Дві події відбулися буквально слідом за відшумілою акцією львівських журналістів «Хвиля свободи». З одного боку, народний депутат Олександр Лавринович запропонував внести до порядку денного парламенту питання про обмеження сум фінансових позовів до засобів масової інформації. З іншого — Львів ська облдержадміністрація намагається виселити редакцію газети «За вільну Україну» з її приміщення... Безперечно, і ці події так чи інакше будуть відображені нашими ЗМІ — так само, як це було і з «Хвилею свободи». І так само — напевно — в цих інформаційних матеріалах не буде головного: по-перше, мови про те, що насправді лежить в основі всіх проблем зі свободою слова в Україні. По-друге, власної позиції щодо саме цих основних (а не тих, котрих вибирають для переведення стрілок) проблем. Для такого висновку достатньо було проаналізувати те, як подавали наші найбільш масові ЗМІ — електронні — «Хвилю свободи».
Хтось із каналів обмежився репортажами в новинах, перелічив вимоги учасників акції, які стосуються зміни законодавства у сфері судової практики розв’язання конфліктів ЗМІ з посадовими особами. ТВО «Вісті» (ТЕТ) також випустило в ефір емоційно-лозунговий, хорошої якості сюжет, у якому романтично, через виступи на підтримку акції «Хвиля свободи» київських рок-музикантів змогло передати відчуття громадянськості акції, її підтримки суспільством. «Подробиці тижня» («Інтер») минулої неділі «підверстали» до теми результати соціологічних опитувань про довіру населення країни до різних ЗМІ (в т.ч. зарубіжним і місцевим) і результати опитування журналістів у тижневику «Зеркало недели» про проблеми свободи преси. В результаті побіжно згадали таку проблему, як залежність бізнесу в ЗМІ від влади, неінформованість журналістів, і основною метою акції «Хвиля свободи» визначили зменшення тиску на ЗМІ місцевої влади. На СТБ Андрій Тичина в нічному випуску «Вікон» розмовляв з головним редактором журналу «ПіК» Олександром Кривенком, на Новому каналі , відповідно, Андрій Шевченко розпитував про спрямування «Хвилі Свободи» одного з її організаторів, генерального директора УНІАН Михайла Батога. І Михайло Батіг — єдиний- таки сказав дві дуже важливі речі: по-перше, що сума компенсації за втрачене здоров’я чи навіть смерть на виробництві у нас дорівнює 50-м неоподатковуваним мінімумам зарплати, а позови компенсації за нанесений моральний збиток до ЗМІ доходять до сум у кілька мільйонів гривень. І друге й головне, що насправді з 4 березня 1995 року набула чинності постанова пленуму Верховного суду України № 4 «Про відшкодування моральної шкоди», в якій ідеться про механізм визначення розміру компенсацій і встановлення їх обмеження. А тому мова повинна йти реально, насамперед, не про відсутність законодавчого забезпечення прав ЗМІ в їхніх судових відносинах з громадянами (зокрема, й посадовими особами), а передусім про бажання (точніше — небажання) наших т. зв. не алежних судів діяти в інтересах ЗМІ та суспільства навіть у рамках чинного законодавства. Певно, більш важливого про акцію «Свобода слова» не було сказано ніде, на жодному каналі — адже знання про це може грамотного глядача навести на пошук істинних, сутнісних причин проблем зі свободою преси в Україні.
Задумуватися над питанням про те, чому само ТБ і самі тележурналісти (як, проте, і їхні колеги з більшості газет) не продовжили цей пошук углиб, до першооснов — марна справа, а вірніше — безглузда, всім і так все зрозуміло. Питання про залежність наших медіамагнатів від влади (і не тільки місцевої) у всьому розмаїтті форм і способів тиску, як і залежності так званих незалежних судів; питання про особливо «трепетне» ставлення до реакцій ЗМІ, критики ЗМІ та об’єктивного висвітлення подій у ЗМІ дуже багатьох високих посадових осіб країни; питання фактичного повернення до державної цензури, тільки на більш «високому» рівні — не через т. зв. літкомітети, а через багато інших, витонченіших методів — це табу для нашого ТБ. Як є табу все, що пов’язано з наявністю (чи то відсутністю) в нашій державі політичної волі тих, хто може цю волю виявляти. Більш цікавим було інше. По- перше, те, що ніхто не ставив мети збагнути, що ж це за такі барикади, якщо всі — «за»: представники законодавчої влади в особі голови парламентського комітету зі свободи слова О. Зінченка. Виконавчої влади — сам В. Ющенко підписався під вимогами до ВР учасників акції, а І. Драч — голова Комітету з інформаційної політики — був безпосередньо серед них. Cудової — обласний суд Львова скасував рішення районного суду про штраф, накладений на «Експрес», не кажучи вже про згадану вище постанову Верховного суду. Тільки якоюсь мірою сам Президент врятував честь преси (яка, як відомо, завжди повинна бути в опозиції, нехай гранично конструктивній, до влади), все-таки не погодившись із методами львівських журналістів (голодуванням) і виявивши пильність щодо тиску на судові інстанції (взагалі-то, як відомо, такий тиск заборонено тільки посадовим особам, а не громадянам, а отже, і пресі, і журналістам. Адже ніхто не забороняв, скажімо, світовій громадськості обговорювати питання про те, чи має постати перед іспанським судом Піночет). І річ тут не тільки в можливій санкціонованості акції (як зазначав «Інтер») — хоч питання про джерела її фінансування також ніхто не ставив. В принципі, не так уже й погано, якщо комусь із можновладців знадобилося підтримати боротьбу за хай мізерні, але все-таки кроки до розширення свободи преси. Хоч тоді ще більш цікаво — кому ж це знадобилося і заради чого. Чи, може, це влада так уміло може повертати всі процеси собі на благо — мінімізуючи наслідки осідланням протестних рухів? Чи суди виявилися зручною можливістю «перевести стрілки»? Чи, нарешті, можливо, і справді — якби завжди журналісти виявляли хоч би таку солідарність, домагалися б такого яскравого, бучливого резонансу на будь-які прояви тиску, якби не мовчали — завжди, то ми вже давно примусили б політиків з собою, четвертою владою, рахуватися? Може, тоді це вони були б залежні від нашої, суспільної, волі, інтересів, моралі?
Мене, наприклад, з певного часу цікавить всерйоз одна дилема в плані боротьби за свободу слова та преси. Точніше, дуже цікава суперечність, яка завжди прозирає при обговоренні цих проблем з нашими, вітчизняними, і зарубіжними колегами. Коли наші говорять про незалежність ЗМІ, вони завжди передусім згадують про економічну незалежність від державної влади й інвестицій (от і в «Подробицях тижня» на «Інтері» знову підкреслили, що це є основною умовою). Завжди наводять приклад Заходу — де, мовляв, ЗМІ існують як бізнес, а не як політичні механізми, є прибутковими і тому вони там незалежні. І чомусь ще ні разу мені не випадало ні читати, ні чути при безпосередніх зустрічах із зарубіжними колегами, щоб вони говорили про свою абсолютну економічну незалежність і щоб саме її визначали як основну умову незалежності позиції. Навпаки. Ніхто із знайомих мені зарубіжних джерел, які вже давно на досвіді власних країн пережили бум навколо ідей апологетів не контрольованої суспільством (чи державою) ринкової конкуренції в ЗМІ (серед яких найбільше знайоме нам ім’я Мердока), і пересвідчившись в не меншій небезпеці для свободи слова цензури ринкової, ніж цензури державної, не говорять про абсолютну незалежність приватних ЗМІ. Усі вони не приховують, що залежні такі ЗМІ й від інтересів засновників (в т. ч. й політичних, яких у великих власників великих ЗМІ більш ніж достатньо), і від інтересів рекламодавців, і від інтересів державних, які й на Заході дуже тісно переплетені з інтересами великого капіталу, транснаціональних корпорацій тощо. (Як приклад останнього часу: висвітлення західними ЗМІ — їх переважною більшістю — подій у Югославії). І до незалежни х ЗМІ з точки зору економіки там, на Заході, зараховують якраз неприбуткові, некомерційні ЗМІ, які не публікують реклами, існують на абонентну плату, плату за ліцензії чи на інвестиції громадських фондів... Коли ж мова йде про незалежність з точки зору політичної лінії — то мова йде передусім про особисту позицію самих журналістів (видавців), розуміння професіоналізму як такого, професійного обов’язку та честі. У поєднанні, зрозуміло, з питанням про довіру, якою користується те або інше видання у публіки, виходячи з об’єктивності своєї інформації. Тобто, йдеться про особисту етичну позицію і про оцінку дій того чи іншого професіонала журналістським співтовариством. У поєднанні, зрозуміло, з питанням про довіру, якою користується те або інше видання у публіки, виходячи з об’єктивності своєї інформації. Буквально днями я знову отримала підтвердження саме такому ставленню до проблем незалежності ЗМІ під час інтерв’ю із заступником директора Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі Каролайн Томсон. Пані Томсон розповіла, яке велике значення, зокрема, і для видавців (!), має репутація журналіста. Як рішення громадської (!) організації журналістів щодо неетичної поведінки когось із їхніх колег на сторінках преси, в ефірі є практично обов’язковими для виконання будь-ким, хто бажає залишитися серед шанованих професіоналів. І т. ін., і т. п. Неписані етичні правила та корпоративне розуміння того, що лише дотримання їх журналістами є гарантією їхньої незалежності від влади, їхньої захищеності громадською думкою — саме це насправді уможливлює для західних ЗМІ здобуття перемог над повсякчасним бажанням урядів обмежувати свободу слова і преси. І чи не є наше кивання на економічну залежність, на тиск влади, на будь- що інше лише бажанням прикрити власну легкодухість, власне невміння говорити професіонально там, де не можна саме інакше, власний страх, мовчазну згоду жити за законами вовчої зграї? Чому в Англії Доренкам і Лапікурам може дати належну оцінку само журналістське співтовариство, а в нас — ні? Так, звичайно, там, у них, таке розуміння правил гри та правил виживання професії формувалося століттями. Так, у нас рабську психологію також «виховували» роками. Але чи не треба колись починати з того, щоб просто сказати: головною небезпекою для свободи слова є відсутність етичного закону всередині нас самих. Наш непрофесіоналізм, наше розуміння професії як ремесла, а не місії. І хто допоможе нам подолати цього дракона, якщо не ми самі? Звичайно, відповідальність самих журналістів не знімає відповідальності і з влади, демократизм якої перевіряється в тому числі й тим, що саме вона заохочує в системі ЗМІ і їхніх взаємовідносинах із політиками. Тим більше, коли у виконавчої влади, як у нас склалося, немає ніяких стримувальних і контрольних противаг. Але, може, і влада у нас була б уже інша (в плані ментальності), якби іншими були ми?
