служби на контрольно-пропускних пунктах і до прикордоннопредставницької (міжнародної) роботи. Але на п’ятому курсі — у двадцять один рік — вона вже спробувала себе в ролі самостійного начальника. Минулого року сержант Назарчук була старшиною дивізіону й під її опікою опинилися відразу дві дівочі навчальні застави — загалом 64 дівчини, які щойно вступили до академії. Амбіційні, норовливі, непокірні і ділові. Поставте себе на її місце й подумайте, чи було легко?..
Професійна підготовка дівчат-курсанток мало чим відрізняється від програми для хлопців. Всі разом шикуються на плацу, «розводяться» на заняття та стройову підготовку, проводять парко-господарські роботи, займаються посиленою фізичною підготовкою, чищенням особистого автомата й багато чим іншим, без чого не обходиться життя жодного військового колективу, а вже тим більше такого, який кує кадри майбутніх офіцерів. Але є в курсанток і свої переваги. Наприклад, лише на першому році навчання під час курсу молодого бійця вони живуть у казармі й ходять у наряди. Зате після його закінчення мають право жити в місті, щодня після закінчення самостійної підготовки їх до восьмої години ранку відпускають у звільнення. Одруження в принципі не забороняється, хоча й не вітається. А ось мати дітей небажано, аби не зашкодити своїй же майбутній кар’єрі.
За великим рахунком, курсантки мало чим відрізняються від своїх ровесниць у цивільному житті. Але є два принципові моменти. Що дає дівчатам навчання у військовому ВНЗ? Доволі раннє знання життя, здатність стійко переносити всі його каверзи та раптові удари. Уміння виживати за будь-яких екстремальних умов і ніколи не панікувати. Розуміння чоловічої психології. Усвідомлення цінності кожної вільної хвилини, планування та раціональне її використання. Повне несприймання самого поняття «нудьга», — їм завжди є чим зайнятися. Набуття справжніх, перевірених жорсткими умовами життя, друзів. Що забирає в них армія? Дитинство! Що не кажіть, а в ці роки ще хочеться залишатися під батьківською опікою, відчувати, що тобі завше є до кого звернутися, та й просто, нікого не соромлячись, поплакати. Вони швидко втрачають притаманну молодості безпосередність і, можливо, занадто рано стають дуже зібраними та цілеспрямованими.
Між іншим, академія ПВУ була першим і наразі є єдиним силовим відомством, від якого на військовому параді на Хрещатику в День незалежності з бойовим прапором частини йшли дівчата. Фурор вони тоді зробили неабиякий.
За словами Оксани Назарчук, вчитися в академії важко, але цікаво. Крім суто прикордонних і військових дисциплін, дівчата вивчають мінімум дві іноземні мови, криміналістику, психологію, а також мистецтво візажу, займаються бальними танцями й шейпінгом. За десять років було відраховано через неуспішність або ж покинули ВНЗ за власним бажанням одна-дві курсантки — не більше. А це, погодьтеся, також говорить багато про що.
Але, як би там не було, всі курсантки з нетерпінням чекають випуску, «золотого дощу» та останнього маршу. Це відбувається наприкінці червня. В урочистій лаві завмирає весь особовий склад академії. Випускники, прощаючись з Бойовим прапором частини, стають на одне коліно, попередньо поклавши під ногу дві залізні гривні. Після хвилини мовчання підіймаються, а гривні, дзенькаючи, падають на асфальт: це символічний подарунок молодих лейтенантів курсантам, які залишаються вчитися в академії. Під час прощального проходження плацом за командою: «Застава, рахунок!» — кожен з них кидає в повітря жменю п’ятикопійчаних монет. Це й є «золотий дощ».
Офіцери йдуть по грошах — цій традиції понад сто років. І за царату, і за комуністів, і за нашого часу неофіційний ритуал свято шанують, мабуть, як ніякий інший. Урожай з «копійчаної доріжки» потім ще довго збирають місцеві хлоп’ята, які збіглися подивитися на свято.
