3 листопада цього року у вашій газеті було надруковано статтю «Мова науки...», в якій професор В. Ставнюк спростовував твердження якогось неназваного народного депутата щодо відсутності в українській мові технічної термінології, через що йому доводиться виступати російською. Подібну тему не варто обговорювати через її абсурдність, оскільки українською протягом багатьох десятиліть користуються у різних галузях науки і техніки, викладають в університетах, провадять конференції та видають наукову літературу, зокрема «Український біохімічний журнал», що з часу його заснування моїм батьком у 1926 році є україномовним. Проте дана стаття стала для мене приводом, щоб привернути увагу до недостатнього використання вченими поряд з українською також англійської, без чого їхні досягнення залишаються невідомими в світі.
Автор статті нагадує, як ще за античної доби латина замінила грецьку, перебравши на себе роль мови культури й науки. Поширена в царині культури й науки, вона розповсюджувалася в Європі завдяки католицькій церкві, яка використовувала її не лише у її богослужіннях, але також для навчання у школах і університетах, і лише після Реформації була замінена національними мовами. Проте Україна стала для неї кордоном, оскільки в ній православна церква, попри прийняття хрещення від греків, стала користуватися не грецькою, а штучною створеною для чехів церковно-слов’янською мовою, яку ті не сприйняли. Ворожість до католицизму поширювалася на латинську мову, оскільки католиків навіть називали «латинниками», що створило «залізну завісу», яка перешкоджала культурному обміну між східними слов’янами і Європою. Відомий польський полеміст Петро Скарга, пам’ятник якому поставлено у Кракові, писав: «Дуже обділили вас, люди руські, святі Кирило і Мефодій, надавши вам писемність на основі грецької абетки, тому що без латини немає науки». Проте далекоглядні українські шляхтичі віддавали своїх дітей до католицьких колегіумів, де їх навчали латини. З часом в Україні відкрилися православні школи й академії, де поряд із церковно- слов’янською й грецькою також навчали латини. Їх випускників запрошували вчити царських і боярських дітей до Московського царства, яке було щільно замкнене від західних впливів. При цьому українських викладачів настільки шанували, що учні навіть намагалися копіювати їхню говірку, вважаючи її ознакою великої вченості. Культурне домінування України тривало до часу, коли Петро I, припинив традиційний зв’язок через неї з Європою, «прорубавши вікно» на Балтиці, й став привозити вчителів німців. Він та наступні імператори прикладали великих зусиль для викорінення української мови, залишивши її для спілкування серед ставшого неписьменним селянства. У Європі після падіння ролі латини протягом тривалого часу не було єдиної мови спілкування, оскільки мовою культури була французька, а в науці й техніці користувалися переважно німецькою, причому обидві обов’язково вивчали в російських гімназіях. У середині ХХ ст. роль мови міжнародного спілкування остаточно перейшла до англійської, але керівництво СРСР, у своїй боротьбі за вплив у світі, не сприяло її знанню серед громадян, оберігаючи їх від контактів з іноземцями та одержання «ворожої» інформації. Такий підхід розповсюджувався також на «найпередовішу в світі»! радянську науку, де виросло кілька поколінь вчених, які практично не володіли англійською. Через це більшість українських вчених старшого й середнього віку, в тому числі керівники нашої науки, не можуть самостійно спілкуватися з іноземними колегами, прагнучи до співпраці переважно з Росією, де рівень науки зараз не є досить високим.
Проте українська наукова молодь наполегливо опановує англійську, оскільки без неї, як колись без латини, не можна повноцінно займатись наукою. Її знання дозволяє читати літературу в Інтернеті (оскільки зарубіжні журнали держава перестала передплачувати заради примарної економії коштів), безкоштовно приймати участь у міжнародних конференціях, а також стажуватись і працювати за фахом у різних країнах. Зараз наукову вартість ученого стали також у нас визначати публікаціями у міжнародних журналах, хоча така оцінка не завжди є об’єктивною, оскільки при цьому роботи, виконані за кордоном у чисельному співавторстві, формально переважають прекрасні публікації, надруковані у вітчизняних журналах. Для того, щоб зробити свої досягнення відомими у світі, вчені з багатьох країн перейшли на друкування своїх наукових журналів англійською. В Росії та Україні вдалися до одночасного видання англомовного перекладу деяких журналів, але вони не набули високого рейтингу, зокрема через занадто поблажливий підхід місцевих рецензентів до якості матеріалів.
Для виходу української науки з інформаційної тіні необхідно подбати про доступність ознайомлення світової наукової спільноти з її результатами. Тому варто спочатку друкувати статті у вітчизняних наукових журналах для того, щоб наші науковці знали, хто над чим працює на українських теренах. Після цього найбільш цікаві матеріали слід оформити досконалою англійською мовою і посилати їх за кордон до редакцій престижних наукових журналів, не втрачаючи оптимізму. Тільки таким чином, залучившись до наукової співпраці у світі, можна відродити славу української науки.
